Бувають таланти інтуїтивні, котрі не здатні пояснити природу власної творчості. На відміну від них, Кшиштоф Зануссі свідомий того, що робить: він живе і творить, висловлюючись метафорично, із розплющеними очима серця і розуму. Бувають митці, котрі мислять надто вузько, у межах цеху, спеціалізації, провідної теми. К. Зануссі позбавлений цієї обмеженості, світ у нього не сходиться клином на творчості, а навпаки – творчість набуває широт світу.
ЧАС ЖИТИ
Зануссі К. Час помирати: Спогади, роздуми, анекдоти / К. Зануссі; пер. з пол. Л. Хворост; худож.-оформлювач О. Г.Жуков. – Харків: Фоліо, 2013. – 478 с.
Кшиштофа Зануссі ми знаємо, у першу чергу, як видатного кінорежисера, у його доробку величезна (а кіно знімати – це, даруйте, не вірші писати) кількість художніх та документальних стрічок, більшість із яких стали знаковими для польського кінематографу, вивівши його на світові обшири. Зважаючи на ці воістину фантастичні напрацювання, що завізовані чималою кількістю престижних світових і національних відзнак, цілком природним виглядає інтерес глядацької публіки до (авто)біографії Кшиштофа Зануссі. Утім, це не типова автобіографія. «Я не хотів писати своєї біографії, пливучи за течією часу, позаяк почуваюся ще далеко від пристані, але, оскільки, історія позначила цезуру, можливо, замість спогадів варто поглянути вперед і уявити своє власне майбутнє?» Отже, це навіть не підсумок прожитого й зробленого, лише певна акумуляція досвіду для того, щоб, ні, не тільки, аби спрогнозувати майбутнє, а змоделювати його, запрограмувати і, врешті, втілити у життя. А ще: «Я пишу все це, щоб зміцніти духом».
Сам автор визначає жанр своєї книжки як спогади, роздуми, анекдоти. Щодо анекдотів, читач може розчаруватися, якщо сподівається знайти в книжці оповідки, які б його розважили. Зануссі не належить до тих, хто ховає очі, наштовхуючись поглядом на кумедні вияви людського буття, йому притаманне почуття гумору, не чужа йому також і самоіронія, однак історійки, вихоплені ним із життя, набувають у потрактуванні митця (про смішне він вміє говорити серйозно, а серйозне підсвічувати гумором, відкриваючи й привносячи додаткові, доволі часто, несподівані змісти) ознак притчевості. Як от: «За часів комуністичного устрою ми як митці збирали такі самі оплески, як і ті, котрими винагородили віслюка, на якому у Вербну неділю з’явився в Єрусалимі Христос. Насправді вони призначалися не нам. Публіка за нашою допомогою аплодувала проти влади. А ми думали, що плескають нам».
Проте, як мінімум, один анекдот у книжці ми таки знайдемо. Ним автор пояснює сумний заголовок і просить сприймати його як жарт. Герой цього анекдоту польський актор передвоєнних літ Єжи Лєщинський. Після війни він виступав у радіовиставах – у нього була вишукана дикція, він не ковтав голосних і мав бездоганні манери, як і належало акторові, що грав королів і гетьманів. З приходом «народної демократії», змінився сценічний характер героя: потребувався простонародний тип, придатний для виконання ролей мулярів і трактористів. Якось у радіостудії до Єжи Лєщинськго підійшов саме такий молодий «пролетарський» герой, який відрекомендувався метрові:
– Я актор, ваш колега…
Єжи Лєщинський придивився до нього, похитав головою і сказав:
– Ви – мій колега… Актор… Отже, час помирати.
«Час помирати» – ці слова рефреном звучать упродовж усієї книжки. Наприклад, К. Зануссі заводить мову про зміни, що відбулися у світі кіно і взагалі у світі: «Майже неможливо відзняти фільм не англійською мовою (а в мене з цією мовою свої порахунки). Себто – час помирати в широкому, європейському сенсі. – І далі: – Я можу продовжити. Описати оперу, театр, видавничу справу. І все для того, щоб констатувати: світ закінчується з кінцем сторіччя та кінцем тисячоліття, і водночас – світ народжується. Час помирати лярві, щоб народився метелик». Або ж пише про те, що все своє життя хотів бути автором своїх фільмів, а тим часом колишнє поняття авторства сьогодні зникає. Тепер сценарії (та й книжок, написаних так само, на ринку чимало) пишуться колективом анонімних «письменників-духів», за допомогою комп’ютера, який запрограмований на тридцять версій правок сценарію. «То що, так тепер буде завжди? – запитує Зануссі. – Можливо, маятник тільки хитнувся в протилежний бік і невдовзі повернеться назад? А може, взагалі не повернеться? І тоді “час помирати”?». Чи розмірковує про ЗМІ та про інформацію як товар: «Місія говорити правду стає анахронізмом у той момент, коли ні продавець, ні споживач не наполягають на тому, щоб товар відповідав цій якості. І якщо це нормально, то час помирати». Аж до підсумкової тези: «Час жити, а не помирати. Час жити скромніше, але чесніше, творячи власними силами, а не від імені публіки, яка виражала себе через нас. Сьогодні потрібно виявлятися корисними або хоча б приємними людям, щоб нас дивилися і в сеймі не зрізали дотацій, без яких культура не виживе. А якщо хтось із митців ностальгійно зітхає за минулими часами, це значить, що він хоче, як і раніше, світити відбитим, а не власним світлом».
