Уривки повісті «Афганський синдром» для чортківських викурвок

Заходжу в автобус, показую посвідчення інваліда війни, дивиться на мене один “шоферюга” під чорним вусом, на цигана чимось змахує, як “Ленін на буржуазію”. І в очі мені випалив: “Треба собі таке купити”. Так хотілося йому по мордяці з’їздити, але поруч було багато знайомих облич – зав’язав би бійку, то знайомці, не розібравшись, звинуватили б в усьому мене і дурну славу понесли по місту. “Ади, – резюмували б вони, – то один з тих, що має “афганську” кулю в голові, війну із водієм затіяв. Контужений, видно відразу”. А контужений не я, а десятки сірих особин, яких бачу щодня. Один телевізійник, який брав у мене інтерв’ю, запитує: “Як з вами, “афганцем”, жінка витримує?..”. Хворий чоловік, – думаю собі, – то не знати як я з багатьма людьми, які живуть поряд зі мною, витримую: в Афгані вони не служили, а нерви в них такі, що палець в рота поклади, відкусять одразу. Узагалі важко жити серед людей, якби міг, виїхав би на якийсь безлюдний острів чи заховався десь подалі від людських очей, став самітником і прощавай, цей театр абсурду, назавжди…

…Ось Богдан Градишин розказує, що у їхній частині “прапор” один служив, так він увесь цукор забирав від солдатів, і бражку з такими, як сам, безбожно щодня дудлив. Весь час відсиджувався у частині, боявся на операції ходити, щоб свої, бува, не підстрелили.

Коли згадує ще один “афганець”, колишній військовополонений, а нині громадянин Пакистану, свою службу армійську, то йому сльози так і бризкають з очей. Одного злощасного дня послали офіцери їх трьох, необтесаних солдатиків, у найближчий дукан по горілку. Там вони потрапили у засідку. “Двох моїх товаришів “духи” убили, а мене, пораненого, забрали в полон…”.

А землякові нашому (прізвища називати не буду) горлянку свої ж прострілили через те, що відмовився від чаркування з ними.  По-різному було…

– “Лучше я за такие деньги, что выкладывают некоторые за водку, – резюмував Мішка Мадаванин, – “чекистку” какую-то на ночь сниму. Буду ее трахать и в хвост, и в гриву”.

– Михань, а ласты у тебя не склеются? – засміявся ровесник, старший сержант.

– Не боись, командир. Вчера был в гостях у своего земы, капитана из сеседней части, так он у своей комнате в офицерском модуле молоденькую медсестру драл, как обезьяна газету. Я через щель в дверях видел, что он с ней, гад, вытворял – ахкала она несколько часов, как прокаженная. Его яйца выше кровати прыгали.

Все це згадується, як дурний сон. Особисто я хронічно не переношу хвойд і повій, дівиць чи жінок легкої поведінки, які стріляють своїми блядськими очицями в чужих чоловіків. Але ж вони уявляють себе святенницями, хоч для мене вони повні «дури».  Я поважаю і оспівую жінок-берегинь, з ясним розумом і тихою вдачею.  Не люблю мужикоподібних жінок, які своїми неординарними вчинками вкорочують віку людям тонкого складу характеру і світлих помислів. Хамка ніколи не зможе покаятись, бо вона та істина – це поняття несумісні.

Я вірю в існування великої любові між людьми протилежної статі, просякнутої наскрізь сонячними, душевними взаєминами.  Всяка інша любов – то марення неспокійних людських душ, що шукають позахмарного щастя поза собою в якихось вигаданих, ілюзорних вимірах буття. Але нехай все зле сходить з Божих рук.

Я мрію чи прагну спілкування тільки з людьми чистих помислів: скромними, ввічливими, інтелігентними, добросердечними особами, які, ніколи і ніде не фальшуючи, щиро вірять у знамення Господньої науки і милосердя Божого маєстату і які до найменшої літери, коми, крапки виконують Його святі заповіді. Я люблю людей творчих, яскравих, талановитих і безталанних, котрі не вміють лукавити, злословити, кривити душею… Хто не має таких осяйних рис у своєму характері, той ніяк не може називатися моїм добрим приятелем. Інших суджень, оспіваних філософами і поетами чи якимись літературними пройдисвітами, я не визнаю…

   …Та війна нам добре нерви попсувала. Але багато чого і навчила. Насамперед навчила ненавидіти лукавство, брехню, підлість, зраду. Ну, не можу я іноді стримати своїемоції, хотів би, та не можу. Каже моя мати: “Ласкаве телятко дві корові ссе”. А я так не вмію, а може, й не хочу вміти, бо виліплений не з того тіста, що деякі.

