Василь Задорожний. Василь Стус: у масштабі особистості

Час – швидкоплинний: ще зовсім недавно (з погляду нині чинного покоління) зека Василь Стус був закатований: помер мученицькою смертю, традиційною, зрештою, для українця в двадцятому столітті по Христі, – а нині він уже визнаний літературний класик і моральний учитель нації, автор творів, що їх із традиційною учнівською байдужістю вивчають нові покоління українців – приблизно поетових внуків…

ВАСИЛЬ СТУС: У МАСШТАБІ ОСОБИСТОСТІ

А вічність вічний творить міт
плачів, хоралів, мес
В. Стус

Час – швидкоплинний: ще зовсім недавно (з погляду нині чинного покоління) зека Василь Стус був закатований: помер мученицькою смертю, традиційною, зрештою, для українця в двадцятому столітті по Христі, – а нині він уже визнаний літературний класик і моральний учитель нації, автор творів, що їх із традиційною учнівською байдужістю вивчають нові покоління українців – приблизно поетових внуків. Твори В. Стуса публікують, досліджують, коментують… Процес, як той казав, пішов… Особливістю людської думки (мабуть, не найкращою особливістю) є те, що сказане вперше і в тиші стає звичним, усталеним, сказати б, теж класичним…
… Пригадується час, коли почали з’являтися перші публікації Стусових віршів, а в1990 році побачила світ і збірка їх під назвою «Дорога болю», з якої, серед іншого, запам’ятався вірш Недовідомі закипають грози, / десь божевільні грають весілля, / а начування окрики, погрози / за мною назирають звіддаля. / Куди й пощо? Не відаю й не знаю. / Мідяногорла ремствує сурма. / Ідуть етапи без кінця, без краю. / Реве шафар. Світ облягла пітьма [7, 89].
Звичайно, у кожного своє сприйняття поезії, іноді воно настільки суголосне авторовому чи то задуму, чи то настрою, що, можливо, і не завжди є потреба заглиблюватися у зміст кожного слова, щоб збагнути зміст усього твору. Та це, певна річ, трапляється не з усіма; часто ціле ми розуміємо лише тому, що для нас ясними є його складові частини. Якщо говорити по правді саме про цей твір, то чи багато з нас знає зміст, значення слова шафар? А як же без цього зрозуміти зміст вірша в цілому?
Те, що цей твір може мати різні прочитання, стає зрозумілим після ознайомлення з його текстом ще й у такій інтерпретації: Недовідомі закипають грози, / десь божевільні грають весілля. / А начування, окрики, погрози / за мною назирають звіддаля. / Куди й пощо? Не відаю, не знаю. / Мідяногорла ремствує сурма. / Ідуть етапи – без кінця і краю. / Реве шафар. / На світ зійшла пітьма [8 III, 1, 44]: відмінність між текстами полягає лише в одній комі, але різниця у сприйнятті фрази А начування окрики, погрози за мною назирають звіддаля і фрази А начування, окрики, погрози за мною назирають звіддаля, погодьмося, досить відчутна. Щоправда вона не стосується того, що стало тут для нас предметом спеціальної уваги: слова шафар. Але знавець поезії не може не визнати наявність змістової різниці між сказаним так: Реве шафар. Світ облягла пітьма і так: Реве шафар. / На світ зійшла пітьма.
Гадаємо, заковика тут у мало кому відомому (без образ!) слові шафар. Упорядник багатотомного видання творів поета, до речі, відчув, що в читача можуть з’явитися труднощі з його розумінням, тому розкриває в коментарі до твору своє розуміння його: «Шафар – старший лакей. Під час етапування в’язнів конвоїри, а очевидно, саме на означення їх і вживається слово «шафар», зі страшними лайками, погрозами та фізичними наругами змушували етапованих притискатися обличчям до стінок вагонів в той час, коли проходили пасажири тих поїздів, до котрих причіплювали вагони із зеками» [8 III, 1, 421].
«Висловлене в тиші» стає поглядом, точкою зору, загальним розумінням явища, твору, його образної системи, зрештою, пафосу; це, зокрема, яскраво відобразив переклад твору російською мовою, див. : Неведомые закипают грозы, / бездумных свадеб гогот, шум и гам. / Худые ожиданья, крик, угрозы / меня подстерегают где-то там. / Куда? Зачем? Не ведомо, не знаю. / Медноголосо плачем изошла / труба. Этапы без конца и краю. / Ревет охранник. / Тьма на мир сошла [9, 63].
