А в печі тихо потріскувало; вогонь облизував челюсті печі й не вірилося, і не хотілося вірити, що там, за стіною, за отим полем і лісом, чекає на когось смерть.
Святвечір
“А чого тобі хочеться в житті найдужче?” – вже лагідком до мене.
“Хата в мене є, машини не хочу, поточного рахунку заводити нема з чого… Мені якби мати… живого батька”.
“Він убитий на цій війні?”
“Люди кажуть… розірваний за Чигирином”.
“І немає навіть могили?”
“І немає навіть могили”.
(Із розмови Феодосія Рогового і Григора Тютюнника)
* * *
– Брався б ти, Кириле, вже до печі. Що їсти хочеться, а ще й холод собачий, – обзивається Михайло з печі. Сидить там, обіпершись спиною об комин та звісивши ноги до лежанки. – Як-не-як, а Різдво…
Кирило помалу підводиться з лави і йде до печі – хоч-не-хоч, а його черга.
Піч, та й уся хата, де вони мешкають ось уже який день, приземкувата, і щоб заглянути у неї, треба ставати навколішки, як перед образами.
За невеличким столиком сидять Петро й Павло – їхні ж пугачівські, одного, як той казав, “призо́ву”. Воно й не призов, як по-правді, бо кожен вже давно своє відслужив, а “всеобща мобілізація”.
Забрали їх усіх у грудні, вже після того, як перегнали німця через Дніпро, на його правий берег. Найменшому, Михайлові, тридцять п’ять. Найстарший – Кирило, а Петро та Павло – середульші: їм по тридцять дев’ять. Сидять он, вертять самокрутки. Петро під’юджує Павла: “Ти, я знаю, раніше крутив до пальця та клеїв вишнею…” – “Та то було раз і хтозна коли, а ти все згадуєш…”
– Казали бувалі хлопці, що наступлєніє скоро. Німець підмерз, саме момент… – це знову з печі Михайло. Йому, видно, нудно мовчки сидіти, ото й зачіпа то тим, то сим.
– А з чим же ти збираєшся наступать? Хіба он з рогачем, – жаліє його Кирило і підтримує балачку.
– Так обіщали ж після Різдва винтовки видать…
– Ото як видадуть, тоді й наступлєніє буде, – це вже Петро, старання слинячи змайстровану цигарку. – Учись, поки я живий, – вертить нею у Павла перед носом.
Той сопе й мовчить.
Їм і справді зброї ще не видавали, не давали і солдатської одежі; всі були хто в чому, у своєму.
Дядькам, зібраним по посульських хуторах після звільнення з-під окупації, знаходилась поки-що господарська робота – коні, кухня, дрова, сіно, розгрузка ящиків…
“Видно й досі нас опасаються”, – тихцем гомоніли дядьки між собою.
Тим часом “хтось-десь” шелестів паперами, перевіряючи кожного, а надто того, про кого нашіптували “довєрєнні ліца” із місцевих.
Був один такий і їхній – колишній заготовлювач із сусіднього з Пугачівкою села – Бурдун. Дядьки якось раз перехопили його записку до сестри в село. Той писав: “Мині нужні деякі дані за бувшого твого чоловіка, дані мині нужні срочно. Я дуже прошу тебе з одержанням цього зараз вишли, а саме – чи був він в окупацію дома і що він робив у час окупації. Крім цього чи був він переводчиком і де саме. Прошу вишли зараз”.
Записку цю, ясне діло, придержали, та стали менше балакать. Хтозна, що про кого де пишуть…
Тим часом Кирило розтопив піч – і в хаті запахло домашнім теплом та затишком. Хоч і мовчали, проте у всіх думки вертілися біля одного – покинутих дітей, жінок, батьків… Як там? Що там? Чи надовго оце все?
А в печі тихо потріскувало; вогонь облизував челюсті печі й не вірилося, і не хотілося вірити, що там, за стіною, за отим полем і лісом, чекає на когось смерть.
* * *
– Бабаєв, а ти давно пісьма получал? – питає сержант Ніколаєв рядового Бабаєва. І не чекаючи відповіді продовжує. – А я уже забил і когда. Відно жонка моя нє скучаєт. Сам віноват, молодой брал. Слиш, Бабаєв? Спіш?
У кутку хати заворушилось, почувся голос Бабаєва.
