Дивився я на всяких читачів. Селяни, ті, що читали, постаріли доживають віку в грядках та біля курей; молодші роблять, п’ють, їдять і крадуть все, що трапиться; ще молодші їдуть геть і перевчиваються на іншу мову. Робочий люд удень на роботі, ввечері п’є, вночі спить. Інтелігенція підслуховує колег, а колеги всього і всіх бояться. Це вже не “человек в футляре”, а “футляр”!
ВТОМА
“Послаблення сил, викликане напруженою фізичною або розумовою працею, тривалим рухом і т. ін.”
(Словник української мови, Т-10, С.515).
* * *
Втомитися можна по-різному: від тяжкої фізичної праці, від важких роздумів, від неуваги до себе і навіть… від слави (були такі?)…
Буває втома і від “сімейної одинокості”…
Колись чув подібну дискусію між двома: “Ти втомлюєшся більше від фізичної праці, чи і від розумової можна? – Від фізичної втоми – сон міцний і глибокий; від розумової – безсоння висмоктує мозок і рве темінню очі…”
* * *
“Дорогий Федосю!
Обіймаю тебе, хоч дещо й запізно, і вітаю щирим серцем на другому тижні другого півстоліття. Хай принесе воно тобі утіху в роботі благородній, яку б шановано було між добрими людьми, між душами та умами теж благородними.
Мав був приїхати до тебе, домовлявся про це з Федором (Ф.Г.Тютюнник– Ю.Р.), та довелося покласти Мишка до лікарні на операцію, бо геть уже захляв хлопчина: не було як дихати бідолазі. тепер варю йому їсти та підгодовую, щоб швидше міцнів. А жінка впряглася, то ж я і за кулінара, і за базарового, і сам за себе…
В Києві ще ніде не був, нічого не відаю з тутешніх новин та бажання не маю відати: путнього все одно сподіватися марно. пробував читати щось новітнє з періодики, не пішло, то вдався до Мопассана і маю неабияку насолоду від мови перекладу – мови, яку ми вже забули, а вчити лінуємося.
Літо було сумне: посуха. Води у Пслі пригірщ, ліс підів’яв, трава всохла, ніде було і вудок заховати. Ганялися дядьки мануйлівські (с.Манулівка на Полтавщині – Ю.Р.) за риб’ячим оком, та мало хто його бачив за безводдям і сіткарями. То я втішався тим, що робив тещі забор, плотникував, ковалював і не брав ручки в пальці – нудьга насіла.
Не хочеться писати. Вітрила спущені. Вітру в них не чути, не шумить. Може, це тимчасова втома, а може, й ні.
Дивився я на всяких читачів. Селяни, ті, що читали, постаріли доживають віку в грядках та біля курей; молодші роблять, п’ють, їдять і крадуть все, що трапиться; ще молодші їдуть геть і перевчиваються на іншу мову. Робочий люд удень на роботі, ввечері п’є, вночі спить. Інтелігенція підслуховує колег, а колеги всього і всіх бояться. Це вже не “человек в футляре”, а “футляр”!
Де ж візьметься бажання штрикати в ці приснулі, як сонні мухи, душі? Хоч саме зараз воно дуже потрібне.
Бувай же здоровий, мій товаришу, міцній душею і розумом, а літа хай не біжать – плинуть поволі, як мудра ріка.
Уклін сімейству. Твій Гр.Тютюнник.”
(Лист Ф.Роговому від 2 вересня 1975 р.)
* * *
“Дорогий Федосю Кириловичу!
Либонь, постарів я: написав тобі листа ще в ту неділю і подумав, що послав його, а оце поліз у шухляду і знайшов… не одісланого. Тепер переписую з новою датою.
Втомився я дивитися,брате, “окрест себя” на теє, як швидко, охоче, навіть пожадливо кинулися ті, що звалися недавно “молодими”, до шаплика; чую навіть, як вони хекають, як похропують сито, видаючи – книгу за книгою! – свої пусті, похапливо (момент!) написані “оповідання”, “повісті”, “романи”… Слава Богу, що не дійшло хоч до епопей!
Не знаю, не збагну, як можна навернути душу, як рука підіймається писати про ніщо? Як можна вмотивувати це психологічно? Ну, графомани – там зрозуміло. ці завжди писали аби писати. А то ж і люди з іскрою божою покотилися з гори, як гнилиці з груші, що росте на косогір’ї, словесний потоп! Нижуть, плетуть, клепають, зшивають ковдру зі старих клаптиків, як старці, потім збувають це шитво на полиці магазинів, а собі купують машини, хати, заводять поточні рахунка…
Оце й називається гниттям!
Отже, роблю собі висновок, ота московська постанова про “вимогливість” критики була спрямована проти хорошої літератури, зокрема і найдужче на Україні, вона звела проти неї греблю, прорила для спекулянтів обвідний канал і туди пішов увесь бруд білялітературний. Отакий жах трапився. Запопадливі українці і тут показали своє рило, та ще ж, Господи, сунуть його, брудне, і поза межі республіки. Шамота, приміром, лізе критикувати русаків. Та чхали вони на нього!
Чому це робиться лише на Україні милій? – питаюся я. А відповідь проста: треба, щоб українці самі одвернулися від своєї літератури (і від слова, між іншим), бо хто ж читатиме, хто гребтиметься у смітті? А тим часом – ось вам Прекрасний Шукшин, Распутін, Астаф’єв, Биков, “отчаянно смелый “Дом на Набережной” і т.д. і т.п. Читайте! Учіться! Но не смейте! Тепер дивіться самі, хто ми і що таке ви!! Розумно і підступно.
Зупинилася була моя верстка у “Дніпрі”. Минає місяць, півтора – не засилають. Перечитали дніпряни всі, від коректора до директора, кажуть: ми – За, але… І мнуться. