Юрій Роговий. Шукання себе і свого

…Пам’ятається, як колись, один із сьогоденних “молодців” (чи вже не доктор наук?), очевидно вправляючись в “острословії”, написав, що письменник Феодосій Роговий у своїй творчості “заблукав у трьох соснах” (чи якось подібно)…

Шукання себе і свого

Шукання “себе і свого” – чи не найбільша людська проблема. Вирішується вона (чи не вирішується) кожним по-своєму, займає у кожного рік-два чи все життя…
(Мається на увазі у людей творчих, самостійних, знаючих собі ціну.)
…Пам’ятається, як колись, один із сьогоденних “молодців” (чи вже не доктор наук?), очевидно вправляючись в “острословії”, написав, що письменник Феодосій Роговий у своїй творчості “заблукав у трьох соснах” (чи якось подібно)… Очевидно, маючи на увазі, що той довго “підступався” до написання свого першого роману (мабуть, і не відаючи, що до того треба було пройти багацько: голод, війну, шахти Вестфалії, табори Підмосковщини, кагебістське винюхування, доноси сексотів…), а сам “молодець” не розуміє чому це так…
(Власне, то його проблеми).
…Газета “Літературна Україна”, у свій час, запропонувала рубрику-опитування “Письменники пишуть і… читають”.
Зверталися із питаннями і до Ф.К.Рогового (26.12.1991):
“1. Які з прочитаних останнім часом творів українських авторів вам найбільше запам’яталися і чому? Які не сподобалися?
2. Над чим ви зараз працюєте?
Феодосій РОГОВИЙ:
“Трудно (та й чи потрібно) називати всі твори українських авторів, прочитані в цьому році, бо переважно не вони – моє “преклоненіє перед западом” триває. Цей мій подив, якщо дозволите, – його внутрішні зачатки, зрозуміло ж, не сьогоднішні, а бозна колишні. Либонь, виникли в мені тоді, саме того дня чи моменту, коли я вже міг окреслити сам собі на рівні побутової необхідності поняття свободи слова і як нею користуватися людині. Ні більш, ні менш. Будучи беззахисним репатріантом, я собі і в голову не брав, що мій рідний соціалістичний світ з комуністичною перспективою світового масштабу дозволить виражати себе тією ж таки свободою слова – з цих позицій і тільки з цих я читаю всю прозу, тим паче сучасні твори українських авторів (переважно публікації журналів “Вітчизна”, “Київ”, “Дзвін”. іноді “Березіль” та “Дніпро”).
Я нападом кинувся шукати (особливо в шістдесятих роках) тієї ж таки свободи слова, звичайно ж, у радянській літературі. Був непомалу переконаний, що знайду, і тоді настане для мене загальне просвітлення, як тому мирянину від Слова Божого. Були моменти знахідок, але все частіше моя внутрішня енергосила слабла, тривожилась і штовхала на протилежні критерії виміру: Слово, що є для мене святим, у читаних творах часто-густо ховалося від мене в лабіринтах ускладненої образності, лукавило, прислужливо брехало в епізодах, а то й возвеличуючи фальш і неправду заради користі автора.
…Знайшов, а, скоріше, відчув шукане, на жаль, як примовляється, аж у книгах так званих західних авторів, тобто у “Вершинах світового письменства”. Романи “Гра в бісер”, “Зневірений дух” просвітили мене остаточно, гадаю собі, в головному: свобода слова не має свого завершального визначення і, смілюсь казати, не матиме.
А оце цього року мені стало дуже-дуже гордо, ще й провісно: серед тих вершин свободи слова я прочитав свого (!), українського автора Уласа Самчука, в письмі якого видиться часом абсолютна чистота почуття і смислу – ні лукавини в поводженні зі Словом. А саме та творча свобода, якої так прагнеться.
Перша частина з “Волині” “Куди тече та річка” (журнал “Дзвін”, п’яте і шосте числа за 1991 рік) – то окрема розмова для критиків. Роман же “Марія” – то не роман-спалах, як пише Степан Пінчук у післямові, то роман-вогнище, покладене Уласом Самчуком вікопомного одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року.
 2. Людина живе – значить, душа її працює. Трудно, аритмічно, як життям поруйноване серце, однак…
Пишеться новий роман. Здобувся на дріб’язок новел. Та й спасибі”.

*   *   *

В своїй останній статті “Ми всі потроху любим Україну…” Феодосій Роговий писав:
“…Бачиш себе в якомусь далекому тумані часу, вслухаєшся в себе, нинішнього, – суцільні болі, гіркі й солодкі болі від самої колиски й до сьогодні, коли одиноко стоїш, мов на допиті, і найперше сам себе допитуєш: в якій печі згоріли твої роки, а з ними й твої сили? Яким богам віддався і за віщо? Ану кажи по честі… без утайки.
Запитаєшся отак з необачки чи згарячу, а кинешся відповідати, то вже й не рад, що запитався дуже трудно. Бо чи можливе тут вичерпно пояснитися бодай самому собі, якщо маєш себе за окремішній, самостійний світ, мільйонно разів приторочений сировою ниткою до інших світів, з космічного починаючи? адже берешся пояснювати ніким ще не пояснене, ба, навіть не збагнене, хоч і пережите кожним. Здавна, либонь, знано, що здобуватись на своє – превеликі мучення й труднації. Дуже крихка людина. і скороминуща. попробуйте, хто молодий. і в кінці життя будете в тому переконані.”

 
*   *   *

Із неї ж:
“…Промовляв би я, звичайно, не тільки від свого відомого і невідомого імені, а від усього посульського люду, серед якого, вважай, зріс і склався як людина, проникся його почуттям, розумінням самого себе і навколишнього. Батько-Мати були, є і до краю будуть для мене тими святими сповісниками, від яких ми найперше чуємо правду. Вона у них проста і нічим буцімто незапримітна, тому що природна, а відтак і навічна (“Даю вам власть наступать на зміїв і скорпіонів і на всю силу вражу. і ніщо не зашкодить вам”).
Злитий воєдино голос Батька-Матері і цього, самонавіяного разу звучить з піднебесся як нетлінна істина: твоє начало і начало всіх земних начал, сину, є вірна любов до свого, до рідного. Осіняйся щодня, щомиті нею і покладайсь на неї в усіх своїх діяннях. Та вберігай її і умножуй в дітях своїх – волю духа святого матимеш і в неволі. Осіняйся Нею щодня, щомиті…”

*   *   *

Хто чує – почуйте.

10.07.14.