Оксанка прокинулась (наснилось, ніби та німецька воша виповзла на піч і хоче вкусити дівчинку за носа: паща така, як у… вовка). Відсапалась і побачила, як за ширмою – у старому дерев’яному шаплику – мати обмиває Конрада. Ледве стрималась від обурення! Щось своє обдумувала… обдумувала… заснула знову.
НІМЕЦЬКА ВОША
Воша неквапно повзе по вертикальній стіні: з лежанки – на піч… Оксанка (з печі) уважно за нею спостерігає… Фріц Конрад (Кіндрат – каже мама) тихо спить на лежанці, укрившись з головою шинелею, що пахне… війною та чоловічим потом…
Пальчиком збила ту ненависну вошу вниз і злостиво (хоч Конрад – добрий!) подумала: «Геть звідси, німецька вошо! Свого… добра – вистачає». Воша упала на шинелю і зникла десь у складках…
Оксанка поглянула на вікно, щедро затягнуте льодяними узорами-наростами. Січень… П’ятий день січня… Вже і 1944-й… Конрад на Новий рік почастував шоколадом, а ще – тушонкою… Плакав… Показував карточку, на якій – він, його… фрау та трійко білявеньких діток: хлопчик – старший та двоє дівчаток-близняток. «Кіндер! Кіндер!» – бив себе в груди, плакав, цілував фотокарточку… Знову тицяв собі у груди: «Кіндер! Кіндер!»
Вже більше тижня Конрад ночує у хаті… Наші зупинились під Кіровоградом… Більше місяця стоїть фронт… Кажуть (Марії-сусідці поліцай Гришка Чепелик розповів), що десь там під Корсунем буде велика бойня, а там… Як знати! Якщо наші виграють – покотиться німчура далі на захід! А як не виграють? Судячи з того, що Оксанка змогла зрозуміти, Конрад хоче, щоб під Корсунем перемогли… наші.
Спить Конрад-Кіндрат… Мама Онися пішла до Андріянів – на Яр: трохи молочка розжитись… Щось спекти… Різдво ж іде! Щось собі думає Оксанка… Згадала школу… Скучила! Хочеться вчитись… Чотири класи закінчила до війни – та й усе…
А воша – знову лізе… Химерно перебирає лапками – та все вище і вище! Дівчинка уважно спостерігає, як та комаха долає важкий шлях (як ото танка німецька минулого літа на Камінну гору лізла: партизанів шукали), а голова Оксанки – аж горить! Чухмариться голова! Свої «рідні» воші активно нагадали про себе, побачивши, мабуть, свою «родичку», що все ближче і ближче… Дарма, що «родичка» – німецької породи! Все одно – родичка! Чухає-роздирає голову Оксанка однією рукою, а друга – націлена зведеним курком пальчика на ненависну німецьку вошу. Якийсь сантиметр – і вона добереться до горизонталі печі, де лежить дівча. Палець нервово зірвався, як собака з прив’язу, та… «прорахувався» у проекції і силі удару! Розчавлену вошу впечатало у стіну. «Отак вам буде під тим… як його – Корсунем!»
Конрад заворушився, сполоханий, мабуть, двобоєм, в якому Оксанка отримала перемогу. Але за мить – фріц знову затих: під шинелею, що дійсно дуже пахла… війною, ну і… вошами.
Оксанка взяла на нігтя убиту вошу, піднесла до носа, понюхала… «Пахне так само, як і наша», – подумала… Скривилась і скинула ту комаху на німця.
Згадала смак… а особливо – аромат тушонки… Коли у 41-му браві німецькі вояки зайшли в село, мама не відпускала доньку ні на крок від себе. Кілька днів два німці ночували у хаті. Мати не дозволяла брати шоколад, який тицяли їй, сміючись, фашисти (що воно таке – фашисти, дівчинка не розуміла, але мама так казала).
– Гуд! Гуд! – показував великого пальця догори німець.
– Не бери! – сичала мати (хтось десь сказав, що німецькі гостинці – отруйні).
– Гуд! Гуд! – німці кусали шоколад, прицмокували, демонструючи, що він – добрий. – Гуд! Гуд! Гуд!
– Не бери! – мати Оксані…
В один із вечорів німці їли тушонку… Запах запаморочував голову… Мати загнала доньку на піч, а сама щось нервово прала біля лежанки…
Батько Данило (як він там – на фронті?!) до війни щороку колов кабана… Свіжина теж гарно пахла, але щоб так!! Згадалась і домашня ковбаса, і кров’янка… Щоправда, Оксана не дуже любила ковбаси. Вони пахли їй… кізяками. Як не перемивай ті кишки, що вона і робила разом з мамою та сусідкою тіткою Палажкою, али все одно – Оксанці вони відгонили свинячим гівном… А тушонка! Той запах часто навідувався, особливо, коли було дуже голодно. І ось фріц Конрад – пригостив на Новий рік тушонкою… Справжньою!
За спогадами не почула, як рипали сінешні і хатні двері: зайшла мати з глечичком та в’язкою дров… Глянула на німця, що продовжував спати, на Оксанку – знову вийшла надвір. Швидко занесла соломи на ганчірці, а через якийсь час – ще й дров: товстих рубанців. Почала розпалювати у печі…
…Оксанка прокинулась (наснилось, ніби та німецька воша виповзла на піч і хоче вкусити дівчинку за носа: паща така, як у… вовка). Відсапалась і побачила, як за ширмою – у старому дерев’яному шаплику – мати обмиває Конрада. Ледве стрималась від обурення! Щось своє обдумувала… обдумувала… заснула знову.
Вже перед ранком (за вікнами – сіріло), Оксанка схватилась попісять (у сінях стояло відро). Легенько «попробувала» ніжкою лежанку, щоб не наступити на Конрада, але виявилось, що німця на лежанці немає… Протираючи очі, вступила в чуні, легенько відхилила край ширми в малу кімнатку і… заніміла: мама Онися і Конрад мирно спали, обнявшись, у ліжку…
………………………………………………………………………………………………………………..
Конрад не приходив прощатись: німчура поспіхом залишила Розумівку. З Казенного лісу навідались партизани, дуже схожі на бандитів, і сказали, що під тим Корсунем – німцям… капець!
Батько Данило повернувся з війни аж через два роки (під весну) після того, як фашистам настав «капець» під Корсунем.
– Доцю… Спасибі тобі… Доцю! Ми з тобою про це… ніколи… не балакали… Тридцять год… пройшло… Батька вже… два роки… як нема… Я… теж… скоро… мабуть, сьогодні… помру… Чуствую… Доця! Спасибі…
– Мамо… Ви про що?
– Ти знаєш…
– Я…
– Кіндрат… чи… як його… Конрад… Спасибі, що батькові не сказала…
– Мамо!
– Спасибі, доню… Я з твоїм… батьком… була щасливою… І він – зі мною… Спасибі!
– Мамо!
– Спасибі, до…