Скільки в цьому перекладі лишилося Стусового змісту – того, як ми його розуміємо – буде видно нижче.
Якщо прийняти таке тлумачення слова шафар, то весь вірш набуває ознак жанрового твору про обставини етапування в’язнів особливо жорстокими конвоїрами, що пройшли школу комуно-большевицького гуманізму – і тільки. Однак із цим погодитися важко – вкрай важко, на що складається аж кілька причин. По-перше, навіть беручи до уваги метафоричність, образність поетичного мовлення, важко собі уявити шлях трансформації поняття «старший лакей» у значення «конвоїр» зі спецпідрозділу внутрішніх військ радянського союзу: і метафорика обмежена своїми внутрішніми законами асоціативної сполучуваності понять, явищ, навіть фантазій. Власне, більша частина наведеного нами коментаря є саме коментарем, тлумаченням ж є тільки ствердження, що шафар – це старший лакей. Гадаємо, коментатор саме в цьому не був оригінальним, узявши це тлумачення з, очевидно, найдоступнішого для нього джерела, див. : шафар, заст. 1. Збирач податків. 2. Старший лакей, дворецький; // Ключник, економ [10 IX, 422], – вибір, гадаємо, досить широкий.
Оскільки йдеться про поезію, то вдамося до неї й ми, тим більше, що нам доведеться робити це ще не раз. Так сталося, що у відомого автора кінця XVII – початку XVIII ст. Климентія Зіновієва є вірш, у якому він докладно описує рід занять людей, що так звалися, див. (графіку спрощуємо, осучаснюємо):
О шафарях
Шафар повинен писат всякіи росходи: / также если якіе теж ест и приходи. / І потреба все завше добре памятати: / жеб не запомніл чего часом записати. / І треба уміти гроши раховати: / жеб у реестрах своих не міл оміляти. / І потреба трезвенним смислом того глядіт: / и осторожност всегда з пильним дозором міт [див.: 3, 296].
До речі, видавці пам’ятки староукраїнської писемності значення цього слова трактують так: шафар – ключник, економ [3, 381]. Тлумачення цього слова є також у лексикографічному джерелі, що відображає лексику української писемної та книжної мови XV – XVIII ст. , див.: шафаръ – економ, ключник, управитель [див.: 11 II, 490]. Знала його, проте, не тільки староукраїнська книжність; воно було відоме й живій народній мові, про що, між іншим, свідчить і його змінений фонетичний вигляд, див. : шапарь – ключник, економ [2 IV, 484] і шахварь – 1) шапарь; 2) начальник команди. що стоїть при місці переправи через річку для стягування зборів за переправу [2 IV, 487]. До речі, упорядник «Словаря української мови» Б. Грінченко дає до цього слова дуже цікаву ілюстрацію – з української народної колядки, див.: «Просим тебе, цару, небесний шахвару, даруй літа щасливії сему господару» [тс], що відома ще й у такому вигляді: «Ой ти, Царю, Царю, небесний Владарю, Даруй літа щасливії сего дому господарю [4, 190]: шафар тут – небесний Владар, тобто Бог: виявляється, в українській народній мові метафорика насправді розвивалася в напрямку: шафар – володар – Бог. Як це далеко від запропонованого коментатором В. Стуса: шафар – конвоїр…
Однак наші суто мовознавчі виклади далеко відвели нас від самого тексту аналізованого твору. Повертаючись до нього, відзначимо ще й ту його (загалом характерну для творчості Стуса-політв’язня) ознаку, що він має ряд авторських варіантів – і всі авторові вагання стосуються двох останніх рядків твору див. : [8 III, 1, 262 – 263]: поетові, очевидно, багато йшлося про те, щоб вірш мав логічно вмотивоване завершення. Тож приймаючи усталене Реве шафар. / На світ зійшла пітьма, важко визнати слушність думки про навіть просту поєднуваність двох таких різних планів світовідчуття і світосприймання:
1)    рев, дикий, несамовитий крик конвоїра і
2)    покривання світу (усього світу!) пітьмою.
