Та субота ще з досвітку порадувала нас першим снігом. Він ліпив з нас із сином „снігових чоловічків” на автобусній зупинці, а вже в місті ми разом з іншими перехожими дружно місили ногами холодне зимове „тісто”. Суботній день підходив до завершення, автобус привіз нас назад у село — до теплої грубки, до затишної хати. Лише віхола не мала наміру ущухати.
ВИПАДКОВИЙ ДЗВІНОК
Я так часто чула про дива, які начебто траплялися з людьми зовсім несподівано, що, зрештою, перестала сприймати подібні історії всерйоз. Одначе моє недовір’я побачила якоїсь днини Доля. Того разу, вочевидь, вона мала обличчя хитрої Лисички, а настрій, спрямований на різні витівки.
…Та субота ще з досвітку порадувала нас першим снігом. Він ліпив з нас із сином „снігових чоловічків” на автобусній зупинці, а вже в місті ми разом з іншими перехожими дружно місили ногами холодне зимове „тісто”. Суботній день підходив до завершення, автобус привіз нас назад у село — до теплої грубки, до затишної хати. Лише віхола не мала наміру ущухати. Здавалося навіть, що вітер, який поволі наростав з настанням сутінок, — то її непосидючий кавалер, з яким вона витанцьовує довгождане біле танго. Та я вже не сахалася тої снігово-вітрової пристрасті, до якої згодом долучився ще й дощ.
Відігрівшись під грубкою від „міського” холоду, вмостилася на дивані з журналом і разом з дітьми, котрі поринули у читання „Казкового вечора”, ми влаштували таку собі „хату-читальню”.
Тишу нашого вечора порушив телефон. До цього часу він „дрімав” біля дивана, неначе котик. Тепер же ця „тваринка” настирливо вимагала уваги до себе. Колись за допомогою телефону я намагалася тренувати свою інтуїцію і тепер маю в цьому деякі результати. Під час дзвінка у мене перед очима на мить постає обличчя абонента, який мені знайомий. Якщо ж це хтось невідомий, то перед собою я бачу лише густу темряву. Саме останнє й уявилося мені, коли рука вже тяглася до слухавки. А оскільки телефонів у селі небагато і наш, до того ж, єдиний на увесь куток, то я вже знала напевне, що саме зараз почую.
— Доброго вечора! — лунає дзвінко й бадьоро, — скажіть, будь ласка, а Петренко Іван далеко від вас живе?
О, Господи, думаю, тільки не це! Невже саме зараз комусь конче потрібен Петренко, хата якого аж на протилежнім кінці села, за кілометр від моєї. А ще йти по бездоріжжю у темряві…
— На жаль, він живе далеко, і я нічим не зможу допомогти, — маю твердий намір кинути слухавку. Але голос на тому кінці дроту, ніби передчуваючи моє бажання, набирає інших відтінків.
— Зрозумійте мене, це дуже важливо, допоможіть, будьте ласкаві!.. — чую нотки благання.
Але куди ж я піду одна? На кого кину дітей, які вже насторожено поглядають на мене, боячись залишатися самі в хаті увечері. Що? Залишити їх з чоловіком? Нема у нас у господарстві. Попросити когось із молодих хлопців-сусідів? Та якби такі в мене були, то вже б (сміюся) досі когось із них та приворожила б… А кому це, до речі, так нагально той Петренко треба у такий пізній час? О, так це його начальник? Мені дуже незручно, але навіть начальнику я змушена відмовити, бо і справді не можу залишити дітей без нагляду. Тому вибачаюсь і пропоную ще два номери, на які можна зателефонувати.
— Дозвольте мені передзвонити пізніше ще раз, — голос сповнений сподівання. — Можливо, ви зможете все-таки запропонувати мені якийсь вихід, бо чомусь на інші телефони у мене, чесно кажучи, надії мало.
— Будь ласка, хоча нічого кращого, боюсь, не запропоную, — відповідаю я зі змішаним почуттям провини (це вперше я відмовилася бігти „на виклик”) і полегшення (бо не доведеться нікуди йти серед темряви, якої боюсь).
…Дзвінок перервав роздуми над сканвордом:
— Пробачте, але це знову я. Ви нічого нового не порадите мені? — голос рівний, розмова ввічлива, тому не дратує.
— Дуже розумію вас, однак… — так, мені дійсно шкода, що зараз я не можу допомогти власнику цього приємного голосу.
— До речі, ви не педагог часом?
— Саме так. А хіба це помітно? — дивуюсь я.
