У серпні цього року минуло 90-то років від дня народження українського письменника Феодосія РОГОВОГО (1925-1992) – Шевченківського лауреата (1992). На жаль, ні до цієї дати, ні до якоїсь іншої, так і не побачили світу в авторовому написанні його романи (“Свято останнього млива”, “Зрушені люди”, “Над Дніпром”, “Поруки для батька”, “Великі поминки”, “Гріх без прощення”).
Тож нехай Йому в Пам’ять буде хоча б книга Його оповідань “Задумані вікна”, яка мала б вийти ще у 1973 році, та видана коштом упорядника лише у цьому ж 2015…
У ній є оповідання “Чумаки”, яке поклало початок довгорічної дружби Феодосія Рогового із Григором Тютюнником (незабаром воно буде надруковане у черговому номері журналу “Золота Пектораль”); якось Григір написав Федору Тютюннику (Лісовому) на Полтавщину: “Познайом мене із тим чоловіком, що написав: “Ярмо гойдалося в такт його ходи і скрипно озивалося металевим кільцем”…
Вічна Пам’ять тим Людям!
Чумаки
Неділь зо дві стогнав Лукаш та кашляв у подушку – стиски в грудях, як ніби там щось звихнулося, всьому тілові стало немічно. З коноплями спізнилися, тягли вже по льоду – от і стиски. Ще і вчора гарячка така палила – аж розум було потьмарило – сновиди всякі кругом товклися та нелюдське марилося. Груди геть жаром спустошило.
Воно якби груди колишні… Замолоду аж дзвеніли. І ходив навіть не так, як оце, а все якось з підлетом, в усмішці. В очах не жовтіло, ноги не сіпало. Ідеш – землі під тобою не чути. Вхопиш, було, лантух, пшеницею чи просом, як водою налитий, – і на горище по драбині одним духом… Думав, зносу не буде, а воно…
Навіщо тобі те далеке парубоцтво споминати, коли ще ось в сорок третьому на Дніпрі… Поспіх такий з переправою виник, що ні трохи не ждалося. Перевдягти нас, тільки-но мобілізованих не встигли – не то що там роздумки якісь. З розгону вплав пішли. Якраз напроти Табурища, де крутобережисто… То аж за половину Дніпра в сіряці доплив. Не те, щоб шкода його ще на березі було покинути, – ні, хоч і новий ще, правда, був… Не встиглося. Метушня та команди закруговертили, що як безмізкий став. В чому був, як добіг до кручі, так і ринувся. Кричав потім про допомогу, кричав, але ніякого горла не стане, щоб стрілянину з вітром перегукати. Вже метрів за сорок од потойбіччя приліг на воді горичерева, намацав цурочки в петлях сірячини, випростався бережно з неї, бо тіло стало судомити, дух забивало, – та й пустив з рук… Насилу, а перебовтався на той берег.
Так тоді хоч приключка була для простуди. А це… З нічого ніби, а вже було так придавило, що на бога надію зложив. Оришка всі дні увагу мені свою та любощі: поклала на теплому, рукою мені вилиці гладить… Компреси всякі, ковдрою кутала. Сидів під нею, парою з картоплі давився. На черені в розпареному просі на всі боки валявся, а помогло аж кип’яче молоко з смальцем – другого дня й пустило, подужчав трохи. Тільки з лиця спалий. Та зморений, як після тяжкої роботи. Лікарка освідувала – аж на мені худа річ, каже. Нутрощі нібито злежалися. Все тіло пісним стало. Полежати ще хоч з тиждень радила. Та хіба влежиш: корову хоч повісь – харч кінчається, а ще й місяць не минув після Покрови. Бачу, худобина з рук випаде. Що та Оришка?! Візьме, як стемніє, мотузок і покрадьки в степ, аж за Вошиве озеро по просяницю. Не стільки там її принесе, як набоїться далі нікуди. Аж на лиці переінакшиться, як не моя стане. Не пущу більше, хоч нехай і корова здихає. Отак на старість ще злодійкою зроблять. Нужденний завжди грішний… Або хтось поб’є. Нічних гуляк ого скільки!.. Палили ж на спинах у жінок в’язки соломи – і нічого. Хіба б ішов з отим мотузком, з отим сороміцтвом, якби воно по-доброму та по-совісті…
А тепер через оцю хворобу у нас з бригадиром ще прикріше занеполадилось. Він роботу з мене вимушує, а я опір став. Затявся і під його владу не падаю. Він докоряти: не політична ти, мовляв, людина. Тебе на пошану вивісили, ланковим пристарілих кукурудзоводів опреділили… До війни стахановцем був, до роботи он як вогненно брався…
Бач, як лащиться, доки опанує!.. Брався, вогненно брався! Ну то й що?
Рекорда якогось встановив би, радить.
А я рекордами не займаюсь.
