Віта Гук. Остання цукерка Майдану

Саме в такий день у моєму житті, коли апатія заволоділа моїм розумом, а бажання дихати було не більшим за бажання воювати, я потрапила на Майдан. Ідучи серед невгамовного натовпу, я вдивлялась в заклопотані обличчя й не бачила себе. Я не ставила перед собою ніяких цілей, просто серцем відчувала, що маю бути там.

Остання цукерка Майдану

Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.
(В. Симоненко)

Три секунди, три хрипкі, вимучені, випалені смородом страху й вічності секунди, у яких знайшла я свого чоловіка, не бачачи його, не знаючи, хто він, не сказавши йому обітниці, не побувавши в його думках… Я так міцно стискала його тверду й гарячу руку, ніби від того натиску залежало саме життя. Усе, що встиг він мені заповісти, – це погляд, найпрекрасніший і найтривожніший, найлютіший і найблагальніший, найжорстокіший і наймилосердніший погляд, який я, мов дорогоцінний експонат, із трепетною обережністю зберігаю в музеї своєї пам’яті.
Три запеклі секунди в його дужому, та ще зовсім юному тілі відбувалась остання гідна боротьба, свідком якої мені, на жаль чи на радість, випало бути. Життя його – суцільна таємниця, як і його ім’я, почерк, голос чи сміх, але не смерть. Бо смерть його була моя, мені вона належала, для мене вона відкрилась, показавши весь здичавілий світ і всю істинність його існування в трьох коротких секундах. Я пізнала його, я впізнала його, впиваючись голодними пальцями в крихітні зморшки закривавленої сорочки, і моїм єдиним посланням було таке лицемірне і безнадійне «Живи…», прошепочене йому на вухо тоді, коли він вже не міг його почути.
Я впізнала ці обласкані небом риси, хоч вони й ховались під шаром чорного пилу, цей потомлений вираз обличчя, що вигравав незбагненним сяйвом навіть тепер, коли смерть тінню лягала на нього. Він же не знав мене й не згадав би ніколи ту коротку мить, в якій я мала щастя бути окрилена однією фразою, сказаною його щирими вустами. Скинутий титан зрікався своєї сили. Три прокляті секунди він намагався втримати свою навіжену душу, яка борсалася, мов дикий тигр у клітці, в той час, як кожен м’яз на його обпечених щоках виражав нестерпне бажання сказати своє останнє слово. Але слово не настало.
Так закінчився наш роман, наш медовий місяць, наша спільна історія, наш сюжет. Я відпустила його руку, підвелась на ноги, що, здавалося, уже ніколи не зможуть мене тримати, і неспішною ходою, проте рішуче, почала йти. Нових поранених приносили так часто, що їхні стогони протяжним гулом врізалися в ледь тверезу свідомість. Собор гудів, він кричав, він плакав, а його стіни назавжди вбирали в себе святість людських смертей.
Навмання схопивши воду й серветки, я побрела назад, очима шукаючи понівечене тіло, що беззахисно лежало на моторошній підлозі. Бережно я почала витирати його спітніле чоло, яке ще досі дихало життям, виразне підборіддя й губи. Спрагло вдивлялась у кожну найменшу борознинку, яку час чи посмішка зуміли закарбувати на матовій шкірі. Він міг стати моїм чоловіком, і він ним став, бо я обрала його для себе, байдуже, що він мене не обирав. Я б навіть могла народити йому дитину, хоча дітей не дуже й люблю, проте гідний рід має продовжуватись.
Раптом зі страшною відчайдушністю я знову схопила його за руку і, притиснувши її до блідої щоки, заридала впівголоса. Я завжди боялася мерців, але він був живий, живий-живісінький, бо ж казали, що герої не вмирають…
Нечіткі цифри, криво написані синім чорнилом на його зап’ясті, одразу кинулись в очі. Я знала, що це було. Так робили всі, хто йшов під кулі. За мить я тремтячими руками набирала номер телефону, нервово дихаючи у трубку.
– Алло, – почувся голос, сповнений тривожної ніжності, – Денисе, що там?
– З вами говорить волонтер польового шпиталю Майдану, – низьким голосом прохрипіла я.
– Що з сином? Де він? Він помер? – викрикнула жінка, намагаючись стримати несподіваний потік сліз. Материнське серце все зрозуміло одразу.
– Я повинна повідомити, що сьогодні о шістнадцятій сорок п’ять ваш син помер від вогнепального поранення. Рана була несумісна з життям. Мені дуже прикро, – ледь вимовила я, відчуваючи, як свідомість потихеньку залишає мене. Проте я встигла почути розпачливий зойк, голосне ревіння вбитої горем матері і слова, що, наче лезо, прорізали мій слух, коли слухати вже не хотілось: «Боже, Денисе, Боже!…»
Важко описати те, що було далі. Коли знеможені матері забирали тіла своїх прекрасних синів, гіркота побаченого роз’їдала нутрощі з такою силою, що, здавалося, ниточка, на якій колихалися наші серця, от-от обірветься. Я підійшла до Денисової матері й попросила в неї дозволу приїхати на похорон.
– Як Вас звати? – запитала вона кам’яним голосом.
– Надя.
– Ви знали мого сина, Надю? – іскорка сподівання з’явилась в її очах.
– Знала, – промовила я, боячись показати свою розгубленість.
– Приїжджайте, Надю. Я буду Вас чекати.