– Ви же знаєте, товаріщ сержант, что нєкому мне пісать. Дєтдомовскій я. Била одна подруга, да і та… Оно лучше, єслі ніково нєт. Спалі би ви…
– Ох і поспім, Бабаєв, поспім. Єшо так усньом, что і нє разбудят… Відал, мужиков-хахлов прігналі. Ми в шинелях мьорзнєм, а оні в тулупах… Ето где-то сдєсь мой батяня с продотрядом єщо в дєвятнадцатом бил. Тут єво і порубілі. Может, кто і с етіх?.. А ми іх освобождаєм… і чево она нє пішет, Бабаєв? Может, кобєля молодово нашла?
Та Бабаєв уже встиг накритися з головою і мовчав.
Ніколаєв якусь хвилину постояв посеред хати, випив нахильці із баклажки, крякнув і вийшов у ніч.
Село спало і лише у хатині над яром непевно блимало світло.
“Відно, сало жрут, а батькє хлєба пожалєлі…” – проказав сам до себе Ніколаєв і вилаявся. – Пойті поздравіть?”
* * *
– І ти скажи, чого тому Бурдуну треба? При совіцькій власті пір’я збирав, і при німцях… Правда, німцеві ще й кожухи постачав; приходив і до нас.
– Ото ті кожухи йому в носі й крутять. Боїться, що виявиться.
– Та ви б краще мовчали. Він, видно, догадується, що ми ту записку перехватили. Оце був зустрів, то з-під лоба глянув і одвернувся. Ще донесе…
– А що він донесе? Шо на німця робили? Так робили. А де б ми ділися? Тебе у сорок первому повєсткою хто визивав? Ніхто. Ми й не зчулись, як німець уже тут як тут… Він не тіки кожухів боїться. Чув я, що документи якісь закопав, ще як німець підходив, тепер не найде. Він партійний?
– А бог його святий зна. Вони, заготовітелі, мать’, всі партійні…
Гомоніли дядьки, дожидаючи, коли вже закипить у чавуні, щоб кидати пшоно.
– А сало у кого осталось? Бо я своє оддав кацапчуку риженькому. Зовсім ще дитина, як мій Тодось… Як він там у тій Германії?
Під вікном ніби щось прогупало й стихло.
– Треба було б вікна чимсь завісить. Казали, щоб свєтомаскіровку робили, як хто світитиме. Тіки ж де той німець? Хіба бачить?..
Тут дзенькнула розбита шибка і по долівці застрибало щось кругле і чорне. Зупинилося перед покуттям і зашипіло. Святий Миколай здивовано поглянув на нього, та роздивитись до пуття не встиг.
Михайло ще побачив як підняло до стелі Петра й Павла; як відкинуло Кирила до сінешних дверей, а його голова чи шапка якийсь час качалася між порогом і лавою, аж поки не вкотилася у вирву; побачив свою ліву ногу, яка зігнуто в коліні валялася біля печі… Тоді й на нього навалилась густою темінню різдв’яна ніч…
* * *
– Ви б з’їздили, – кажуть бабуся Марія нам із батьком, – на Кирилову могилку. Хоч пригорщу землі б привезли, бо я вже зовсім слаба.
– Поїдемо. Ось на майські празники й поїдемо.
* * *
А ви не скажете, чи поховано кого отут, де оце пам’ятник та плита з іменами? – питаємо першу бачену жінку неподалік.
– Та ні. Це в нас недавно зроблено, щоб у центрі села. А похованих багато он там, за селом, по ярах. Бо щовесни, тіки сніг розтане, так і вимиє то кістку, то череп. Нас із наряду посилають прикопувать, бо дітвора, буває, футболить. Воно як не розказуй, а не всяке поніма.
– А як же у вас поминають? Он скільки побитих та ще й бачимо написано, що чотириста двадцять шість невідомих…
– Отак і поминають. Сюди щогоду багато приїжджа. Тут хто хоч погибший. Он як фамилії читаєш, то й видно. А поминать, як колись, сільрада не розріша. Ви ж знаєте, борьба з п’янством. Наші мужики, так ті ховаються по ярах. Добре, що хоч цього хвата…
Корзина із поминальними стравами переходить до рук жінки. Ми їдемо.
* * *
“А чого тобі хочеться в житті найдужче?” – вже лагідком до мене.
“Хата в мене є, машини не хочу, поточного рахунку заводити нема з чого… Мені якби мати… живого батька”.
“Він убитий на цій війні?”
“Люди кажуть… розірваний за Чигирином”.
“І немає навіть могили?”
“І немає навіть могили”.