Минуло піввіку, а як сьогодні бачу: виходить з бібліотеки дядько Михайло з книжками під пахвою, закурює міцний «Біломор-канал», ледь всміхається погожому осінньому вечору і поволеньки чимчикує сільською вулицею до своєї хати.

Від Покрови аж до Великодня, щовечір, колгоспівський тракторист, колишній фронтовик і наш сусіда схилявся над «прочотними» книжками. Завзято ковтав і історичну прозу Михайла Старицького, і сучасні романи Михайла Стельмаха і Василя Кучера «Трудна любов», росіян Михайла Шолохова та молодого ще Петра Проскуріна «Гіркі трави», білоруса Івана Мележа «Люди на болоті»… Хоч одним із перших на нашому кутку придбав телевізора, і до нього, подивитися як грає київське «Динамо», раз по раз завалювалися ціла футбольна команда нас, хлопчаків. Хоч у свята біля лавки завжди згоджувався бути третім і розпивав з чоловіками по склянці «Московської» казьонки.

Людно було в ті часи в бібліотеці, особливо восени, коли рано сутеніє. Рідко з якого двору не брали в ній книги. Читав і мій батько — здебільшого про природу та подорожі. Читали і ми, школярики. Пам’ятаю, як навіть у чергу записувалися на яскраво оформлену книжку Юрія Збанацького «Таємниця Соколиного бору». В мене й досі зберігся читацький щоденник за п’ятий клас — біля сотні книжок значаться в ньому. Звісно, всяких: і про заховані скарби, і про війну, і про мандрівки на інші планети… А якось припер додому один із томів медичної енциклопедії — бібліотекарка, мати мого однокласника, віднікувала не брати його, мовляв, нічого там не зрозумієш, та все записала в мій формуляр цю важезну книженцію. Я й справді не второпав про що написано в тім виданні і відтоді більше ніколи не цікавився медичною літературою.

З тієї, вже подаленілої епохи, залишилась в мені любов до книг ніби до чогось божественного. За ці роки зібрав і свою унікальну книгозбірню. Із улюблених книжок, що мають душу. Зрештою, книжки — то все моє життя, мої найдорожчі скарби.

І нині соромно дивитися на міські, а надто сільські бібліотеки. Корінці книжок у них пошарпані-потріпані, адже більшість з них видані ще за радянської доби.  А в не багатьох новеньких повно всілякого бруду, літературного секунд-хенду, епігонства чи навіть графоманії. Як у катрені Миколи Адаменка:

Пізнати суть літератури —

Така робота не проста:

Ось книжка. Файні палітурки.

За ними — дика пустота.

Нещодавно, перечитуючи вкотре «Зачаровану Десну» Олександра Довженка і думаючи про глумливе влади ставлення до бібліотек, я мимоволі дещо не так прочитав знайому ще з дитинства цитату: «Благословенна будь, моя незаймана дівице бібліотеко, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя».

Уважний читач відразу помітить неточність і скривиться: ну як це можна замінити Десну на бібліотеку? Я теж вибачаюсь перед світлим талантом нашого земляка. Однак, повірте, Олександр Петрович згодиться зі мною. Бо ж він теж в усьому зобов’язаний бібліотекам, тим книгам, що навчили його бути справді духовно багатим і щедрим. Як згодиться й зі словами свого сучасника — німецького письменника, Нобелевського лауреата Германа Гессе: «Книжковий світ найбільший із світів, що їх створила людина».

Володимир Сапон