Подумаю отакечки – та й сідаю до столу. Розшворковую прибиті павутиною папки й занурююся у світ свого зболеного “Джулаєвого хутора”. Нікому про це не говорю, але нищечком схиляюся над ним і пам’ятаю твій клич: “Нікого не допускати у свій світ!” Молодець, Фео!!!
Розвилка-роздоріжжя
Вони були родичами. Хоча ніби й неблизькими (двоюрідний племінник?), та все ж – рідня.
Близило й те, що були письменниками (не порівнюючи таланти).
Як і Григір та Григорій.
Це вже пізніше (років через двадцять), коли один із них відійде за Межу (та ще й добровільно), інший напише* про нього те, чого можна було (чи треба?) й не писати: знаючі люди тільки “об поли вдарили” (так казала наша бабуся Марія), тобто – “плеснули в долоні” від здивування і нерозуміння: нащо!?.
Але то буде значно пізніше.
А поки що:
“Шилівка, 13 березня 1980 р.
Дорогий Фео!
Що немає Грицька – мені й досі не вкладається, але я не міг залишитися з вами, моїми дорогими хлопцями: доки відбулося вдруге поминальне застілля – вже було запізно до “Енею”. Я ледь тоді добився за Дніпро (о 4-й ранку довезла київська міліція), а вранці о 10-й десь (може, дещо пізніше) подзвонив мені Боря Чіп до Грицька, й ото сказав, що ви вже поїхали додому. а я йому подякував, що приютив вас до ранку. І ще сказав, що вони (компанія) ідуть поминати Грицька у ресторан “Київ”. Але я – знову ж таки – не зміг бути з ними: їздив на кладовище, але… могили його не знайшов, Грицькової. Стомилися мої ноги – і я сів на якусь лаву та й заплакав.
Тепер ось вдома сиджу, наче побитий. Григорій Макарович (батько Ф.Т.- Ю.Р.) ще там, говорив з ними по т-ну: завтра, в четвер, вони ще сходять туди (9 день), говорив з ними, в п’ятницю вона, мати, повертається. Але що то буде за повернення – можеш собі уявити. Мені треба її зустріти і не залишати на самоті, доки все якось вляжеться. А чи вляжеться воно взагалі?
Там, у Києві, я почув гіркі слова: зрадив. А чи воно так?
Тяжке горе, яка б там не була причина, звалилася на нас і давить…
Дорогий мій друже!
Пишу тобі, аби виразити свою вдячність, що приїхав розділити оту невигойну печаль нашу. Як би там не було – воно вже однаково. Думаю, що зможу поїхати на 40 день. Хоч у мене теж старий нездужає, і я не можу залишати двір надовго, проте сподіваюся, що мені це вдасться.
Ще раз кланяюся тобі. Здоров’я і добра родині, успіхів всіляких і здоров’я. Твій Федір.
П.С. Про твій рукопис я так нічого і не встиг дізнатися.
Сам розумієш… було не до того. Пиши.”
* * *
“Шилівка, 20 липня 1980 р.
Дорогий мені Фео!
Сидю оце над чистим папером, хочеться написати тобі бодай одне свіже слово, аби виразити ним (одним) мою до тебе прихильність, та ж немає такого слова, грець його побери, пропливає споміж мізкових звивин одна банальщина. Там – того листа твойого отримав і за те кланяюсь (уклоняюся, хилюся) донизу тобі, та й родині усій твоїй. І бажаю добра та затишку душевного, світлечка сонячного у віконечко – та й ін.суфіксів, котрі б принесли тобі радість, надихнули б не на отой споживацький видих (у тебе, я певен, ніколи його й не було), а на приємний щем змученого серця, коли воно радісно скидається і подає свій голос, як перед сходом сонця птаха: оно там, ще є життя, не отруєне прогресом, так званим.
Перечитую листи Грицеві й находжу там отаке:
“Знаєш, я іноді втрачаю, не бачу, як сліпий, білого дня, сенсу літературної писанини. Кому воно? Навіщо? Кого ми пом’якшуємо, братаємо на землі, закохуємо, вилюднюємо? Усі “вкалують” (до чого містке слово!), вкалують (навіщо свята придумали професійні, – “вкалувальні”, не душевні). а тоді – хоп! Умирають! А ми пишемо, благаємо краси…”
Хочеш ще?
Будь добрим:
“Ми пишемо для тих, хто за нами приставлений, як стежити, щоб не дуже перегинали з красою, душевністю, стражденністю до людини – тоді вони нам реберця полічать, навіть хребці перемацають.