Отже, час жити.
Бувають таланти інтуїтивні, котрі не здатні пояснити природу власної творчості. На відміну від них, Кшиштоф Зануссі свідомий того, що робить: він живе і творить, висловлюючись метафорично, із розплющеними очима серця і розуму. Бувають митці, котрі мислять надто вузько, у межах цеху, спеціалізації, провідної теми. К. Зануссі позбавлений цієї обмеженості, світ у нього не сходиться клином на творчості, а навпаки – творчість набуває широт світу. Він називає метафізичну сліпоту хворобою нашого часу, однак не виглядає розгубленим, опираючись на цінності, які, на його думку, є абсолютними – це «краса та істина без прикметників». Цілком очевидно, що Зануссі не романтик, а раціоналіст, тому й не плекає ілюзій: «Повалилася стара система влади, занепали духом наші переслідувачі, впала “залізна завіса”, й ми повертаємося до Європи – ось гасла з нашого боку. Але що відбулося в Європі? Адже там теж добігає кінця певний світ, певний етап розвитку культури, і ми не можемо не помічати того, що поряд обвалилася будівля набагато величніша за ту, з-під руїн якої ми так тяжко виборсуємося».
Кшиштоф Зануссі зізнається, що його особиста творча криза (а такого роду кризу рано чи пізно переживає кожен митець) співпала із кінцем системи, у якій він жив і працював. У новий світ він входив обтяжений новими невдачами: польський глядач не сприйняв його фільмів, які у світі вважалися вдалими. Проте режисер не зневірився, не впав у розпач, а залишився вірним самому собі. «Якщо всі довкола мене нарікають на життя, то я, відповідно до наших національних звичок, мав би вийти назустріч і поскаржитися ще дужче. Якщо комусь болить голова, а я кажу, що бадьорий як пташина, то цим скоюю антигромадський вчинок; якщо ж я, бодай просто з чемності, кажу, що теж маю мігрень, то це допомагає почуватися таким, як усі. Попри те, я маю намір стверджувати, що можна позбутися (принаймні якоюсь мірою) мігрені, і спробую розповісти, як я це роблю». Отже, зважаючи на подібність національних звичок, українцям ця книжка дуже й дуже може стати в пригоді. Маю на увазі тих українців, які хотіли б позбутися мігрені, а не тих, хто змагається, у кого голова болить дужче.
Книжка читається надзвичайно легко. Оті три чи чотири томи сценаріїв, які написав і видав Кшиштоф Зануссі даються взнаки. А ще він пише колонки для часописів «Cash», «Збройна Польща» і «Політика». І все це тільки для того, щоб достукатися до людей, навернути розчарованих до істинних цінностей, загалом же він апелює до тих, хто може стати елітою. А до еліти Зануссі відносить усіх тих, котрим не байдужа доля країни, котрі здатні відчувати відповідальність за інших людей, коротше, всіх тих, хто хоче і може виходити за межі власних поточних інтересів. Отакі от не кіношні і не режисерські клопоти у польського кінорежисера.
Однак справи ці аж ніяк не випадкові (К. Зануссі пише, що проблему випадковості розглядав у багатьох своїх фільмах), як не випадковий його успіх на Заході. «Вже з ранніх літ мого свідомого життя я належав до тих, хто прагнув такого завоювання. З цією думкою я вивчав іноземні мови, коли інші ганяли м’яча на стадіоні (І я своїм дітям кажу: вчіть мови; К. Зануссі знає їх із десяток – ВС). І, роблячи свої перші кроки в кіношколі, я думав, як зробити щось таке, що могло б зацікавити Захід». Що ж, йому це вдалося.
Попри зорієнтованість на Захід, Кшиштоф Зануссі і Схід не лишає поза своєю увагою. Зокрема й Україну. А для цієї книжки вмисне дописав розділ «Моя Україна», де запевняє, що Україна часто присутня в його подорожах, а часто і в думках. «Я б хотів бачити на екрані широку душу українців із їхньою поетичною замрією, яка поєднує їх із росіянами, та водночас – із потягом до свободи, який зближує їх із поляками», – пише Зануссі, а на сам кінець запитує, чи підтримаємо ми тисячолітню тяглість нашої історії й станемо для Європи східною легендою, якої їм так бракує?
Ми стараємося, пане Кшиштофе, ми стараємося.
Зостається подякувати авторові чудової книжки, читання якої особисто для мене було приємним і корисним. Сподіваюся, таким воно буде й для інших моїх співвітчизників. Честь!