“Давайте порівняємо поетику Петра Мідянки з поетикою Петра Скунця, Івана Петровція, Василя Густі, то можемо зробити висновок, що між ними є велика різниця: троє опонентів сучасного автора більше тяжіли до сучасної літературної мови, ніж він. І саме це є найбільшим свідченням прив’язаності автора до землі, на якій він живе…”
Українські мотиви Петроса Карпатороса
Мідянка Петро. 40 сонетів: гербарій: Поезії. – К.: Сампис. 2013. – 120 с.
Якось так уже склалося, що написання кожного прозового тексту починаю із заголовка, прагнучи того, аби він по-своєму відображав суть проблеми. Так було і цього разу. Після прочитання нової книги віршів Петра Мідянки виникло бажання зробити наголос на відображенні автором питань національної ідентичності. А Петрос Карпаторос – своєрідне повернення до однієї давньої рецензії знаного літературного критика Євгена Барана.
Втім, сумніваюся у великій оригінальності цих розмислів. Уже хоча б тому, що поет першою своєю книгою «Поріг» (К. 1987) почав утверджувати себе як україномовний автор з яскраво вираженим прагненням до використання діалектизмів. І не звертав уваги на тодішні дорікання через це, а залишався собою у непростій ситуації. Такий підхід бачимо, зокрема, у книгах «Фармалетики», «Осередок», «Срібний прімаш», «Дижма», «Ужгородські кав’ярні», «Ярмінок», «Луйтра в небо», «Ільмовий листочок». Ще, звісно, буде нагода поговорити на тему діалектизмів. Поки що скажу лишень одне: саме неперебутня поетика з їх використанням стала поштовхом до присудження закарпатцеві Національної премії України імені Т. Шевченка.
І ось – нова книга віршів. Можна без перебільшення сказати, що вона успішно продовжує творчу лінію, яку обрав поет для вираження власної думки. Знову маємо справу з численними діалектизмами. Тому і почну з цього.
Зрозуміло, що можна дорікати поетові, як це роблять Сергій Жадан та Андрій Любка (останній, маючи закарпатське коріння, договорився навіть до того, що словесність Петра Мідянки, мовляв, не завжди розуміють й у рідному селі, де він живе). Та не варто намагатися переробити поета на свій кшталт, позбавивши оригінальності, без якої він ніколи не зможе бути собою. Мені, приміром, більше до вподоби вислів Євгена Барана, в якому він пропонує незнання маловідомого перш за все адресувати докором читачеві. Тут чомусь згадалося про один із щоденникових записів Леоніда Первомайського, суть якого полягає в наступному. Знаний письменник згадував, як до нього підійшов видавничий редактор і попросив замінити незнайоме йому слово. Й почув у відповідь гнівну тираду. Мовляв, невже ти, голубе, хочеш, аби не існувало все, чого ти не знаєш?
У зв’язку з вищезгаданим поведу мову ще про один момент. Давайте порівняємо поетику Петра Мідянки з поетикою Петра Скунця, Івана Петровція, Василя Густі, то можемо зробити висновок, що між ними є велика різниця: троє опонентів сучасного автора більше тяжіли до сучасної літературної мови, ніж він. І саме це є найбільшим свідченням прив’язаності автора до землі, на якій він живе.
Хочемо того чи ні, а саме поетика вчителя із закарпатського села дає змогу поговорити про русинство і його спроби виокремитися із українського тіла, як чужорідний предмет. Можна, зрозуміло, багато мовити на цю тему і обурюватися беззубістю державницьких чинників. Та не будемо! Я – про інше. Немає потреби доказувати, що русини така ж вітка українського народу, як лемки, бойки чи гуцули. Навіщо? Апологети русинства російського розливу і самі це добре знають, але радо потирають руками, коли шовіністичний лохотрон вдається. Переконаний і в тому, що Петро Мідянка дещо лукавить зі своєю заявкою в одному інтерв’ю: Якби всі закарпатці вийшли на вулиці за автономію, тоді б був сепаратизм. Чому? Та, на мою думку, це – такий собі піарчик, бо письменник не заперечуватиме, що цього ніколи не станеться.
Запропонована поетом книга-аргумент на користь цього. Вчитаймося хоча б у такі рядки: «Невже це маски – листя й павутиння? Літературний Ужгород – німий… Непомічена майне пора осіння; Знесе до річки чорторий». Та ніколи цього не підмітив би віршник, якби не був залюбленим у рідну землю. Зрештою, цей перелік цитат можна продовжити, бо вдалих висловлювань справді вистачає. Чого немає в книзі, то в ній відсутні ура-патріотичні мотиви (так звані «протяжні» мелодії, без яких деякі горе-поети не можуть себе уявити). Та й навіщо вони, коли про почування мовлено задушевно й неперебутньо: «Так дивно усміхаєшся мені. Видзвонює маржинка на груні. Василиковий запах серед літа».
Прикметно, що саме такі екскурси у творчість поета штовхають ще до однієї думки. У поезії 80-их років минулого століття досить популярною була творча дискусія між «сповідальниками» та «метафористами». Петро Мідянка теж віддав данину моді часу. Мусив! Та дуже оригінальним способом: на противагу «сповідальникам» Павлу Гірнику, Миколі Тимчаку і «метафористам» Ігорю Римаруку, Юрієві Андруховичу був дещо окремішнім, балансуючи між двома течіями. Не зраджує цій первісності він і нині, додаючи у рядки «дикого меду» досвіду прожитих років: «На Пушкінській нам віяв протяг стріч: Шматок торта, червоний сік у склянці, Щось Римарук втовкмачував Мідянці Про діалекти у різдвяну ніч».
Але це – ще не все. Уже згадувана книга значною мірою говорить про модерновий консерватизм, де перемішано регіональну конкретику і публіцистику, підняту до рівня мистецтва, й справжнє диво – немає у рядках квасного хуторянства. А маємо натомість спокійний погляд людини європейського стилю, яка і не приховує того, що є «руснаком» (вислів Мідянки) і живе у рідному селі Широкий Луг Тячівського району. На Закарпатті, куди повернувся після навчання в університеті в пенати батьків, щоб виконувати святий обов’язок «молодшого сина». (Можна, зрозуміло, ще чимало мовити про родинний патріотизм і його українське коріння, але чи варто, коли й так усе ясно?)
Ще один нюансик, пов’язаний з попереднім абзацом. Хтось свого часу сказав, що не може уявити Мідянку в іпостасі поета столиці. Це – справді так. Не заперечує цього і віршник, стверджуючи, що в місті «не такий тяжкий білий сніг… не таке високе небо, не така сметана» (цитую із інтерв’ю письменника і журналіста Василя Карп’юка).
І насамкінець знову повернемося до діалектизмів. Адже чи не на кожній сторінці нової книги надибуємо «лещетар», «фіники», «реклик», «оргона» та інші екзоти закарпатської словотворчості. Дозволю собі, думаючи про них, провести ще одну паралель: Лемко Богдан – Ігор Антонич писав свої поезії тогочасною літературною, а гуцул Василь Шкурган органічно послуговується місцевою говіркою. Петро Мідянка знову межи ними. Як і колись поміж «сповідальниками» та «метафористами». Бо добре знає, що «золоті згустки» справжності причаїлися десь на перетині літературної мови та діалекту.
Можливо, саме у цьому й увесь Петро Мідянка, «руснак» Петрос Карпаторос, в якого назавше вп’ялися «ланці» українськості й він «не банує» через це?
Ігор Фарина