На одній із полиць нашої (мало не написав “з Батьком” – Царство Душі!) домашньої бібліотека привернув увагу ошатний, жовтогарячого кольору семитомник (!) – виявляється, що були й такі часи! – із прізвищем автора Леонід Первомайський (справжнє прізвище Гуревич Ілля Шльомович)…
Семитомник
На одній із полиць нашої (мало не написав “з Батьком” – Царство Душі!) домашньої бібліотека привернув увагу ошатний, жовтогарячого кольору семитомник (!) – виявляється, що були й такі часи! – із прізвищем автора Леонід Первомайський (справжнє прізвище Гуревич Ілля Шльомович).
Враз пригадалися часи, коли зустрічалися такі незвичні прізвища, як: Октябрський, Апрельський, Мартовський, Майський… – зрозумів в чому справа вже значно пізніше (кому з людей хоч колись, та жилося на цій грішній землі привільно?!)…
Кожен з томиків (виданий видавництвом “Дніпро” у 1968-70 роках) накладом (кожен!) за сім тисяч.
В одній із книг лежав згорнутий квадратиком лист:
” Ірпінь, 1 вересня 1972 р.
Шановний Феодосію Кириловичу!
Ви вже, мабуть, давно втомилися або й зовсім покинули дожидати від мене відповіді на свій лист. Не мав часу писати – прошу пробачення.
На всі Ваші запитання можу сказати хіба тільки ось що: не варто судити про людину на такій відстані та ще й не знаючи її у повному людському і творчому обсязі.
Людина ніколи не буває ні такою, якою вона здається нам, ні такою, якою вона уявляється собі власне. Вона завжди третя – тобто така, якою є в дійсності, незалежно від власних і чужих суджень про неї. Так що й мої думки про себе, коли б я їх тут висловив, були б дуже суб’єктивні, не варто було б їм довіряти.
Цю мисль я сформулював колись для себе, а тепер повторюю для Вас, щоб застерегти від поспішних висновків і неминучих у таких випадках помилок.
Найвищий суддя – час. Зачекаємо, що він скаже.
Усіх своїх творів надіслати Вам не можу, бо не маю. Посилаю три останніх книжки: вірші, прозу і критику.
Дякую щиро за рух душі, якого Ви не схотіли ні стримувати, ні приховати.
Здоров’я Вам та успіхів! Л.Первомайський.”
Якимсь дивом збереглася і чорновик листа-відповіді:
“Устимівка, 10 вересня 1972 р.
Щиро дякую Вам, Леоніде Соломоновичу, за листа, за книги, за знак уваги.
Гарно Ви кажете, що “людина ніколи не буває ні такою. якою вона здається нам. ні такою, якою вона уявляється собі власне”.
І все ж, непереможно гадаю, що теза “Найвищий суддя – час. Зачекаємо, що він скаже” до літературних творів не пристане.
Час ніколи не може бути справедливим цінителем речей вже з тих, від нього незалежних, але зрозумілих причин, що “найвищий суддя” за будь-коли відбирає для себе не дійсно краще, а власне собі корисне. Інакше не випадає…
Бажаю Вам дебелого здоров’я і настроєвого настрою.
Прихильний до Вас Роговий.
10.09.1972, неділя, Устимівка Глобинська на Полтавщині.”
* * *
(Листувальникам ще було “відпущено” кому рік, кому двадцять… Хоча в підсумку й прожили приблизно однаково. )
* * *
З того часу минуло більше сорока років. Час сказав?
8.06.2014.