Я прийду для того, аби ми могли увечері сісти на твоєму балконі і дивитися, як погойдуються квіти у білих вазонках твоїх сусідів. Ти розповідатимеш мені, як щоранку, коли ти стоїш тут і слухаєш дерева, сусідка поливає вазони і обриває зів’ялі квіти. Вона мружиться від вранішнього сонця, іноді кидає погляди на тебе.
ЯНГОЛ ОНЛАЙН
Я прийду до тебе влітку. У найстрашнішу спеку, коли асфальт нагадуватиме пластилін, а небо – пересохлу потріскану глину. Я прийду тоді, коли ти на хвильку засумніваєшся у тому, що Бог і справді нас чує. Пам’ятаєш білу лляну сукню, яку ти придумав (о чоловіки! Ти подумки сказав: «Моя жінка буде у білій лляній сукні», – і не подумав, що така сукня страшенно мнеться, тому мені доведеться йти через усе місто пішки, аби не помнути придуману тобою сукню)? Обережно поправлю її біля твого під’їзду, а ще викину пляшечку з недопитою кока-колою, бо твоя жінка не може її пити.
Я прийду для того, аби ми могли увечері сісти на твоєму балконі і дивитися, як погойдуються квіти у білих вазонках твоїх сусідів. Ти розповідатимеш мені, як щоранку, коли ти стоїш тут і слухаєш дерева, сусідка поливає вазони і обриває зів’ялі квіти. Вона мружиться від вранішнього сонця, іноді кидає погляди на тебе. Я спитаю, чи вона гарна. Ти скажеш: о так, вона гарна. Тобі було б нестерпно, якби тебе оточували негарні речі і люди.
Ми сидітимемо на балконі і дивитимемося на зливу, що врешті прийде після численних дитячих замовлянь на кшталт «іди, іди, дощику…». А потім, його мокрими слідами на небо вилізе сонце і тихенько спитає нас: «А дощ вже пішов?» Ти скажеш: «Так, пішов, але вже дуже пізно, он і місяць є». Сонце напівдраматично скрикне: «Йой!» – і щось довго з’ясовуватиме з місяцем. Коли з’являться перші зірки, ти накажеш мені їх рахувати, а сам підеш варити каву. З кухні ти прокричиш, яку каву мені робити – з цукром чи без, а я відповім, що я не знаю, яку каву люблю. Бо я нічого не знаю, окрім того, що мене створив для тебе Бог.
Можу лише уявити, як це було. Одного дня, задихаючись від однакового споглядання світу, ти придумав мене. З довгим волоссям у білій лляній сукні. Бог був заклопотаний іншими справами, більш важливими, ніж придумування дівчини для непридуманого самотнього чоловіка. Але твій янгол саме тієї миті був online. Йому стало шкода тебе, і він передав твоє прохання Богові. На небі, як і у житті, також потрібні зв’язки. І за мить я стояла на вулиці у білій лляній сукні, знаючи лише одну-єдину річ: я повинна тебе знайти, допоки твій янгол online і допоки Бог не змінив свого рішення.
Коли ти придумав мене, тобі раптом стало страшно, бо одна справа абстрактно мріяти, а інша – дбати про конкретну людину. Ти міг би не відчиняти мені дверей, але людська цікавість виявиться сильнішою, ніж страх відповідальності за того, кого ти придумав.
Біля під’їзду мені чомусь стане шкода викидати півпляшки кока-коли і я простягну її бомжу, що порпається у смітнику, з питанням, чи не візьме пан цю пляшку. Бомж обурено скаже, що він не п’є хімію, і зануриться далі у пошук натуральних попсованих продуктів. Псується лише все натуральне. Моя любов до тебе також без барвників, канцерогенів і ГМО, і я сподіваюся, що ти вмієш зберігати натуральне кохання.
Я прийду, бо у мене немає минулого. Немає спогадів. Немає нікого і нічого, окрім тебе. То до кого ж мені іще йти? Тебе дратуватиме моя безминулість. Ти час від часу розповідатимеш, що колись відчував або кому і що говорив, а я ніяково посміхатимусь у відповідь. Але восени, коли жовтень остаточно розтопче спеку і сусідка познімає вазони, я скажу: «А пам’ятаєш, як вона щоранку обривала мертві квіти?»