У вчорашньому номері газети «Літературна Україна» надруковане інтерв’ю Володимира Погорецького: «Байдужих більше, ніж помічників». Засівом до такої розмови стали слова винесені літукраїнцями у підзаголовок цієї публікації чи інтерв’ювання у шанованому часописі: «Журнал «Золота Пектораль» святкує свій перший ювілей. Про те, як вдається триматися на плаву й розширювати коло читачів – говоримо з його головним редактором». Звісно, ми вдячні «ЛУ» за розуміння і підтримку, але на своєму сайті хочемо розширити межі спілкування юної літераторки і головного редактора…

– Пане Володимире, сьогодні, в епоху глобалізаційних змін, Вам, вже п’ять років поспіль, вдається втримати колосальний літературно-мистецький проект «Золота Пектораль». Поділіться секретом успіху.

– Не так легко ведеться головному редакторові у тому його журнальному золотопекторалівському господарстві, як то комусь виглядає збоку. Щоб втримати сьогодні журнал такої потуги, скажімо, як «Зололота Пектораль», треба затратити неміряну кількість сил, часу, нервів і коштів. Я вже, наприклад, кілька разів стояв перед проблемою, де взяти кошти на випуск чергового числа часопису. Незаперечний факт: вже 22-й рік ми живемо у незалежній державі, якою керують антиукраїнські елементи, недалекоглядні політики, неуки і злодії, які не зацікавлені у розвитку української мови, літератури. Прикро, але Україна, мабуть, єдина європейська держава, де окремі письменники живуть у страшних злиднях, не маючи коштів на видання своїх творів, а щоб надрукувати власний літературний доробок у якомусь пристойному виданні, навіть талановитому авторові, доводиться оббивати пороги редакцій. Складається враження, що владці, навіть ті, яким ти довіряєш, голосуєш за них на виборах, дорвавшись до урядування кидають оком не на духовні цінності, а на те, що ще можна вкрасти у цій державі. Хоч кіл їм на голові теши, а вони знають своє: жити можна і без моральних чеснот, тільки при цьому не забувати про власний добробут, себто насолоджуватись життям, набиваючи кожного дня свій шлунок різними заморськими наїдками. А літературу (українську чи світову) мають вони в дупі. Якщо говорити про секрет успіху «Золотої Пекторалі», то він лежить у щоденній і клопіткій праці головного редактора над чужими текстами. Особисто я завжди дотримуюсь золотого правила, що журнал, газету треба любити, як жінку, тоді і ця, здавалось би, марудна і тяжка праця принесе задоволення і максимум позитиву. Звісно, що я дуже люблю свій журнал, мені навіть здається, що я кожного дня прокидаюсь і лягаю спати з думкою про «Золоту Пектораль», про письменників, з якими спілкуюся щодня. Я сам верстаю журнал, вичитую і редагую тексти. Мені так простіше: не треба нікому з найманих працівників платити зарплату, мати мороку з бухгалтерією, податковою, яких я на дух не переношу. Якось Петро Засенко сказав мені: «Володимире, ти чиниш подвиг, бо робиш один те, що цілі колективи». Може він і має рацію. А ще «Золота Пектораль» – це велика родина – члени редколегії та автори, яких я дуже поважаю і люблю, вони мені, слава Богові, відповідають такою ж теплотою та взаєминами. Десь, на якихось імпрезах чи зустрічах я завжди наголошую: «Ми з вами, колеги, є членами великої золотопекторалівської родини. Я такий, як і ви – один з вас, на мені лежать тільки більше обов’язків».  Доречно буде сказати, що я постійно відчуваю дружню підтримку Михайла Слабошпицького, свого приятеля і заступника Євгена Барана, з яким ми, власне, й започаткували журнал, інших золотопекторалівців, які входять у склад редколегії журналу та авторів. Багато доброзичливців має «Золота Пектораль», не буду перелічувати всіх прізвищ, аби чиєсь у тому довгому списку не пропустити. Я щасливий від такої співпраці з авторами, вважаю, це і є секретом успіху «Золотої Пекторалі».

– Вже три роки журнал репрезентується у рамках «Форуму видавців» у Львові. Чи збільшилося коло читачів?

– Збільшилося коло і читачів, і авторів. Редакційний кошик аж тріщить, переповнений текстами цікавих літераторів. Це, безумовно, тішить мене і накладає ще більшу відповідальність за якість та наповнення видання.

– Крім цього вже три роки функціонує сайт журналу www.zolotapektoral.at.ua. Тут читачі можуть дізнатися про всі події, які відбуваються під паронатом редакції журналу, а також переглянути відеоролики із «Літературних четвергів», які модерує в ТНСПУ Наталка Пасічник. Як Ви бачите можливості удосконалення сайту? Чи подобається Вам такий формат інтеракції?