Пройдімося знову пунктиром по тексту твору: недовідомі закипають грози – десь (!) божевільні грають весілля… – мідяногорла ремствує сурма… і навіть оце: ідуть етапи без кінця, без краю… Навіть етап, яким політв’язень В. Стус був допроваджений до його місця заслання в Магаданській області, не був таким: без кінця, без краю. Хоч образ цей, гадаємо, міг створити справді тільки поет-в’язень, що пройшов і етапи: довгими етапами, етапами саме без кінця і без краю, він, на наш погляд, уявляє покоління і покоління людства в змальовуваній ним у цьому творі апокаліптичній картині кінця світу. Певна річ, апокаліптичні видіння адекватно можна передати лише картинами широкого, епічного плану, у яких крику знавіснілого конвоїра ледве чи вистачило б на один-однісінький мазок. Про що ж мова?
В іншого українського поета, поета з дуже складною, навіть ускладненою метафорикою, – Б. І. Антонича, – є теж кілька віршів на цю тему: «Апокаліпсис» [див.: 1, 173], «Кінець світу» [див.: 1, 239 – 239] і «Сурми останнього дня», який ми тут нарешті наведемо: Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята, / географи малюють зорі крейдою на неба мапі, / в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий, / і місяць золотим котом лежить у мене на канапі. // Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні, / купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети. / Оркестра полісменів дме мелянхолійно в труби і вальторні, / коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети. // Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони / в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто, / примарні папороті, ґрифи і затоплені комети й дзвони. / – О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп? [1, 240 – 241]. Думки про кінець світу, про речі останні можуть бути навіяні різними обставинами; до Б. І. Антонича вони прийшли від спостереження за життям пущі з каменю – міста, неодмінним атрибутом якого є його законні насельники – так, міщани з усім неодмінним набором їхнього існування; до В. Стуса відчуття кінця світу прийшло, коли він відчув пустелю життя т. зв. радянської дійсності взагалі і спеціально життя українського поета «під московським караулом, у тюрмі». Чи міг оминути таку тему В. Стус? Гадаю, ні. Та він її й не оминув: є в нього твір, що його можна вважати безпосередньою реплікою «Апокаліпсису». див.: І глянув я – і ось кінь білий, / і держить лука верхівець, / з сагайдака виймає стріли. / Вже начувайся – це кінець. / І вийшов другий кінь – червоний, / і хто на ньому – при мечі <.> / за ним – і січі <,> і полони <,> і кров <,> і стогін <,> і плачі. / І глянув я – і вороного / уздрів коня. Цей вершник був / з вагою у руці й надовго / на мене поглядом сягнув. / І глянув я – і ось кінь чалий, / і охляп смерть на нім сидить – / за нею пекло. Прокричала / прелюта звірів ненасить [8 III, 2, 167]. Усе зрозуміло – і нашому розумінню сприяє варіант четвертого рядка твору, див.: і я збагнув: то мій кінець [8 III, 2, 375].
Звичайно, непросто «розшифрувати» есхатологічні картини Стусового твору, та й чи є потреба його «розшифровувати»? У передмові до книги «Одкровення» («Апокаліпсис») видавець зауважує: «Автор Апокаліпси радо послуговується символами. В описі видіння передає думки й поняття, які об’явив йому Господь Бог, різними символами – умовними знаками, що не раз зливаються, творячи своєрідний ланцюг подій, і піддаються різним тлумаченням та подекуди утруднюють пояснення» [5, 305, друга пагінація]. Книга «Апокаліпсис» повна есхатологічних картин, адже в ній говориться про кінцеву долю світу і людства; написана вона образною мовою, оскільки автор, очевидно, свідомо ставив тут собі за завдання активно діяти, впливати безпосередньо на душу, свідомість і підсвідомість людини, а не на її ratio. Безперечно, свідомо чи несвідомо це повторив і В. Стус – пророки і пророкування не минулися й не минуться.
