Трепетно-лагідним весняним доторком зеленого пагону народилася нова збірка віршів та публіцистики «Пагін на сухостої» новодністровчанки із подільським корінням, знаної буковинської поетеси та автора пісенних творів Галини МЕЛЬНИК, всьоме прийшовши до читача цілющим настоєм мелодики слів у зледенілій сьогоденням днині.
«Гортаючи сторінки книги відчувається незмінна активна громадянська позиція, щирість і стан небайдужої, чуттєвої душі поетеси, – зазначається в анотації. – У розмаїтті поетичних творів авторки оспівується висока любов до рідної землі, невтомно закарбовується свята пам’ять про героїчне минуле і сучасне України, несподівана трагедія нашого – цивілізованого вже – життя у ХХІ столітті».
Добірка творів Галини Терентіївни володіє невидимим полегшенням і таємничими лікувальними властивостями, бо «багато мудрості п’ємо З натхненних поетичних карбувань!», що зачіпають кожну струну душі. Філософсько-проймаючий невеликий пагінець з трьома налитими соком життя листочками поряд із всохлою деревиною, що зображений на обкладинці ніжно-оливкового кольору, довершено передала, інтерпретуючи назву у зображення, художниця Майя Васяк. Вже перші сторінки свіжовидрукуваної книги чернівецьким видавництвом «ДрукАрт» за вагомої фінансової допомоги генерального директора Консорціуму «НВО «Укргідроенергобуд» Юрія Миколайовича Бондаренка сколихують сумні скрижалі рубцями нещодавної туги, адже мисткиня присвятила свій «Пагін…» «світлій пам’яті журналіста, письменника, поета, драматурга, публіциста, новеліста, літописця історії будівництва Дністровських ГЕС і ГАЕС, члена НСЖУ і НСПУ, великого майстра слова – Івана Семеновича Нагірняка», чия струна обірвалася, відгукуючись у першовересневому дзвонику несподіваним відлунням непоправної втрати. Тож іменуючи перший розділ літературного дітища – «Пам’ять», Галина Мельник акцентує увагу на власних «глибоких враженнях від спостережень за високим польотом творчої думки талановитого митця», котрі «вилились у […] відгуках про його неперевершену творчість – правдиву сповідь душі і серця, у […] віршах за спогадами-оповідками» подружжя Нагірняків «про їхнє нелегке, але таке цікаве і незабутнє дитинство». А поетична мережка мелодики слів, заплетена у косу творчих тандемів І. Нагірняка та Г. Мельник, М. Рожка ностальгійно вимружувалась на аркушах чорною зграйкою літер і нотних знаків: то зігрівала душу маминими словами, а то згадувала вкотре місто своєї юності. Щемливо проймає струменем болю останній прижиттєвий вірш-звернення Івана Семеновича до батька: «Чи міг сподіватися ти на таке, Що внук побратима, з ким долю ділив, Піде на Вкраїну з мечем і вогнем?», яким авторка збірки завершує цикл споминів про талановитого митця з Бессарабії.
Найбільша рубрика книги під назвою «З цим – живу» охоплює філософську, пейзажну та громадянську лірику. Бо тільки так поетеса відчуває себе корисною і потрібною Україні, наголошуючи, що вона «від природи лірик – не політик, Та як зостатись ним, коли війна?», «Чи осторонь бути я можу, Коли рідний край розпинають?!». Незагойними ранами кровоточить спомин про жахкі революційні події Майдану, де «снайпера постріл конкретний і точний – Проллялась бруківкою крові ріка…» підводить читача разом з ліричним героєм до єдиного бажання миру і свободи, котру несе вольний вітер як «жадане спасіння, Вітер волі нам дує в лице. Шкода, вітер не має коріння, Але має крило – не крильце». Поетеса глибоко, по-щирому співпереживає за долю як своєї країни, так і малої батьківщини, рідного Поділля, що «он там, за рікою» і до котрого так хочеться «торкнутися хоча би рукою»; міста, з котрим поєднала доля на довгі літа, де «Дністровська ГЕС – це розум мужньої Людини». Наче паралелями двох епох на сторінках збірки постала Друга світова війна й теперішня битва українського народу за споконвічне право бути вільними у віршах-присвятах за фронтовими спогадами батькові; історія вірності й надії повернення чоловіка з війни, шкільний портфель якого берегла, як зіницю ока, – матері; туга за пройдешніми роками дитинства – брату, що в далекому вирії потойбічних світів; про важкий щоденний заробіток, бити над Дністром в глибокому яру каміння, – дідові; жінці, що часто-густо торує свою долю терновими манівцями нелегкої вдачі: «Пливе літак в незнану синь, – Везе не в гості – в рабство – Маму…». Жалобне оплакування жертв голодомору, воїнам-афганцям, талановитим українським віртуозам пера і музики, звитяжної праці й майстерності присвятила Галина Мельник цілу плеяду своїх творів, бо, не дивлячись на суховії дійсності, вони намагаються, аби «з того ріща – З сухостою Веселий пагін проростав!», «бо в справжнім мистецтві Живуть дивні барви й звучать».
Скарбницею нетлінної миті на хитких хвилях пам’яті стали у виданні барвисті світлини відомих у краї фотомайстрів Володимира Жука, Володимира Шпирки, а також фотознімки Михайла Талалая та Василя Туряка поряд із публіцистичними замітками, що оригінально доповнюють «Пагін…» спогадами яскраво прожитих хвилин, коли авторка втішалася разом із журналістами «Нашої газети. Новодністровськ» віднайденим зв’язком з італійкою Доменікою Шімонеллі, українсько-російський переклад книги «Poesi» котрої здійснила Галина Терентіївна. Коли поверталася в далекий 1974 р. у наметове містечко над Дністром і той перший ордер брата Валентина на проживання в наметі № 4. Або ж коли глибоко співпереживала долі жінок, які змушені були поневірятися у чужих краях, заробляючи копійку, разом з тим нерідко при цьому втративши сім’ю: «…А мій женився, не витримав. Їду до дітей – повивчала, допомогла матеріально. Та ще треба буде їхати – заробити на старість, щоб не бути їм тягарем».
Третій і останній розділ «Міланські замальовки» відображає на білосніжних сторінках вистраждане, пережите, голосний біль роздертого єства пазурами важкої хвороби вірного супутника життя – чоловіка, біль на межі життя, що вилився у двісті днів і ночей нестерпного очікування невідомості, бо вже «душа спішила в небо – за межу… Два кроки залишилося зробити Й податись за видінням міражу, Позбувшись всіх тривого земних – летіти…». Біль розлуки з донькою на далекій відстані країн, але завжди поряд – у маминім серці: «А липи, мам, в нас вдома вже цвітуть? – Бо тут, в Джуссано, вже цвісти почали…».
Як мовила авторка переднього слова Інна Гончар у своїх поетичних рядках-присвяті, той ніжний пуп’янок – пагін направду зігріває незнаним теплом все розхристане трунком. А заплетені весняними пуп’янками пробудження і життя рядочки Галини Мельник, що на форзаці збірки, наче промовляють у кожне розіп’яте трагічними реаліями серце «не зітліти і не впасти, Й не втихомиритись незримо… Було би майже непростимо Свій біль на дно душі покласти».
Інна РУСНАК, член НСЖУ,
м. Новодністровськ