– Справді, вже десь зо три роки функціонує сайт «Золотої Пекторалі», але над ним у цьогочассі активно працює золотопекторалівський комп’ютерник. Це добре, що журнал можна читати, крім паперового, ще і на електронному носії у будь-якій частині світу. Правда, адміністраторові сайту ще багато треба прикласти праці, щоб носій інформації став потужним, таким, яким я його собі уявляю. Але сподіваюсь до початку лютого, коли в будинку письменника у Києві «Золота Пектораль» святкуватиме своє п’ятиріччя, читачі зможуть побачити оновлений сайт «Золотої Пекторалі». Хотілось би, щоб письменницька братія і сестрія, журналісти надсилали на золотопекторалівський сайт цікаву інформацію, щоб її читало багато людей, які цікавляться літературою, навкололітературними процесами.

– Серед авторів часопису відомі українські метри як от Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Євген Баран, Марія Матіос, Василь Махно, Степан Процюк, Станіслав Бондаренко та ін. Тому, мабуть, можна сміливо говорити про те, що «Золота Пектораль» виходить на одну площину із «Кур’єром Кривбасу»?

– Марія Матіос на своїй сторінці у фейсбуці написала: «…Тернопільські інтелектуали і самовіддані безкорисливі, які видають чудовий журнал «Золота Пектораль», підтверджують аксіому, що не завжди столиця – «пуп» землі». Ніякої конкуренції «Золотої Пекторалі» з «Кур’єром Кривбасу» немає, а навпаки є дієва співпраця. «Золота Пектораль», по можливості, завжди анонсує вихід чергового числа Криворізького журналу. Крім «Золотої Пекторалі» і «Кур’єру Кривбасу» (головний редактор Григорій Гусейнов), незабуваймо, є ще і журнал «Сучасність», який редагує Тарас Федюк. Хоч в ЗМІ і прокотилася інформація, що Федюк подав у відставку і вихід редагованого ним журналу під загрозою зриву. Але я думаю, що найближчим часом це проблемне питання вляжеться і часопис знову з’явиться на світ. Власне, казав мені нещодавно Тарас Федюк, що сьогодні на цих трьох китах, себто названих журналах, і тримається сучасна українська література. Але кожен із цих «розкручених» часописів, це видно неозброєним оком, має своє обличчя, своїх симпатиків, постійних авторів. І це дуже добре, що кожен із нас іде своєю дорогою, дотримується окремішньої редакційної політики. «Золота Пектораль», наприклад, поряд із відомими авторами, подає тексти маловідомих авторів. Все це робиться з тією метою, аби сам читач привчався, звісно з допомогою членів редколегії, аналізувати, порівнювати тексти літераторів нині сущих на Україні. Мабуть, це правда, що про «Кур’єр Кривбасу», «Сучасність» і «Золоту Пектораль» сьогодні найбільше говорять письменники, можливо, що саме її величність фортуна усміхнулася до їх редакторів, бо дозволила їм на якийсь інший щабель розвитку підняти свої видання. Але не забуваймо, що на Україні є ще з десяток добрих товстих журналів, на сторінках яких кується сучасна українська література. А загалом, я вважаю, про якусь конкуренцію між літературними журналами в нашій державі навіть не може бути й мови. Бо ті часописи, що ще з’являються нині друком в обласних центрах, можна перечислити, образно кажучи, на пальцях однієї руки, а це число має бути на порядок вищим. І фінансуватися вони мають з державного бюджету чи держава мала би у якийсь спосіб допомогти їм вижити у цих непростих сучасних умовах, бо ще не виросли у нашій країні справжні меценати – ханенки, терещенки, чикаленки, симиренки… Але мені навіть не віриться, що ця проблема колись буде розв’язана у нашій державі.

– Як Ви здійснюєте відбір якісних текстів? Адже всі знають, і дуже тішаться з того, що є рубрика «Дебют», куди можуть потрапити усі талановиті поети та поетки ще не знані у літературних колах.

– Так, «Золота Пектораль», не побоюсь цього визнавати, можливо найбільше, із всіх існуючих нині товстих журналів, працює з молодими авторами. Під її крилом видаються ще і два альманахи «Сонячне гроно» та «Золота Пектораль плюс». А де, скажіть, сьогодні молодому талановитому авторові надрукуватися, якщо навіть  письменники з ім’ям не можутьнадрукувати свої твори на сторінках «розкручених» видань? Чудес не буває: не  прокинеться одного дня той чи інший автор, який ніде і ніколи не друкувався, і зразу до нього прийде визнання. Усі літературні генії спочатку писали кострубаті, нерівні вірші, прозові твори, допоки не відшліфували свого письма на сторінках різних видань. Найлегше, мабуть, сказати молодому авторові, що він є закінченим графоманом і свого носа у літературу йому нема чого потикати. Правда, і це також потрібно робити, щоб графоманові не виросли орлині крила і він своїм низькопробним письмом не збивав з пантелику читачів, ведучи їх на смітник сучасної літератури, вказати його місце і роль у літературному процесі. Повірте, це тяжка і невдячна справа займатися, направляти, редагувати твори молодих авторів, але врешті-решт хтось мусить тягти на своєму горбі і цю ношу. Великої мудрості не треба, щоб під однією палітуркою друкувати твори визнаних майстрів пера – Забужко, Матіос, Андруховича, Прохаська, Махна, Жадана і т. д.

