Особливості національної історії, побутові деталі, вкраплення історичної та сучасної реальності у тканину тексту роблять казки Василя Шкірі особливими та не схожими на інші, змушують малих читачів задавати додаткові питання, спонукають дорослих до роздумів та пошуків відповідей на ці дитячі допитування. Певно, це і є особливістю і таємницею письма Василя Шкірі.
Таємниця Василя Шкірі
Василь Шкіря. Таємниця смерекового замку. Ужгород: Карпати, 2013, – 232 с.
Письменник Василь Шкіря все своє свідоме доросле життя пропрацював у районній газеті «Нове життя». Читачі районці вірили завжди і нове життя періодично таки наставало. Правда, не для всіх. Інколи того сторонні навіть і не помічали, але було саме так, бо інакше у часи Незалежності газету назвали б сучасніше. Але, хіба нам не треба вірити нині? Тому керівництво району вирішило назву не змінювати – тільки засновника: райком компартії змінила районна рада. Але люди лишилися ті самі. Час у районі ішов манівцями, чи таємними стежками – того точно ніхто не скаже, а життя змінювалося далі. Революція на граніті район не зачепила – студентів у нас не було, бо нема вишів, революція шахтарів узагалі пройшла непомітно, хоча день шахтаря ми відзначаємо і сьогодні, але шахтарі уже всі на пенсії, у кращому випадку. Аж ось прийшла Помаранчева революція. У районі прогресивних людей багато – вони всі кинулися активно і безкоштовно вірити новому лідеру нації, який мав стати богом, а став пастухом бджіл. Але прогресивні люди нічого робити не вміли – тільки вірити і кричати: «Разом нас…», – ну, самі знаєте. Тому міняти людей при владі було ніким. Знайшли кількох – та і ті не втрималися, бо система лишилася старою. І от, нарешті, Революція Гідності. На її хвилях прийшли справді нові люди, які хочуть будувати нове життя тут і сьогодні. Але…
Спостерігаючи за змінами влади і відсутністю змін у суспільстві, друкуючи матеріали про депутатів, які вміють красиво обіцяти і ще красивіше не виконувати обіцянок, дивлячись на «лідерів», «вічних керівників», які майже щороку міняли шапки і партії, щоб залишитися (і залишилися) при владі, заглядаючи за куліси підкилимних ігор, кладучи на шальки терезів правду і кривду, Василь Васильович не розчаровувався, не обізлився, не взяв до рук автомата, не виїхав у Америку, хоча таку можливість має. Він просто набуту життєву мудрість, як справжній закарпатець, сублімував у інші реалії – він пише казки. Його казки дивним чином пов’язані з реальністю.
«Колись давно нова влада, яка прийшла на Закарпаття, хотіла відправити мене до Сибіру. А знаєте за що? Мій батько ніколи не жив бідно. Він тримав у господарстві корову, поросятко, курей, гусей, мав свою землю. За це його влада оголосила куркулем.» – це цитата із казки «Таємниця смерекового замку». У інших казках зустрічаємо інші вкраплення дійсності, ніби взяті зі сторінок газет. З одного боку, до Василя Шкірі у казках не було жодного куркуля. Але ж до нього і не пояснювалося в казках ніколи звідки беруться добрі і злі чарівники, звідки береться добро і зло у принципі – просто читач ставився перед фактом: оце – добрі, а це – злі. І вони мусять боротися між собою, щоб у кінці казки добро перемогло. Адже на то вона і казка.
Особливості національної історії, побутові деталі, вкраплення історичної та сучасної реальності у тканину тексту роблять казки Василя Шкірі особливими та не схожими на інші, змушують малих читачів задавати додаткові питання, спонукають дорослих до роздумів та пошуків відповідей на ці дитячі допитування. Певно, це і є особливістю і таємницею письма Василя Шкірі.
У книгу також входять казки: «Михайлик-насміхайлик», «Чупакабра», «Забавні пригоди Андрійка Незгоди» та роман-фентезі «Про Василька, Марсіяну і НЛО», які теж будуть цікавими як маленьким, так і дорослим читачам.