Записався після закінчення інституту на прийом до високих церковників. Тоді один священик, секретар єпархії, запитав мене: “Ви в Афганістані служили? У вас нерви в порядку?.. А може, коли підете працювати на парафію, то будете хрестом по чолі людей бити?!”.

Сумно зробилося на душі.

Гримнув я дверима і пішов, не захотів з таким церковнослужителем більше говорити. До світла мають тягнутися наші зболені душі: і тих, хто пережив ту війну, і тих, хто її лише в кінофільмах бачив.

   Не раз доводилося чути від чиновників різних рангів хорову: “Ми вас в Афган не посилали”. Але вибачте, шановні, і я туди не просився. У вас влада і гроші. Ви відкуповували і відкуповуєте своїх синів від служби в армії. Для них ви вже забезпечили “сите” життя, а ми перейшли через великі митарства і смерть. Тож принаймні не глузуйте з нас… Бо все до пори, до часу…

Що ми доброго бачили в Афгані? Чим потішилися? Смерть, кров, біль і смуток – слова, що назавжди в’їлися в душу.

В армії ходив афоризм: життя – це велика книжка, армія – це дві сторінки із цієї книжки, вирвані на найцікавішому місці. Дві сторінки, два роки, з якими пов’язані успіхи і невдачі, тривоги і болі, надії і розчарування.

Та повірте мені на слово, я в мріях знову хотів би побувати в Афганістані. Боронь, Боже, не воювати поїхав би я туди, а відпочивати. Так, так, відпочивати. Відпочивати там можна, якби не війна… Сподіваюсь, колись усе-таки запанує мир у цій ісламській республіці. Поїхав би я туди подивитися на ті місця, де принагідно бувала наша колона. У Баграмі скуштував би добірногостиглого винограду, заліг на годинку-другу в долині серед розкішних маків. А маків у Баграмі – зором не охопиш. Приходить пора, і вони своїм ніжним пелюстям тягнуться вгору, до сонця, ваблять око кожного зустрічного. Ці маки завжди мені нагадували весну в ріднокраї, росяні світанки на Україні – лагідні й чисті. А якби трапилася нагода, то поговорив би з молоденькою ханум.

– Відкрий своє личко, пуштунянко мила. Пригадуєш синьоокого шураві? Це я, той самий подільський хлопчина, якому ти урятувала життя, коли жестами показала, що колодязь он той, під трьома деревами, замінований…

– Ні, не забула я тебе, красний місяцю. З першого погляду запав ти мені в душу. Та ми з тобою іншого роду-племені й віри іншої. І нема мене сьогодні серед живих. Шалена куля вп’ялася у серце, скапало моє життя, як воскова свіча.

Кажуть, що афганська війна була несправедливою. А я запитую всіх: “А хіба війни бувають справедливими?..”.

…Його бив “дух”. Бив жорстоко. Було важко дихати, не вистачало повітря. Стало боляче і спекотно. Гострі пазурі звіра врізалися в тіло, виборсуючи хлопця із тенет страхітливого сну. Солдат прокинувся і нарешті жадібновдихнув повітря, чадний гарячий дим наповнив легені, паралізуючи їх. Кабіна автомобіля потонула в диму, крізь напівпричинені двері “КамАЗа” виблискували язики полум’я. Заточившись від памороків, хлопець не міг порухатися, дихати ставало неможливо від нестачі кисню. Тремтіли руки, ноги підкошувалися, незважаючи на панічне волання свідомості, що намагалось опанувати  страх.

Кажуть, що Бог, коли зачиняє двері – обов’язково відчиняє вікно. А в цинковій домовині немає вікна, там лише живе дух… і кістяки, які колись були красивим тілом, яке про щось мріяло і чимось переживало.

Господи, ці спогади роз’їдають мозок, спопеляють душу.

Перед очами виразно бачу колону, що тягнеться вервечкою через гірський перевал, розсікаючи своєю появою похмурий день осені, високі хребти Гіндукуша дихають важко, надривно. Світ осиротів. Вчора в Кундузі я втратив близького друга, з яким півтора року ділив тягарі армійської служби. Ми з Іваном були одного призиву, військову присягу в Союзі приймали одного дня, в Афган прилетіли разом, в одну частину потрапили служити, навіть наші ліжка в палатці стояли поряд.

