“Наближався Святвечір 1945 року, У Звинячі для повстанців готували святвечірні страви. У Ганни Торончук зварили 10 кілограмів куті, у Марії Залецької – на 40 окропів вареників, у Євдокії Школьної готували голубці. На Святвечір до Насті Бойко була запрошена більша частина куща Полтави, інші відпросились до знайомих, Боївка Деркача в той час налічувала понад З0 чоловік, розділились на два рої. Один святкував у Михайла і Катерини Штогринів (там була і Тополя), другий рій теж у когось в селі, десь святкували хлопці сотенного Коца, Орла…”
І будить спомини Святвечір
Забудьте торе життя на мить,
Втишіться, Господь з вами!
Чи чуєте?.. Вона летить
Надземними шляхами! Вона, колядка… Боже мій,
Спішіться, сестро, брате,
Назустріч гості дорогій,
Ідіть й ведіть до хати.
І житній сніп стояв в куті
І кивав колосками,
Крізь вікна зорі золоті
Шептали: «Господь з вами!»
Різдвяні свята завжди приносять радість сім’ї, а Святий Вечір є щось таємниче для дітей. І дорослі чекають першої зірки, разом сісти до святої вечері. Повстанці теж чекали тієї хвилини. Комусь із них у. лісі тільки зірки будуть моргати. Комусь святкову хвилину ворожа куля життя обірве, багато хто не дочекає других свят, комусь у лісі в шумі дерев будуть коляди а чиєсь мертве тіло мороз затисне у свої холодні лещата. Наближався Святвечір 1945 року, У Звинячі для повстанців готували святвечірні страви. У Ганни Торончук зварили 10 кілограмів куті, у Марії Залецької – на 40 окропів вареників, у Євдокії Школьної готували голубці. На Святвечір до Насті Бойко була запрошена більша частина куща Полтави, інші відпросились до знайомих, Боївка Деркача в той час налічувала понад З0 чоловік, розділились на два рої. Один святкував у Михайла і Катерини Штогринів (там була і Тополя), другий рій теж у когось в селі, десь святкували хлопці сотенного Коца, Орла. Після вечері Микола Градовий (Яр) і Гриць Градовий (Черник) пішли до священика о.Михайла Грималюка спитати, чи дозволить повстанцям прийти до церкви на Всеношну. Священик дозволив. Коли ще було темно, більше сотні вояків маршем увійшли в церкву, четвірками. Зазвучала коляда «Бог предвічний»» Здавалося, церковні мури заплачуть від радості. Біля церкви стійкові на сторожі, а коляда неслася з-під церковних зводів і десь затихала над селом, наче боялась, щоб не накликати лиха на мирних людей, які зустрічають народження Ісуса-Спасителя.
Після відправи і коротенької проповіді о.Грималюк поблагословив повстанців, які поспішно підходили до мировання. У священика тремтіли руки, не міг стримати сліз, адже, як пізніше сказав, він мирував українське військо. Повстанці групами розходились на призначені їм квартири, а люди з села сходились на Богослужіння. І тут стійковий Свист із куща Полтави крикнув (чого не дозволялось) на російській мові: «Стой! Кто идет?». Жінка правдоподібно подумала, що облава, і почала тікати. Свист дав чергу з кулемета, та впала. Підбіг, впізнав, впав на коліна біля неї, припав головою до грудей жінки і заридав: «Мамо, ти не шкодувала нам шматка хліба, ти вболівала за наше життя, віддала у повстанці сина і доньку, а я обірвав твоє життя!..».
Катерину Слонь поховали відразу ж на Різдво без священика, щоб не донеслося до райцентру. Хтось нашвидкоруч зробив домовину, хтось хрест. Коли хоронили, плакала донька Марія (підрайонова Туркеня), син Степан (В’юн) в той час був у відділі Петра Хамчука (Бистрого).
Служба Безпеки завела справу на Свиста (ім’я і прізвище невідоме), та донька покійної Марія не погодилась.
Як настане ніч Різдвяна,
Не тужіть –
Ще живе земля кохана,
Ще стоїть!
Ще народиться в Карпатах
Божий Син.
Відбудуєм рідну хату
Із руїн.
Наближався Святвечір 1948 року. У Ромашівці на вулиці Швабівка біля двох цвинтарів квартирувала група повстанців. Раптом прибіг Михайло Кільчицький (працював їздовим у райвідділі МВС) і повідомив, що невдовзі у село приїдуть стрибки і гарнізонники на облаву. Повстанці вирішили вийти з села, щоб на свята не наражати людей на небезпеку. Та господар Йосиф Когут не радив виходити у чисте поле, всюди рівнина. Можна стати доброю мішенню для противника. На старому цвинтарі між деревами, місцями було наметено вітром грубий шар снігу. Йосиф викопав у снігу яму так, що можна було присісти, приніс соломи, туди перевели повстанців. На щастя, сніг засипав сліди. У село виїхали емгебісти і стрибки, стріляючи, щоб нагнати на людей страху, розбрелись по хатах шукати «бандьорів». Облавники виносили з хат на сани усе, що господині напекли на свята. У Насті Маланчук, яка жила біля цвинтаря, витягнули з печі горнець з гарячими голубцями. Коли грабіжники перейшли на другу вулицю, бабуня Тополі, яка на той час була вже арештована, і сусідка Ганна Гайова понесли вечерю на цвинтар. Засвітили свічечку, помолились всі разом. Хлопці просили, щоб жінки залишили їх самих: «Якщо нас вистежать, будемо відстрілюватись, загинете разом з нами». !ІНе вийдемо, діти, з цієї ями, – сказали ті. – Якщо погинемо, то всі разом, біля святої вечері…».
Сніг подав у макітру з кутею, снігові зірочки танули на гарячих голубцях. Жінки від холоду ховали руки за пазуху, сиділи на холодній соломі і перешіптувались з повстанцями. Аж перед ранком емгебісти і стрибки з награбованим виїхали з села.
Дев’ятеро повстанців повернулися до теплих хат, обігрілися і ще у церкві побували.
Українська Повстанська Армія не мала держави, то була народна армія, яку народ одягав, взував, годував і лікував. Зброю повстанці здобували в боях. Ці дві жіночки, ризикуючи життям, просиділи плече в плече холодною ніччю з повстанцями у сніговій ямі, щоб не тільки нагодувати їх, а й передати їм материнське тепло, сердечну любов, опіку і моральну підтримку у важкі хвилини.
Марія Штепа.