Мій дитячий дивосвіт вміщувався в одну вулицю нашого сільського кутка, в одну річечку, в якій ми плюхалися влітку, із зарослими вільхами берегами, до яких спускалися городи, із одним крутезним схилом потойбіч річечки, де в сніжні зими збиралася вся дітлашня, із одним полем над тим схилом, в якому губилася ґрунтівка до сусіднього, ще незвіданого мною села, з одним березовим гайком, що підступав до хат з іншого боку вулиці, за яким біліли вікнами-стрічками корівники колгоспної ферми, над якою невтомно крутився сріблястий металевий вітряк… Я дихав отим повітря і воно найдужче пахло вранці холодною росою на травах, а ввечері теплим коров’ячим молоком і щасливими снами.
В тому дивному світі мені було найзатишніше і найрадісніше. Особливо на старий Новий рік, коли ввечері, обмітаючи в сінях від снігу валянки, заходили до хати мої усміхнені хрещені батьки і приносили по цілому вузлу гостинців — цукерок і печива. Ще гамірніше було в оселі на храмове свято Григорія-Зм. Оселя повнилася близькими і далекими родичами із сусідніх сіл і навіть з міста.
Якось на храм нас провідала і далека батькова родичка із донькою Олею, яка була на купу літ старша за мене, височенька і вже, здається, ходила до першого класу. Непосидюча і балакуча, з двома солом’яними кісками, з цяточками веснянок на носику, вона відразу взяла верх наді мною, повела мене городами аж у царину. По дорозі навчила мене смоктати солодкий акацієвій цвіт і випльовувати пережовані пелюстки, сплела віночок із жовтих кульбабок і вдягла спершу мені на голову і засміялася («А ти справді на дівчинку схожий!»), а потім заквітчала тим віночком свої кіски. Далі вийняла із свого платтячка порожню сірникову коробку, посадила в неї хруща і піднесла мені до вуха:
— На, послухай. Хай це буде для тебе радіо. У вас же немає радіо?..
Однак я чув лише шарудіння жука і нічого не розумів, адже радіо справді тоді ще в нас не було, та й взагалі це слово почув уперше. Щоправда, батько невдовзі купив приймач «Москвич» на батарейках, а пізніше з’явилося дротове радіо, радіовузол якого знаходився у сусідньому селі. І я, слухаючи концерти, наївно гадав, що там, на радіовузлі, у великій хаті, співає на сцені, як у нашій школі, хор місцевих жителів, вони ж виконують арії та розказують гуморески.
Олю відтоді я бачив рідко, переважно у місті, коли ми заходили з батьком у якихось справах до її матері. Вона вже підросла і, ясна річ, не хотіла зі мною забавлятися. А потім і взагалі зникла — поїхала кудись далеко навчатися. Якось мати сказала, що вона серйозно захворіла, але я не надав тому значення.
Вже студентом, пізно ввечері, я наткнувся в «читалці» на альбом художників доби Відродження, почав від нічого робити гортати його, і раптом погляд зупинився на картині Сандро Ботічеллі «Весна». Мене вразило і те полотно, і те, що я угледів на ньому… Олю. То була, звісно, не Оля, а богиня квітів Флора, яка розкидає щедрою рукою троянди. Але ж яка схожість! Як викопана…
Невдовзі зустрів на вокзалі її маму. Вона підійшла до мене і зажурено мовила: «Нема нашої Олі… Не здолала тяжкої хвороби…» На її змарнілому обличчі вже не було сліз — вона всі їх виплакала…
А в мені обірвалася найщасливіша згадка про дитинство: і спомин про ботічеллівську німфу Флору-Олю, і спомин про хруща у сірниковій коробці, що до цього часу асоціюється з першим побаченим мною… радіоприймачем.
Володимир САПОН
Чернігівщина