Вийшла друком нова книга Ігоря Павлюка “Гра і битва”

Оглядаюся на прожите й пережите – і розумію-відчуваю: поезія визначала мою долю ще з колиски, сама стаючи поетичною долею. 

Гра і битва

Павлюк Ігор. Лірика, ліро-епос. / І.Павлюк. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2014. – 208 с.
“Гра і битва” Ігоря Павлюка – це наріжний камінь, на якому кожен вдумливий читач побудує власний храм Душі. Збірка – межа, перейшовши яку ти вже ніколи не будеш колишнім. Збірка найкращого і нового, упорядкована дружиною поета Людмилою Павлюк. Внутрішні й зовнішні битви та перемоги, ігри та поразки, личини та сутності, сумніви й одкровення – все це та значно більше на сторінках книги…

Художнє оформлення здійснила Ганна Осадко.

СПОЧАТКУ – ЛЮБОВ
(Передмова)

Оглядаюся на прожите й пережите – і розумію-відчуваю: поезія визначала мою долю ще з колиски, сама стаючи поетичною долею.
Поезія (ще не усвідомлена, не ословеснена, у стадії підсвідомого романтичного поклику-виклику) забрала мене із волинського села біля лісу до Санкт-Петербурзького військового училища. Поезія, означена вже першими написаними віршами, які прийшли до мене саме там, під шинелею, як солоно-солодкий вибух мого внутрішнього всесвіту, змусила наперекір здоровому глузду і всій радянській воєнній машині залишити цю елітну «фірму інженерних військ СРСР» – і примусово полетіти в Забайкалля будувати дорогу через дрімучу тайгу… І далі, далі… в журналістику, в науку… в драматургію, прозу…. Але ревниво не даючи комусь-чомусь забрати мене повністю. Першою і улюбленою мала і має бути вона – Поезія.
У межові, найболючіші моменти-періоди мого буття, здається, що поезія перемогла навіть боротьбу зі Смертю, не віддавши мене цій косатій Бабурі вже не раз.
Ділити мою душу (та й тіло) поезія була згодна хіба що лише з Музою і, як я зрозумів недавно, із променевим шляхом до Всевишнього.
Та-от, спочатку була Муза.
Коли, повернувшись із тайгового заслання аз грішний волею долі і долею волі працював у ківерцівській районній газеті на рідній Волині, прочитав у цій же газеті симпатичні вірші не знайомої мені дівчини, яка, як виявилося, працювала ще до мене в цій же газеті.
Звали цю русяву дівчину із волинського полісся Людмила Петрук.
Моя душа тоді чекала Такої…
Випадок допоміг долі.
Я душевно закохався у її вірші і в її автора заочно, а коли автор (уже студентка-відмінниця другого курсу факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка) приїхала в редакцію у гості, відвідати своїх недавніх колег, – мої почуття до поезії і до дівчини об’єдналися в одну велику і щемливу любов.
А далі, як кажуть, пішло-поїхало…
Опускаючи, природно, інтимні деталі-інкрустації, скажу лише, що через це почуття я круто змінив свої плани: вступив на факультет журналістики Львівського університету, а не в Літературний інститут у Москві чи в Київський університет, як мріяв раніше. Бо у Львівському вчилася Вона…
Її однокурсники чомусь прийняли мене за «Людиного братика», хоча вже невдовзі ми з нею справили студентське весілля, на якому весело й лірично гуляли два наші курси: третій і п’ятий…
Потім у нас народилися дві доньки: Надія і Олеся.
Було життя.
Були пригоди, подорожі у різні світи, похорони рідних і близьких, весілля, хрестини, відчаї і радості, світло й тіні…
Захищено дисертації.
Видано тридцять різножанрових і різномовних книг.
Мемуари чекають своєї черги.
Але головне зостається з нами поезія.
Ця, що перед Вами, – тридцять перша книга моєї лірики.
Вона укладена, впорядкована моєю дружиною – Людмилою Павлюк, яка знає мене 28 років.
Це одна вічність.
Бо це вік життя кількох поетів, яких прийнято називати геніальними.
Тому їй, законній Музі-коханці, можна довіряти, вірити.
Вона перестала писати вірші…
А я пишу їх за двох (можливо, за трьох, адже моя мама померла після кількох днів після мого народження через фатальну помилку лікарів), пам’ятаючи контексти, в яких народжувалися і вирощувалися вірші, першим читачем і критиком яких була, є і буде вона – моя дружина-Муза.
Отож, читайте, співайте (для мене поезія – то написана словами музика), думайте-гадайте…
Ідемо на Ви.

Ігор Павлюк