Поету, нашому землякові і моєму родичу Миколі Ткачу його колега Микола Тимчак якось розповів, що ще донедавна в його рідному селі на Тернопіллі діяло правило — за кожною випитою на весіллі чарочкою горілки слід починати нову пісню. І щоб не набратися сорому, треба було мати в запасах пам’яті не менше 200-300 пісень. Одне слово, ніхто тобі не подасть чарчини, якщо не знаєш пісні…
Що ж співали весільчани? Либонь, згадували, як урочисто пекли ще в п’ятницю коровай — символ весілля:
Наша піч регоче —
Короваю хоче,
А припечок заливається,
Короваю дожидається.
Або ж поважну ліричну:
Що й хаті зілле,
А в хаті весіллє.
На дворі бояри
Як мак зацвітали.
Або безкінечну веселу (бо ж на весіллі!) пісеньку, де згадано десятки імен хлопців і дівчат:
На вродливій Василині
Оженився Опанас,
І вона по два синочки
Народила десять раз:
Грицька, Стецька, Опанаса,
Петра, Карпа та ще й Власа,
Хому, Клима, Харитона,
Левка, Савку й Дормидонта,
Івана, Давида,
Романа, Демида,
Юхима, Трофима,
Семена ще й Максима…
І, звичайно, про матір, яка виростила-викохала наречену-княгиню:
Ой скакав горобець на точку,
Та спасибі матінко за дочку,
За червону калину, за хорошу дитину.
Не забували і про подарунки молодятам:
Дарую вінок часнику,
щоб любилися до смаку.
Дарую вінок цибулі,
Щоб не давали одне одному дулі.
Дарую помело,
щоб свекрухи коло печі не було.
Дарую ложку і миску,
щоб думали про колиску.
Та ось біда: на весіллях вже давно ніхто не співає — цих пісень не знає молодь, не знають і їхні батьки.
Давно відійшли в історію і дівочі пісенники. Зберігаю мамин співаник, в який вона вечорами нотувала гіркі рядки пісень на чужині: і в німецькій неволі (в селі Брензен біля містечка Перетц під час Другої світової війни), і коли вже була радянською бранкою і майже два роки не могла виїхати в Україну, примусово працюючи в так званому трофейному управлінні. Пригадую товстезний пісенник (аж на 96 аркушів) і в сестри-старшокласниці…
На жаль, їхніми голосами давно стали патефони, транзистори, програвачі, магнітофони…
Володимир САПОН
Чернігівщина