Звичайно, для глибшого, адекватнішого сприйняття змісту твору багато важить знання обставин його задуму, написання тощо, та ба… Історія української культури аж надто багата на такі факти: ми часто катастрофічно мало знаємо про те, про що знати конче було б треба, тому часто доводиться будувати здогади там, де в нормальних умовах можна було б просто спертися на очевидні й зафіксовані факти. Сказане аж дуже стосується й В. Стуса – поета-політв’язня, творчість якого відбувалася в особливо важких умовах. Спробуймо, однак, узяти максимум того, що можна про це дізнатися. Уперше оприлюднив його поет у листі до дружини від 31. 03. 1977, надіславши «на волю» ряд своїх поетичних творів. Цей список відкриває знаковий для поета вірш «Звелася длань господня. . . », нині відомий під назвою за першим його рядком «Гойдається вечора зламана віть», яким і відкривається уславлена його збірка «Палімпсести» [див.: 8 VI, 1, 261 – 262]. Після цього вірша (з кількома варіантами) у листі поет робить таку примітку про нього, але яку треба сприймати як автокоментар до всієї його творчості: «Хай вірш так і проглядає з-поміж хащі варіантів – хай. Може, я ще повернуся – щоб глянути – спокоєм – на все, а, може, доживу до самотності й тиші!» [8 VI, 1, 262]. Далі йдуть інші вірші – і аж майже в самому кінці – аналізований нині нами твір «Недовідомі закипають грози» [див.: тс, 263] – і після цього таке зауваження: «Поки буде. Перегодом – подам нову чергу» [див.: тс, 263]. Для нас це зауваження має ту вартість, що воно є доказом того, що на час 31. 03. 1977 переписані в листі вірші та інші, про які поет згадує в цій репліці, уже були написані, у листі він їх тільки переписував. Гадаємо, що всі вони створені в більш-менш один час, а тому мусять бути хоч якось близькими між собою – тематично, стилістично, настроєво… абощо. Візьмімо хоча кілька з них – тих, що стоять у списку найближче, напр. : Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору. / Все вгору і вгору – над небо, над вечір, над ніч. / Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору, / в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич. / Землі – залегкі ми. І нас простовисно підносить / цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь. / У всесвіті чути – голісінький голос голосить / і нас подвигає – до злетів, ширянь і волінь... [8 III, 1, 107]; Мов ящірка, що між пісків сліпучих / в розпеченому блудячи камінні / напризволяще свій лишає хвіст, / виносячи бодай обривок тіла, / аби на ньому вигоїти дух, / що вже смертельно захворів на пам’ять – / так течія приземлених бажань, / ласуючи парсун потворні трумни, / мене затисла в шпарі животіння / і вимовила владно: тут існуй. / Затих горішній поверх інтермедій, / останнє дійство набирає сили / і мурів цих займистою виставою / прокинулася темінь горова [8 III, 1, 33]; Дерева – в маячні. Шалене лопотіння / дощу – об шиби, об ключини – губ. / І обложне – як памороч – мигтіння / загуб і злетів, злетів і загуб. / Тягучий стогін горбиться таємно, / аж губи об поломінь обпалю. / Скоромно, скромно, безсоромно, чемно / гріха чарівний дзбанок пригублю. / На покуті спокійно дотліває / ясна свіча. Отак і ти згоряй. / Ще маячна долоня сновигає, / та тільки серце звомплене не знає, / що з вас раніше – здрастуй чи прощай [8 III, 1, 32] – останні два вірші, гадаємо, є особливо виразними зразками герметичної поезії, закритого поетичного послання, покликаного діяти на чуттєву сферу людини, а не на її інтелект. Безперечно, ці вірші творилися в особливих умовах, особливих у першу чергу з морально-психологічного погляду, – усе це спричинило й їхню особливу стилістику (не таку вже й незвичну для В. Стуса взагалі) – герметичність тексту, провидницько-пророчий тон, віщунські інтонації, апокаліптичність настрою. Предметом «Апокаліпсису» (інакше – «Одкровення» або «Об’явлення») є брань змія-іскусителя з Агнцем-іскупителем, що, гадаємо, поет означає лаконічно словами «недовідомі закипають грози» [див.: 5, Одкров. 6, 12 – 17]. Далі, «десь божевільні грають весілля»; пришестя Христа автор «Апокаліпсису» трактує як шлюб Агнця з нареченою, тобто Церквою, див. : «Радуймося і веселімося і віддаймо славу йому, бо настав шлюб Агнця і дружина його приготувалася. І дано їй, щоб одягнулася у вісон чистий, ясний, вісон же – це праведність святих». І сказав мені: «Напиши: Блаженні ті, що на шлюбну вечерю Агнця покликані». І говорить мені: «Це є істинні слова Божі» [5, Одкров. 19, 7 – 9]. Нареченим (або молодим) у цьому контексті називав себе сам Христос у притчі про десятьох дів: «Тоді Небесне Царство буде подібне до десятьох дів, що взяли свої лямпи й вийшли назустріч молодому………. Через те, що молодий був забарився, всі задрімали й поснули. Та опівночі крик залунав: Ось молодий! Виходьте йому назустріч!» [див.: 5, Матв. 25, 1 – 6]. У книзі «Апокаліпсис» боротьба закінчується звуками (почергово) семи ангельських сурм, і аж після сьомої сурми настає Царство Боже на землі, друге пришестя Сина Божого, див.: «І сьомий ангел просурмив, і пролунали голоси могутні на небі, що говорили: «Царство світу сталося царством Господа нашого і Христа його, і він царюватиме на віки вічні» [див.: 5, Одкров. 11, 15]. Інакше й бути не може, бо, за християнською есхатологічною концепцією, боротьба Агнця зі змієм завершується остаточною й цілковитою перемогою Агнця в ім’я оновлення світу. Нагадаємо, що цитований раніше есхатологічний вірш Б. І. Антонича мав назву «Сурми останнього дня». У В. Стуса же замість образу семи ангельських сурм бачимо шафар – що це? Виявляється, «гебрайське шафар – музичний інструмент, виготовлений з баранячого рогу. За своїм призначенням шафар у житті євреїв відігравав роль дзвону у християн – закликаючи задуматися над своїм життям, скликаючи напередодні великих свят у синагогу. Синагогальний служка дмухав у шафар щодня цілий місяць до Нового року, дев’ять днів після – до Судного дня. Згідно з єврейським переказом, коли на землю прийде Месія, з неба буде гудіти шафар [12, 107, прим. **].