Тобі он чоботи з полотняними халявами під музику давали, знову дорікає. Ось я халата випишу, нові вила-четверики, корзину з дроту плетену жом носити – працюй на здоров’я та хвали долю.
Хвалю. Але, може, я вже й наробився. Обтяжно в моїх літах колгосп на плечах тримати. Груди мої онемощіли, цигарку пальцями ледь скручую. Життя закрутило, що в очах мерехтить. А ти ще й досаждаєш всякими словами недійсними. Поясни ліпше, чому це я неполітична людина? Живу на шкоду іншим чи, може, мій рід блюдолизів та брехунів плодить – голови твоя казань не береться. Розтлумач, ачей розумнішим стану…
А він демократично регоче наді мною, то сим, то тим одбувається. Та замість одвіту своє давнє гне. Нікому, мовляв, харчу телятам підвозити.
Та й знову пристає зі своєю балачкою, як ґедзь до коняки. Зобов’язання про приріст тлумачить як недоумкуватому. Ти бачив, каже, якого комсорг Василь Дахно плаката написав, – „Телята наше майбутнє. Дамо їм приріст“. Ти ж, докоряє, в цих вопросах не розвинений… ні одного рішення не ізучав.
Ізучиш, думаю, на них голови не вистачить.
Спина моя, бригадире, кажу, он як розвинена. Аж горба з неї виперло. А голова, може, й не так. Так це ж не моя пеня… Хоч би раз прислухався та почув, скільки стогону в тих руках, яким криком кричать оці наскрізно землею просотані пальці… Хто і коли їх пожалів? Не стане мене – ні одна зірка ні впаде, ні засвітиться. Хіба Оришка, як жива, буде, принесе, як спомин, шматок хліба на могилу… Та хіба я об тій, об смерті думаю? Думай не думай – це таке, бачиш, – кожному туди дорога. Ніхто не знає, де і коли твоя сила впаде. А доки живий – про живе й думаєш. Я, приміром, про телят – хто їх годуватиме до виросту? Та про свою корівчину…
Вже всі дозволи на свеклу ще до хвороби на руках мав, а й досі не привіз. Не втямлю, з якого боку підійти, щоб твоєї диктатури не розгнівати… Може, й правду Оришка моя каже – налий йому, чортові, нехай жлуктить…
… Цівка молодого сонця несподівано впала на стіл, на руки, в очі і розполохала його вранішні думки. Та це й добре, що вітер відхилив віконицю – вже пора на бригаду збиратися.
Він підвівся з-за столу, глянув на сніданок, посміхнувся хлібині. Нахилився до вікна, примружив очі на бригадирову хату, що огородами через болото, – чи не йде попідвіконню дзвонарити. Не видно. Всунув у рукавицю руку з напухлими, як понадиманими жилами, взяв капелюх.
– Пішов я, жінко, – гукнув на піч і важко загупав до дверей. – Мо, свекли хоч з віз привезу… Не повернусь на обід, вкинеш корові огребок.
– Ти хоч хліба візьми та молодого сала.
– Не вмру до вечора, – сказав уже в сінях, переступаючи поріг.
Надворі сонце на весь обрій. Він зрадів йому, повеселішав, наче аж сам на себе не схожий став. Розпрямив колись гінке тіло, стоїть посеред двору, як онімблений. Не помічає, як з болота покотився туман, коли повз нього проходять табуном жінки з лопатами, продеренчав на мотопеді бригадир… А навіщо йому саме в цю мить когось помічати, коли хвороби не стало, стиски в грудях минули, небо над ним просторе… А в ньому самольот сизим розписом аж під самісіньким сонцем. Балакають, що до нас люди з інших світів летять. Може, й справді , летять… Чим гостей стрінемо, що скажемо путнього? Що бригадир не дає підводи свекли привезти?
Волохаті брови насупливо заворушилися. Ніби він сам на себе образився за щойно подумане. Аж схопився було. Мов злякався своїх думок. Він, звичений просити, так міг про начальство! На те й голова в людини, щоб думки в ній плодити. А коли вже виплодив, то навіщо їх на прив’язі тримати? Якби їх не випускав з голови, то вже б луснула. Або мозок би розточили. Тепер люди такі письменні, що сонце навіть гудять.
Сприємнилося йому, що он як високо думає, про інші світи розмірковує. Може, й правда, десь там далеко-далеко, на якійсь Землі живуть інші люди. І немає поміж них ні вдів, ні фальші. Тоді вони нас осміють, осудять, нерозумними назвуть, а може й дикими. Інтересно, чи вистачає в них орачів, яку одіж носять і по-якому балакають… Хоч би життя хто здовшив, щоб того діждатися…
Стало чомусь страшно від тих уявних зустрічин. Зняв з-під стріхи батіг в три сириці звитий, і так заспішив з двору, що аж ноги йому гнулися.