Пізніше, після довгих днів забуття i нервових виснажень, коли реальне життя ще не набуло ніякого змісту, а сили вистачало тільки на те, щоб стримати емоції, я сиділа з Денисовою мамою у їхній вітальні, роздивляючись старі фотографії.
– Він завжди був особливою дитиною, – із важкістю говорила вона, – проте, напевно, для кожної мами її дитина особлива. Мало слухався і рано став самостійним… Можливо, через те, що ріс без батька, мав якесь надмірне бажання швидше подорослішати, завжди намагався все вирішувати сам. А я хоч і сварила, та в душі гордилась, що росте справжнім чоловіком, – тут вона зробила паузу й погляд її зупинився на фотографії щасливих матері і сина.
– Коли почалися ці події, – продовжила Денисова мати, ледве чутно шморгаючи носом, – я ще тиждень-два впрошувала його не йти. А він мучився, я бачила, соромно було, що вдома відсиджується. Знала, що піде все рівно, так і сталось. Спочатку і на кухні допомагав, ящики носив – там дужі руки потрібні були, і по Майдану харчі розносив, потім в самооборону записавсь, а згодом і в сотню потрапив… – жінка зупинилася, боячись знову дати волю почуттям, очі її почервоніли, але силою волі вона опанувала себе й поспіхом запитала:
– А як Ви познайомились з Денисом?
Я зніяковіла, але вирішила розповісти правду.
– Чесно кажучи, – нерішуче мовила я, – з вашим сином я зіткнулася лише раз.
Туманні образи, що до останнього моменту хаотично блукали в хворій голові, рівною шеренгою почали прориватися крізь павутину спогадів, змушуючи знову відчути бентежність тієї зустрічі. Напевно, ні один її свідок не зміг вловити того абсолютного натхнення, яким я була так щедро тоді обдарована. А все тому, що бувають такі моменти в житті, коли здається, що будь-який з обраних шляхів є неправильним, добродушність і безкорисливість поступилась місцем цинізму, а жодна ідея немає сенсу у світі, де тобою маніпулюють. Саме в такий день у моєму житті, коли апатія заволоділа моїм розумом, а бажання дихати було не більшим за бажання воювати, я потрапила на Майдан. Ідучи серед невгамовного натовпу, я вдивлялась в заклопотані обличчя й не бачила себе. Я не ставила перед собою ніяких цілей, просто серцем відчувала, що маю бути там. І ось у мій маленький сконцентрований світ увірвалася чужорідна енергія: перед собою я побачила юнака, що стояв з величезним паперовим ящиком і привітно дивився на мене:
– Пригощайтесь соломкою, – сказав мені він. Я заперечно похитала головою.
Тисячі жовто-блакитних прапорів шуміли під загравним небом, виплітаючи ледь вловиму для людського вуха мелодію.
– Не любите? – не вгавав хлопець.
– Не люблю, – якось мляво промовила я й продовжила свій шлях. Та, відійшовши метрів на десять, почула, як мене хтось гукає. Юнак із паперовим ящиком і чудернацьким виглядом біг до мене і, зупинившись за крок, сказав:
– Зачекайте, я зараз.
Вгадавши німе питання, що застигло в мене на обличчі, він усміхнувся і почав із шаленою швидкістю порпатися в тому ящику, перекидаючи шари такої ненависної соломки. Нарешті він натрапив на те, що хотів, і вручив мені крихітний подарунок.
– Тримайте, – мовив він, простягаючи єдину шоколадну цукерку, що завалялась у його коробці, – спеціально для дівчинки беріг.
Я, не роздумуючи, стиснула її у своїй долоні і, мимовільно задивившись на сліпучу зірку, невидиму для людського ока, яка в ту мить сіяла в нього на лобі, на ореол правди, що витав над його золотою головою, зрозуміла найважливішу річ: ще нічого не втрачено…
– А хтось каже, що ми тут всі куплені, – вигукнув якийсь перехожий, коли Денис зник поміж людей, і додав: – Таке не купується, еге ж?
– Денисе, – плачем розійшлась розчулена мати, коли я завершила свою розповідь, – Як же так… тут ти соломку розносив, а через тиждень отримав кулю… Яка дурна, яка даремна смерть у тебе … – не вгавала вона, і я не могла вже її заспокоїти. Та чи варто було?
– Смерть не може бути даремною, як не може бути даремним життя, без якого вона неможлива, – лише проказала я.
Годину потому, трішки заспокоївши Денисову маму й давши їй змогу присвятити себе оплакуванню сина, я вийшла з її квартири з непередаваним відчуттям. Я так і не сказала їй, що якби не та соломка, не та остання цукерка, я б ніколи не подалась у польовий шпиталь і ніколи б не врятувала два безцінні життя.
Діставши з кишені невеличкий шматочок чорного шоколаду, щільно загорнутий у блискучий папір, я ще деякий час дивилась на нього, згадуючи того, хто міг би бути моїм чоловіком… Я зітхнула і, знявши зім’яту обгортку, поклала цукерку до рота. Солодкий присмак розійшовся по солоних берегах приреченого тіла, і на кінчиках пальців затріпотіла надія. То була найсмачніша цукерка в моєму житті.

Довідка.

Віталія Гук народилася у м. Хмельницькому. В 2007 р. закінчила НВК №7, у 2013-му – Хмельницький національний університет, факультет міжнародних відносин за спеціальністю «Mіжнародні економічні відносини». Працює перекладачем англійської мови.