Звичайно, таке наше розуміння слова шафар принципово відрізняється від розуміння його коментатором аналізованого твору Дм. Стусом, що, певна річ, докорінно міняє весь план сприйняття змісту й сенсу всього вірша в цілому. Однак ось що цікаве. Упорядник чомусь узявся тлумачити слово шафар у найневдячнішому для цієї мети тексті; тим часом самого уважного прочитання інших творів поета, гадаю, було б досить для того, щоб засумніватися в такому розумінні значення ним цього слова. А слово це явно зачепило свідомість поета, осіло в ній і бентежило його закладеною в нього смисловою потугою, див.: Червоний місяць народивсь – / діжі червоний жар, / і щойно тишею упивсь, / як заревів шафар [8 III, 2, 92]; особливо ж отут: Змий з себе скверну проминулих літ, / днедавніх манівців змий з себе скверну, / хай опрощусь я, скоро знов поверну / до рідних гнізд. де примеркає світ / в батьківських вікнах, де зрадливий міт / ще врочить, врочить і дорога долі / до себе навертається поволі, / і знову труться іскри об граніт, / і темрява оба крила прослала, / і світова зірниця підвелась, / і, як дочка, що у старих знайшлась, / довіра до доріг затрембітала. / Зажеврів перестиглий тьмавий жар, / і за горою засурмив шафар [8 III, 2, 153]. За нашими спостереженнями, у цитованому виданні творів В. Стуса слово шафар ужите автором лише цих три рази, однак образ сурем у нього з’являється ще не раз – ось у яких, наприклад, контекстах: Сумні і сині, наче птиці, / уже без неба і без крил, / обсіли край своїх могил – / живої не доб’ють водиці. / На попелищі віковім досада щириться з досади, / їм спільної немає ради, / нерадісний їм спільний дім. / Тоді сторіками пливуть / і жалощами душі студять / і будять мертвих – не розбудять / і не докликавшись – кленуть. / Напростувалася їм путь – / спадна, укотиста, узвізна і настає година грізна / і сурми доль в сто горл ревуть [8 III, 1, 43]; Самого спогаду на дні, як зірка у криниці, / вона з’являється мені – і світить, і святиться. / І з темряви, з безодні літ, із забуття і тиші / вона зродилася на світ, неначе доля віща, / і все ячала, все росла, болила і боліла / допоки в тебе увійшла, аж дух пірвався з тіла! / І зайнялась мені зоря і обняла півнеба / громовим гуком Кобзаря і сурмами погреба [8 III, 1, 82 – 83]. Схожі асоціації, схожі образи, схожі картини світу. Новим (і несподіваним) в аналізованому вірші є тільки образ шафара: адже він узятий не з християнської, а з єврейської релігійної традиції. Очевидно, це сталося під впливом єврейських контактів поета на зоні (про дружні стосунки політв’язнів різних національностей у радянській «інтернаціональній» імперії добре відомо); скажімо, відомо про його особливо близькі стосунки з М. Хейфіцем. Можливо, поет захотів урізноманітнити свій слововжиток, збагатити свій словник новим звучним словом, почутим від своїх єврейських приятелів. Можливо, це сталося ще й тому, що в юдейській концепції кінця часів, здається, виразніше звучить тема Армагеддону. Щоправда, і тут треба застерегтися: мова тут повинна йти про шофар – стародавній духовий музичний інструмент, баранячий ріг, у який сурмлять під час синагогального богослужіння на єврейський Новий рік (Рош-Ха-Шана) та Судний день (Йом-Кіпур). У давнину шофар, маючи сильне звучання, що розносилося на далеку відстань, був сигнальним інструментом. За переданням, стіни Єрихона впали саме від звуків шофара (наша «єрихонська труба»). Його ритуальне використання сягає ще магічних обрядів доєврейської доби. Сурмлення в шофар у культово-ритуальному значенні символізує поклик до пробудження совісті й повернення до Бога. У різних єврейських релігійних традиціях існують і трохи відмінні тлумачення прямих і символічних значень цього сурмлення, хоч загалом вони мають есхатологічний характер.