Я знав про нього, здається, все: виростав без батька, який рано пішов із життя, мати всю любов, на яку тільки спроможне материнське серце, віддала синові, викохала красеня, душевну й світлу людину. Кожного дня солдат писав матері й своїй дівчині, яку ніжно називав Софійкою, листи.  Іван і Софія – однолітки, сиділи в сільській школі за однією партою десять років. У листах, які солдат писав до дівчини, сонцем переливалося його кожне слово, усмішкою спалахував кожний рядок. Софія також відповідала йому взаємністю і любов’ю.

– Господи, після цієї непоправної втрати невимовний туск охопив моє серце, жити навіть не хотілося. На місці Івана міг опинитися будь-хто з нас. Чому смерть вподобала собі саме його? Чому вона, ця розлучниця і мучителька, узагалі позбавляє життя молодих людей? Мати, мабуть, не переживе смерті свого єдиного сина. А яка мати хотіла б у розквіті чи на схилі літ хоронити власну дитину? Усі матері, без винятку, хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими, розумними й талановитими. Це і є, як тут не мудруй, складова щастя.

Не розумію, для чого Бог привів нас на цей світ, щоб потім ні з того, ні з цього забрати у свої райські палати? Ні на цьому світі не нажився солдат, невідомо, що чекає його у потойбіччі. І що буде з нами усіма? Скажи мені, Господи, де та межа людського терпіння?

– Земеля, що з тобою? На тобі лиця нема, ходиш, як тіло без душі, – запитав ротний.

– Тіло без душі. Душа без тіла. А може… прости мене, Боже, пустити собі кулю в лобешню і пом’яніть, як звали.

– Ет, я дивлюся, справи з тобою зовсім кепські, так і в психушку запросто можеш потрапити. Може, до лікаря тебе відвести?

– Не треба мені лікаря. Не переживайте, з головою у мене все в порядку. Втомився я. Жити втомився, гори ці бачити втомився. Це пекло, а не життя.

– Хлопче, повір, мене також вже все це дістало до живих печінок. Але мусимо триматися. Померти легко, а ось щоб жити, де розгорнулися бої, треба проявити неабияку витримку і героїзм.

– Та вже, як буде. Вашими гризотами не розбагатію.

Справді, треба жити. Жити, хоч би заради того, аби після цієї дебільної служби Іванову маму морально підтримати. Кому вона ще буде потрібна у цьому житті?

   Ось Боря Максимов також знав, що мусить вижити, витримати. Заради батьків. Заради сестер. Проте не уявляв як саме. Доля не прихильна була до нього. Уявити собі навіть важко, йшли наші солдати засмаглі, замріяні, ізжартами на устах. Група спеціального призначення під керівництвом молодшого лейтенанта Валерія Підвисоцького здійснила стрімкий марш і перехопила у горах караван зі зброєю. Але, коли споночіло, уся група була оточена кількома десятками душманів, розвідникам довелось вступили з ними в нерівний бій. “Духи” відкрили масивний вогонь з кулеметів, безвідкатних гармат, мінометів. Обірвалися солдатські мрії ураз, зорі побагровіли, небо зайшлося не люттю, а сказом.

– По нас стріляють, товаришу лейтенанте, по нас стріляють, трохи праворуч зірвалася одна міна… друга… третя.

Молодий офіцер зблід, як стіна. “До бою”, – скомандував тільки і замовк, прошитий ворожою кулею. Один за одним гинули побратими.

 Максимова вбито на місці, Хасанов поранений в голову. Він стоїть оглушений, розгублений, не помічаючи, як кров заливає обличчя. Душа Василя Михайлюка також відчула крила. Гучання дзвонів ріднокраю, пахощі ладану і свічок сягнули самого неба.

Метушня, галас, стрільба – все злилося в один безладний гул. Ніхто вже не врятується від цього армагедону. Ніхто. Десять життів зотліло під попелом чужої злоби.

Охоплені жагою помсти до місця бою, поспішали солдати з нашої частини. Але за духами і слід простиг, нам залишили тільки обвуглені трупи.

Скільки болю і за що? За жалощі до людини, за співчуття побратимові.

Якби ж то  хто знав, як я хочу додому – останні місяці служби здаються мені вічністю, примарною надією, що повісилася на одному із цих високих скелястих зрубів.

– Упевнений, що саме мамина молитва допомогла мені пройти пекло війни в Афганістані, – розмірковує отець Ярослав, колишній воїн-“афганець”. За два роки служби в ДРА не раз довелось випробовувати долю. У Кандагар наша колона везла продовольство, боєприпаси, військову техніку. За кілька кілометрів до міста, в одному із кишлаків, назви його вже не пригадаю, душмани прицільним вогнем розстріляли колону. Навіть людська уява не в змозі змалювати того жахіття, що ми пережили. Не зрозуміти було хто і звідки стріляє. Земля здригається, горить під ногами, гранатомети лише підсилюють відчуття приреченості.