 – Цього року на Форумі видавців після модерації публічної інтеракції Вашого часопису я мала змогу поспілкуватися із координатором літературної студії «Перехрестя» (м.Київ), авторкою інтернет-сайтуwww.perehrestya.at.ua Вікторією Осташ. Пані Вікторія сказала, що лише Володимир Погорецький відгукується на матеріали, які надходять до редакції привітними листами. Можливо, саме інтерактивне спілкування та увага до мистецької особистості робить Ваш проект унікальним, не схожим на десятки інших?

 – Я вже говорив, що з повагою ставлюся до авторів і вони мені відповідають тією ж розмінною «монетою». Христос залишив нам дві заповіді любові. Перша – любити Бога, друга – любити ближнього як самого себе. Любов – це справжній Божий дар, хто не має цього дару – у того дуже мілка душа, непотрібно власноруч малювати німб над своєю головою. Я часто спілкуюся з авторами в чотириока, інколи беру участь у літтусовках, здоровлю авторів з різними празниками. Від цього тільки виграє «Золота Пектораль».

 – Степан Процюк на репрезентації зауважив, що в «Золотій Пекторалі» не друкувалося жодного випадкового тексту. Тому можна говорити про те, що все ж таки левовій частці авторів Ви відмовляєте. В який спосіб це відбувається? 

 – Аби не опустити видання нижче «плінтуса», доводиться і мені відмовляти окремим авторам. Але я це роблю дуже делікатно, не ображаючи їх почуття, навпаки – даю якісь практичні поради, рекомендую читати твори визнаних майстрів пера, ту чи іншу літературу. З моєї пам’яті ніколи не сходять слова Ліни Костенко: «Чужа душа – то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна…».

 – Кожен добрий літературний продукт повинен бути періодичним. Таким відбірним мистецьким проектом є журнал «Золота Пектораль». Які шанси згодом стати періодичним виданням має часопис?

 – Я намагаюсь дотримуватись періодичності, правда, через брак фінансування інколи бувають і «проколи». А які шанси, запитуєте?.. Збудувати, насамперед, міцний фундамент, а тоді вести розмову про розповсюдження і передплату журналу.

 – Для стабільного фінансування, мабуть, найефективніше звертатися до органів влади. Як Ви гадаєте, чи підтримали б Ваш проект Тернопільська обласна та міська ради, Чортківська районна адміністрація? 

 – Михайло Слабошпицький одного разу в Чорткові сказав приблизно таке: «Євангельська істина гласить, що немає пророка у своїй вітчизні, а я бачу, що в Чорткові він є». Морально мене, справді, підтримують всі – і влада, і жителі краю. Але сама моральна підтримка чи то влади, чи то чортківського люду, не дає мені змоги реалізувати задумані проекти. П’ять років тривала у мене жорстка дискусія з районною владою про необхідність фінансування журналу. Найбільше штопорив це питання, знаю точно, екс-голова РДА Тарас Капуста. Тепер ситуація помінялася:  прийнято нарешті депутатами районної ради програму про фінансування (часткове) «Золотої Пекторалі», але так як грошей у бюджеті району нема, то програма ця лежить мертвонародженим дитям у стінах райвладівської будівлі.  На початку року, коли по всіх обласних центрах проходив черговий етап конкурсу з української мови ім. П. Яцика, на прес-конференції у Тернополі, в якій взяли участь, крім мене, Михайло Слабошпицький, Світлана Короненко, Станіслав Бондаренко, я говорив, що мене дивує позиція Тернопільської обласної ради, де перевагу мають «свободівці», які свою ідеологію будують на засадах духовності і патріотизму, не сприяють книговидавничій справі на Тернопіллі. Зокрема, голова облради Олексій Кайда (який нещодавно став депутатом Верховної Ради України) в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Економічна криза мине через рік-другий, а духовна розтягнеться на десятиліття». Але одне молоти язиком, виявляється, а інше перти плуга. На книгодрукування в Тернопільській області виділяється якихось 70-80 тис. грн. на рік, замість того аби фінансувати, наприклад, ту ж саму «Золоту Пектораль», обласна влада виділяє кожного року, здається, 250 тис. грн. на свій журнал «Рада», який нікому з наших краян і невідомий, і непотрібний. А у сусідній Івано-Франківській області, де головою облради є також «свободівець» Олександр Сич, до якого я проймаюся якоюсь особливою довірою (він також 28 жовтня став народним депутатом) щороку на книговидання з обласного бюджету виділяється більше 1 млн. грн., а на щоквартальний літературний журнал “Перевал” Івано-Франківська обласна рада кожного року з обласного бюджету (по окремій статті) виділяється більше 120 тисяч гривень, на дитячий журнал «Дзвіночок», прописаний у Рогатині 60 тис. грн. Це зразок того, як треба дбати про духовність, розвиток української мови, патріотизм і просвітництво. А на моєму Тернопіллі, як я вже казав, на книговидання виділяється мізерія. Позаминулого року через видавничу раду Тернопільських ОДА та облради на видання «Золотої ПЕКТОРАЛІ» було виділено аж 5 тис. гривень, минулого – аж 2 тисячі. Може я і помиляюсь, але тих кільканадцять тисяч гривень, які виділяє обласна влада на видання книжок тернопільським письменникам погоди у літературно-мистецькій царині краю не зроблять. Вже по відпрацьованій схемі (і так з року в рік) видавнича рада «капне» якихось тисячу-дві тисячі грн. (на палітурку?!) уже «проекспертизованим» авторам – графоманам та визнаним майстрам пера і бувайте здорові. Дорогу перебігають один одному чи варяться в одному книговидавничому котлі області книжки письменників, поетів, художників, краєзнавців і т. д. Друкуються, видаються під парасолькою облвлади якісь комбіновані (людському загалові непотрібні) розпіарені творчі проекти, які до художньої прози чи поезії ніякого відношення не мають.