Для церберів ми пишемо! Хто в Шилівці читає? Те ж і в Мануйлівці, скрізь.”
Чолов’яга був! Ходили б оце на лина, човна б підпихали на тванях, та що поробиш?
Приїхав його дв. брат із Алма-Ати, Миколою його прозивають, то ми з ним, немає тієї миті, щоб не згадували Грицька.
А мати, мати… голосить:
“Та хоч би ж він чим болів,
Та хоч би ж він чим жалівся.
Та кому ж вони горе зробили – мені,
Та кому ж вони світ затулили – мені”.
А хто ці – “вони”?
Знаємо одне: його немає. Вже не зведеться і не плюне зненависникам у пику. Опріч цього суму – кінчається літо. Не в’яжеться “огирок”, бо холодні ночі, немає калини, чорної горобини. Все інше – добре: бджоли принесли меду (приїжджай!), пшениці стоять по груди, подекуди навіть вилягли од жиру. Молода картопля вже є, смородина біла, де-не-де звисає яблуко й груша. Півень заспівує на найвищому регістрі і ” висять на цепах телефони”, як колядує під вікном Микола Вінграновський. Щось таки є в цьому світі привабливе – і отим “щось” – треба жити. Й не лише ходити в нужник – це всі тямлять, – просвітити незрячого – ось наша професія, неписаний обов’язок, мета, поклик, голос сумління отих, хто вже не з нами. відійшов – не має значення, з якої халепи.
Подумаю отакечки – та й сідаю до столу. Розшворковую прибиті павутиною папки й занурююся у світ свого зболеного “Джулаєвого хутора”. Нікому про це не говорю, але нищечком схиляюся над ним і пам’ятаю твій клич: “Нікого не допускати у свій світ!” Молодець, Фео!!!
А ще ходжу на рибалку чи просто між гарбузами, де бджола бере пергу (зацвів гарбуз!) – отако й живу собі. Кобить не телефонні виклики, не густенькі гості, не поїздки в колгоспи (думають, що від цього буде вище врожаїти).
Отако потихеньку (бігцем вже не виходить) й живу-поживаю, так би мовити. У Києві – не був!!! Не вирвався. Тобто не знаю анічогісінько, що теперечки діється. Кияни навідують, але, головним чином, журналісти: тезко мій Зубанич з “Ру”, Чиж із “Му”, з Укр.радіо і теле, із Москви був Дунський; із Полтави Нікітін, Шевченко, Лутчак та інша братва. Словом, не питай, чого в мене засмучені очі…
Вдомоньки буває й не все гаразд, та воно ж так ведеться, либонь, у кожному сімействі. Хочеться мені скінчити своє посланіє знову ж таки словом покійного Гриця, також із листа:
“Біля магазину стоїть одноногий Степан з хлібиною (“за шіснадцять”) під пахвою і хитається. А тут – Варька-Жирафа: худа, спідниця теліп-теліп. Під мухою. Змацалися, обнялися.
Варька Степанові, на вухо, але чутно всім:
– Горе, Стьопа, горе!..
– Горе, Варько.
– Танцювать хочу!
– Танцюй, Варько, я заграю.
Варька йде бічком-бічком, одна рука на попереку, голова набік, спідниця теліп-теліп. залізні зуби блись-блись, губи сині, мокрі, ніжки тонкі, худі – дридзь-дридзь… По колу, по колу…
Степан ляскає в долоні, блимає одним оком, випустив хлібину в круту пилюку, – байдуже!
– Гоп, гоп!..
Цей танок (Варька зве) – “козочка”.
Потім вона йде геть, бурмоче: “Горе, Стьопа, горе…”
А Стьопа, тим часом, рачкує в пилюці, шукає хлібину і лає свою жінку, яка покинула його:
– Хоч би раз, курва, прийшла, борщу зварила! Хоч би раз у год, курвина!
Самим хлібом давлюся сухим…”
Ба, кого ми втратили?
На всіх вітрах хай лине до тебе вдача, здоров’я і добро, дорогий Фео!
Пиши. Вітай усіх своїх від моїх. Твій Ф.Т.”
* * *
…Так. Мова йшла про листи Федора Тютюнника (1929-2003) до Феодосія Рогового.
Настане час, коли він підійде (чи підвели?) до своєї життєвої розвилки (роздоріжжя) і зробить вибір…
Чи вірний?
Судити, мабуть, не нам…
“У кожного своя Правда.”
* * *
*Ф.Тютюнник: “До чого призводить дилетанство”. Газета “Молода громада”. Полтава. 9.03.2001.
27.06.2014.