 Мене поранило в груди, але водій Васько Ільченко, мій рятівник, не розгубився, зумів опанувати свою волю. Незважаючи на небезпеку, нехтуючи власним життям, він витягнув мене з-під машини, яку охопило полум’я.

Афганістан мені ще й досі сниться, перед очима з’являються страхітливі дні минулого, закривавлені тіла товаришів. Таке не забувається… Не забудеться ніколи…

…Серпень, що потопає у зелені дерев, наймальовничіший місяць року. І небо в ясні дні радує блакиттю, чистотою повітря, ранковою свіжістю. Іванна Михайлівна зранку збирала стиглі яблука, які щедро уродив їхній сад, багато років тому посаджений чоловіком. Вона поспішала, відчуваючи в серці якусь напругу, хвилювання.

– Мамо, доброго ранку! – Почула рідний голос, яблука покотилися у траву.

– Сину, синочку, – зойкнула мати й побігла назустріч солдатові. А він – високий, ставний, з посивілими скронями, у добре підігнаному мундирі, стояв біля хвіртки, змахуючи з обличчя сльозу.

Очі матері великі й сині, мов вимиті росою волошки в житі, й собі забриніли слізьми. Притулилась обличчям до синових грудей, на неньчиних устах спалахнула усмішка.

– Невже дочекалася, сину, тебе? Дякую, Господи…

Спекотний полудневий вітер несе запах стиглого винограду, крові й поту. Всю ніч десь поряд з кишлаком клекотало, лунали автоматні черги, чужа мова. Кілька наших бійців, після збройної сутички з озброєними до зубів душманами, заховались в дувалі. Сиділи тихо, сумирно, вичікуючи слушної нагоди пробратись до своїх. Нарешті, коли на світ благословилося, “духи” відступили. Світанок пахнув весною. Солдати вдихали її запахи, і кожен згадував рідні місцини. Навіть Михайло Паляниця, позаштатний базікало, у ці тривожні хвилини мовчав, мабуть, уявив собі зелені полонини, плай, по якому сонце видирається на Говерлу, спів сопілки, карооку Марічку…

– Земляче, про що мрієш?

– Про дембель. Ще місяць треба якось відкантувати, а там – прощавай, армійська службо, назавжди.

– А вдома що?

– Приїду, насамперед нап’юсь до втрати свідомості, аби зняти смертельну напругу, яка накипіла у серці протягом двох літ. Потім вчитися піду, закінчу інститут, одружуся. Дітей заведу. Житиму, як інші люди живуть.

– Як у тебе все просто і гладко. Одружуся, женюся, заведу дітей, як інші. Фігня це все. Як інші, ми вже ніколи не будемо. Ніхто в Союзі нас особливо не жде, приятель минулого тижня написав, він на початку вісімдесятих пішки весь Афган обійшов, що у Союзі до “афганців” ставляться упереджено.

– Ну, а ти, дагресивно, ніби все, що сталося з ним, повне непорозуміння. Ніби ніхто і ніщо йому не закон. Але ти на ньому живого місця не залишив, бив прикладом від автомата куди попало. Він все ж таки свій край боронив. Хто, скажи, може перелічити в Афгані кількість “мертвих” кишлаків, де буяло колись життя, а тепер смертельна пустка зруйновані дувала перевиває. Стали вони такими після чергової “зачистки” радянських військ. У цій країні усе перевернулося з ніг на голову – кожен свою правду кує і тільки  її захищає.

Всі замовкли. Тривожні роздуми розрізав голос муедзина, за ним – молитовні піснеспіви і наші, і їхні полинули до Божої обителі, шукати душам своїм прихистку…

…Вже через день-другий завирує усіма барвами квітнева днина, запахне повітря кучериками сонця і буйними травами. Але на душі від цього незатишно та холодно. А кому нині затишно? Кому? Простолюдцям незатишно, бо ледь животіють на цьому світі: кінці з кінцями лише доводиться їм зводити щодня. А що є? Дуля з маком і вічні проблеми та клопоти. Можновладцям незатишно також, бо не знають, яким боком до них доля повернеться, де вони завтра будуть: у начальниках чи пікетувальниках. Прибиральниками точно ці “міністровані” особи працювати не підуть, кров нашу питимуть і в інквізиції, і в опозиції… Але що в таких, як я, візьмеш? Хіба душу.