Якби не спонсорська допомога, то журнал «Золота Пектораль» вже давно загибів би. Але, постійно думаю над питанням, що буде, якщо одного разу спонсори не виявлять бажання далі співпрацювати.

 – Два роки тому Ви започаткували чудовий книжковий фестиваль у Чорткові «Словія». У травні 2010 року у інтерв’ю для www.chortkiv.net я побажала Вашому місту стати Великоднем українського слова. Чи здійснилися мої побажання? Розкажіть про організацію книжкових толок і можливі труднощі з їхнім проведенням.

 – Не знаю, можливо я трохи погарячкував, але нещодавно заявив у місцевій пресі, що «більше жодного літературного фестивалю організовувати «Золота Пектораль» у Чорткові не буде. У цьому місті влада ще не доросла до високих засад духовності і патріотизму. Мені часом здається, що я прибрав рис Дон Кіхота, який постійно воює з вітряками. А наш райцентр нехай і далі тішиться з виступів як з місцевих, так і заїжджих артистів, політиків різної вагової категорії. Я у цій всій шароварній чортівщині участі брати не буду, презентуватиму свої видання в інших містах, де є діяльна творча інтелігенція, влада, яка дбає, насамперед, про інтелект, просвітництво, духовність, а не мислить категоріями, даруйте за слово, такого собі «усраїнця»  у вишиванці». Що то за така дивна співпраця «Золотої Пекторалі» з місцевою владою? Організаторами літературно-мистецьких фестивалів у Чорткові, як було записано та озвучено завжди, були редакція журналу, Чортківські РДА та райрада, але кошти на їх проведення йшли з кишені Володимира Погорецького, того чи іншого благодійника.

 – Також у Чорткові функціонує книгарня «Золота Пектораль». 

 – Знаєте, щоб не бути колядником у цій державі, я, власне, приклав усі сили, щоб відкрити у місті книгарню «Золота Пектораль». З розумінням до цього ставиться, це не перебільшення, міський голова Михайло Вербіцький.  Але книжкова торгівля не дає того прибутку, на який я очікував. Попри те,  що ціни в золотопекторалівській книгарні на книги помірні, щось таки вона заробляє, але цих коштів вистарчає лише на часткове фінансування золотопекторалівських проектів.

 – Насамкінець поділіться своїми планами на майбутнє із читачами «Літературної України». 

– П’ятиріччя «Золотої Пекторалі» я починаю творчими чи презентаційними зустрічами вже наступного тижня з Тернополя, де у видавництві «Астон» друкується «Золота Пектораль», далі йдуть Івано-Франківськ, Львів, Луцьк, Київ… Десь на початку лютого в будинку письменника у Києві відбудеться урочистий захід – святкування п’ятиліття журналу. Цим питанням зараз займається Михайло Слабошпицький. Промоцію «Золотій Пекторалі» сладають НСПУ, «Літературна Україна» та видавництво «Ярославів Вал». Задумів  є багато, але, як я вже переконався не раз, складати плани – то невдячна справа. Я просто роблю свою роботу і все. Якщо щось вдаватиметься, читачі літературних видань будуть знати про це першими.

 Розмову вела Юлія Починок