— Мені — так, адже мама у мене теж вчителька, — мені здається, що мій співрозмовник усміхається. — А ми стільки вже спілкуємося, та я й досі не знаю вашого імені.
— Олександра.
— Дуже приємно. А я — Сергій. З Вами приємно розмовляти.
— Дякую, мені теж.
Ми ще перемовилися кількома незначними, як мені здалося, фразами, а тоді у слухавці десь на іншому кінці дроту почулася мелодія „мобільника, і мій співрозмовник, наспіх попрощавшись, десь у місті продовжував вирішувати свої „мобільні” проблеми.
Як й інші випадкові, ця розмова незабаром забулася. І я лише посміювалася іноді, уявляючи, як скажу Івану, що ненароком дала йому можливість переночувати вдома, а то мчався б кудись серед негоди…
За кілька днів опісля, напівсонну, автобус домчав мене до такого ж напівсонного міста на роботу. Той ранок видався морозяним, і калюжки, що залишилися на тротуарі з минулої суботи, покрилися блискучим льодком. Я обминула одну з них, а далі не втрималася: спрацював рефлекс дитинства, коли на кожній калюжці ми дружно і терміново влаштовували ковзанку.
Озирнувшись по різні боки і не помітивши, здається, нікого із знайомих, поважна .вчителька (себто я) розганяється, стрімко ковзає по льоду і… десь на півдорозі відчуває, що вже не контролює свого руху. За якісь півсекунди перед моїми очима постала уявна картинка, мовби з кіножурналу „Єралаш”: я, розпластана серед тротуару, шапочка моя котиться десь далеко, сумочка — піді мною, а навкруг мене вихором розлетілися понад чотири десятки зошитів, які перевіряла до півночі…
Зажмурююсь, заздалегідь, попереджуючи удар, закриваю обличчя. І в ту ж мить „влітаю” мало не в обійми незнайомого чоловіка.
— Ну, от, — сміється він, допомагаючи мені прийняти вертикальне положення, — прямо у руки потрапила! Ви — Олександра?
— Так, — мені стає весело, розбирає цікавість. — Але звідки Ви знаєте?..
Незнайомець посміхається, а я подумки запевняю себе, що дійсно таки бачу його вперше.
— Не впізнали? — від посмішки його обличчя стає аж ніби знайомішим.
І раптом мене ніби громом вдарило:
— Субота… Сергій… телефон?.. — на щось інше, крім набору ключових слів, моя здивована свідомість просто не здатна зараз. Я починаю гарячково виправдовуватись за ту розмову, що не покликала Петренка…
— Пусте! — чую у відповідь. — Зате я побачив Вас!
— Але як Ви знайшли мене? — здивування повертається на зміну іншим емоціям.
— Дуже просто: Ви самі розповіли мені про свою роботу, а все інше — справа декількох телефонних дзвінків.
Аж тепер пригадую ті незначні суботні фрази, у яких розповіла кілька слів про себе. Однак до кінця не можу збагнути всього і знову запитую:
— Але як же Ви впізнали, що це саме я? І взагалі, чому Ви тут, зараз?
Чоловік на мить замислюється, а тоді дивиться мені прямо у вічі.
— Мені тоді сподобався Ваш голос і захотілося чомусь Вас побачити. І уявляв я Вас саме такою — маленькою і чорнявою. Все виявилося саме так.
Я слухала і не могла повірити у те, що це відбувається зі мною. Здавалося, що спостерігаю збоку за кимось, або дивлюсь кіно. Врешті, фільму я не повірила б, книжковій версії — теж, та й подружкам, либонь, не йняла б віри, розкажи вони щось подібне. Який цікавий збіг: і та негода, і саме мій телефон, і навіть я „у потрібний час у потрібному місці!” Адже зі мною їхала моя знайома, яку Сергій міг би також сприйняти за мене (ми подібні), і тоді ця дивна зустріч просто не відбулася б. І навіть моє падіння, так вдало завершене, було, очевидно, витівкою Долі… Знайомий уже тепер незнайомець провів мене трохи, і дорогою ми ще довго сміялися з чудернацьких і дивних обставин, які спровокували наше знайомство.
Робочий день у мене пройшов так само легко і гарно, як і ранок. Я все згадувала епізоди дивної зустрічі, у пам’яті лунало дзвінке й інтригуюче: „Побачимось!”, а душу бентежив глибокий погляд Того, Хто Створив Казку. Виявляється, вона таки живе серед нас і приходить серед безнадії, аби дати наснагу до життя, змусити побачити світ у всіх барвах. Іноді вона починається з буденного телефонного дзвінка і традиційного „Алло!”
Леся Гудзь