Стільки бачено, пережито, вистраждано – є що пригадати, осмислити колишнім “афганцям”. Особисто для мене власне життя ділиться на два головних періоди: до і після Афгану.

Як прикро і нестерпно боляче стає, коли ще досі дехто незаслужено кривдить учасників бойових дій, які втратили на афганській війні найцінніше, що в них є – здоров’я.  Мій рузяко, що після дембеля будеш робити?

– У монастир піду. Душу свою спасати буду, і ваші також. На наших руках багато крові. А в когось – вони по лікоть в крові. Знайомий льотчик мені говорив, що кров із своїх рук він не змиє до смерті. А пам’ятаєш, Мішань, як одного разу на аеродром доставили полоненого “духа”. Худого, як смерть, зовсім ще юнака. Очі злі, поводив себебойовий побратим Василь Слапчук з Луцька – відомий письменник, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, інвалід війни, вже багато років прикутий до інвалідного візка.  Нещодавно в інтернеті, на одному із сайтів, прочитав інтерв’ю з Василем, а під ним коментар якогось Мирона Цимбалюка (звісно, що цей мерзотник заховався за псевдонімом), котрий дозволив собі гавкнути у віртуальному просторі: “Слапчук почав свій “літературний” шлях із спекуляцій на своїй інвалідності – моджахеди відстрілили йому сідницю та ще там щось… Жалюгідне явище – цей Слапчук…”.

Після прочитаного мені очі мало не викотилися з орбіт, руки зачесалися не на жарт: як би я хотів отому невідомцеві його дурну голову “відстрілити”.  Знайдіть, хлопці-“афганці”, звертаюсь, насамперед до тих, що працють в органах правопорядку, отого сволоцюгу, виведіть на чисту воду, аби він навіть у думці не смів більше кривдити нашого побратима. Сподіваюсь, не омине анонімного писаку і суспільний осуд.

Я, як і багато моїх товаришів, ніколи й нічого для себе надособливого не вимагаю, не випрошую. Лиш одного: людського розуміння, співчуття, підтримки. Бо не треба бути великим психологом, аби уяснити просту річ: побувавши на війні, винісши на собі всі її жахіття, антилюдську суть, бачачи, як вбивають вісімнадцятилітніх юнаків, важко після цього жити… Відтак живуть “афганці” у своєму особливому світі, під постійним й навіть не завжди їм помітним “афганським синдромом”. Що то за синдром такий? – запитаєте ви. Це, якщо можна висловитись так, туга за часом, коли жив ти по-справжньому. А по-справжньому, як це не прикро визнавати, ми жили в Афгані. А в цій країні, де володарюють закони фальшу і блуду, уже вкотре переконуюсь, неможливо жити. Тут страшно навітьпомерти. Шкода українців, які у ці новозавітні часи стали полохливими вівцями, пастухами яких є витончені сволоцюги і бандити.

– Припни свій язик, “чекістко” довбана, я що тобі хлопець на побігеньках, аби йти випрошувати для твого сімейства гуманітарну допомогу в районних урядників. Іди, лягай під кабінетом якогось начальника, нехай він чимось зараджує твоїй біді. Тут “афганця”, помер позавчора, нема за що похоронити, поминки справити, а ти пристала з якимись дріб’язковими проханнями: дістаньте зо три кілограми гречки, торбину комбікорму випишіть. Запам’ятай собі раз і назавжди, жінко добра: Радянський Союз вже давно спочив в Бозі, а нинішня влада на “халяву” нікому нічого не роздає. Накинувся я на жінку, яка працювала за контрактом в Афгані (були такі), а нині вже на заслуженому відпочинку. Захворіла і скаржиться на своє нелегке життя. Влада забула до її домівки дорогу, допомоги, уваги ніякої. Зваж, до учасників бойових дій влада повернулась спиною, а ти, як ніхто з нас, “розкатала” в упівнеба губу. Зрештою, тебе в Афган хтось на мотузці волік? Шукала легкого хліба і розваги для себе, трахалася з “шакалами” за грубі гроші. Кухаркою можна було і в Союзі працювати, м’ясо з харчівень красти і перепродувати.

Народжуємо катів, від катів страждаємо і гинемо. І все через те, що своєю мовчазною згодою, викривленим уявленням про світ, моральні цінності коронуємо фальшивих пророків на високі державні пости. Маємо те, що собі заслужили…

Ой, світе мій сумночолий, ой, життя моє, болем вимощене, коли наступить кінець усім кривдам і мукам?..

Володимир Погорецький.