Хотів було, як колись, підтюпцем аж до роботи – еге, не вдатен, нема вже того спіху, кроки забарними стали.
Поволі перейшов город, полюбувався латкою жита, про всяку несподіванку посіяного, виплутався на шлях. Пряміше було б до бригади Вдовиною вулицею, та туди – ні: невесело на ній думається… Або з бригадиром стрінешся. Він там щоранку мопедом гарчить, на безмужніх жінок погукує. А в негоду пішки бродить, як обдемок, од вікна до вікна.
Під ногами хрускотіла пришерхла земля. Він зійшов на греблю, що розполовинює село. Мимохідь кишнув на качок, що бовталися в тісній ополонці. Пристояв, припалюючи цигарку. Негарно тут восени… Пожмакано та обшарпано. Солончакуватий грунт розсяк, зробився драглистим – не ступи. Жилавий бур’ян щетинився кругом ставу, загрозливо тиснув на нього. Гірко пахли мочені коноплі. Колись тут водились і півметрові щуки, а тепер, може, де-не-де замулений карась. Вибавили коноплями… Сморід від них такий, що й дичина вже сюди не залітає.
Щовесни греблю обсаджують школярі, вціліло он як мало. Лущать ожеледицю кілька оголених верб, що схилились над водою. Туман обмотує-оббинтовує прозорими пасмами їхнє поламане гілля, а вони лущать болісно. Позаминулий рік тут почали було робити бруківку. Самоскиди витрусили кілька кузовів піску, каміння… Тепер все затихло і пам’ять по тому розвіялась.
Дорога вертлявила понад берегом. А далі, аж де впиралася в піщаний клин землі, що прилягав до Сули, круто спадала в річку. Довго ця місцина лежала перелогом. А потім він випросив дозволу і поволі, прихапцями зорав. Посіяли першого року на новині кавуни, то вродили такі, що обома руками з землі не знімеш. Отак років три орали, а потім пустили на переліг. Було зовсім про неї забули. Літ з троє облогувала, а на четверте… шістсот пудів жита два гектари видали. З’їжджалися з усього околу дивуватися. Забредеш було – тільки твій бриль поверх колосся. А колоски, як пальці на руках завтовшки. Полукіпків стало на клинці, як того рясту. Тоді восени було гарно і пахуче. Гониш борозну за борозною, мов любиму пісню співаєш. Незчуєшся, коли той і вечір впаде тобі тінню під ноги. Воли в плузі ходять легко, дружно… Хе! Такі розумні були та втішні, як доросмлі діти. Обидва присадкуваті, як буйволи. Сила невимірна! Вбрід через річку по сипучому піску найбільшу копицю сіна перевозив ними. Ото тільки й зяну, що непаристі; один – підручний – був дуже сягнистий, заламував борозенного. А в другого – короткі ноги, так було не зійде з ним. Виміняли в сусідів допарок до гнідого – не налюбуватися стало. І ростом, і на масть, як одної матері…
Від отаких споминів йому нестерпно забаглося цієї ж миті, зараз бачити свої, за ним закріплені воли. Чухати їм підгорля, дивитися в нерозгадані очі, гладити намозолені, аж одубілі шиї. Або бачити, як вони, роз’ярмлені, пішли вечірнім лугом попаски…
Кинув роздумувати, притоптав цигарку і заспішив до ферми, як міг. Навстріч просікалися йому з туману якісь волохаті дерева, цементовані стовпи, між якими оквисли дроти, як спрацьовані жили. Спіхом обходив чиїсь на стежці поставлені копиці ситнягу, промерзлої осоки, купи, схожі на піраміди, очерету… подвір’я – оплетені лозою… опарканені глухо… незатишні вдовині…
Десь збоку смачно озвався бадьорий мотор. Похрипів, похрипів простудно та й погас в каламутному ранку. Замість нього – людський голос. До нього тут же прилаштувався другий, третій… Гуртом ті люди лайливо гейкали, тюгукали. Все те спліталося в якесь перевесло крику і то росло, то розбавлялося. Чулося, як по чомусь виляскували батоги.
Лукаш прожогом вихопився з-за корівника, і, як отетерілий, спинився. По дверях за шию, за роги тягли на обриштований кузов зляканого вола. Віл мляво і незграбно відпручувався, розкарякувато опирався потрісканими ратицями, не відаючи, навіщо його обсилковують. Знатужив набік свою рогату голову, аж тіло на ньому збрижилося, уривчасто хропів і криваво страшно дивився вивернутими очима то на своїх насильників, то на корівник, звідки його щойно виволокли… Ні в кого тепер до нього спрацьованого, ні жалю, ні ласки. Батіг на спину та грубі жарти. Забуто, що ним орали, сіяли… Забуто… що був тяглом історії. Тепер його тягнуть у клітку, у план, під молотки на бойню…
27.02.1968.