Цікаво, що українська поезія вже й раніше використовувала це єврейське слово – зрозуміло, з виразово-стилістичною метою; так, в О. Стефановича читаємо: Впадіте на земське лоно / І слух приклоніте земно: / Гуде, як во время оно, / Гуде, як атлантам, темно. // І води гудуть і хмари / В огнях по найвищі клуби… / Гудуть, як софари кари, / Гудуть, як загуби труби. // Гучніше, могутніш гули, / Буремніше древні сили. . . / За те, що Сонце забули, / За те, що серце забили [6, 146]: маємо тут ще один фонетичний варіант слова: софар, однак розуміємо, що йдеться про те саме. О. Стефанович уживає це слово ще раз – у мініатюрі з однієї строфи (фрагменті): І сурмлять софари-труби: / «Се Жених гряде…» / Ворушаться в трунах трупи, / Вся земля гуде [6, 184]: ніби спеціально написав О. Стефанович, щоб зрозумілим нам став В. Стус у контексті української культури. А ще буквально перед цим: Дано мені в домі Отця / Бути поетом Кінця [6, 184]. І ще один вірш, що буде тут дуже доречним, з того ж таки О. Стефановича: Завіса тайну віддала, / Упали завої й личини, / Змаліли віри і діла, / Згоріле витліло дотла – / І ждуть за обріями Чини. // Збілій, життя, запроміній, / Не будь, як безнадія, сіре, / Бо загуде у морок твій, / Як хмаролім, як буревій, / Мідянотрубий Dies Irae! [6, 145]: той день, день гніву – мідянотрубий, бо: «І сім ангелів, що мали сім сурем, приготувалися сурмити» [5, Одкров. 8, 6]. Ось чому В. Стус висловився так: Мідяногорла ремствує сурма. / Ідуть етапи без кінця, без краю. / Реве шафар. Світ облягла пітьма. Або: Мідяногорла ремствує сурма. / Ідуть етапи без кінця, без краю. / Реве шафар. / На світ зійшла пітьма. Або: Реве шафар. Час плинув задарма [див.: 8 III, 1, 263]. Це – кінець світу. І ув’язнений в радянську дійсність український поет-політв’язень бачить його по-радянськи, тобто по-зеківськи: на Божий суд людство йде і йде – як безкінечні тюремні етапи.
Стільки про вірш В. Стуса «Недовідомі закипають грози», про його зміст і про його сенс. Усе інше – література.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антонич Богдан Ігор. Повне зібрання творів. – Львів, 2008.
2. Словарь української мови: В 4-х тт. / Упорядкував Б. Грінченко. – К. , 1907 – 1909.
3. Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. / Підготовка тексту І. П. Чепіги. – К. , 1971.
4. Коляди і щедрівки. – К. , 1991.
5. Святе Письмо. – Б. м. 1992.
6. Стефанович Олекса. Зібрані твори. – Торонто, 1975.
7. Стус Василь. Дорога болю. – К. , 1990.
8. Стус Василь. Твори в чотирьох томах, шести книгах. – Львів, 1994 – 1999.
9. Стус Василь. Палімпсести. Палимпсесты. Книга с параллельным текстом. – Харків, 2010.
10. Словник української мови: В 11-ти тт. – К. , 1970 – 1980.
11. Тимченко Є. Матеріали до словника писемної та книжної української мови XIV – XVII ст. : У 2-х тт. / Підготували до видання В. В. Німчук та Г. І. Лиса. – Київ – Нью-Йорк, 2003.
12. Феллер Мартен. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них. – Дрогобич, 1994.

Євген Баран і Василь Задорожний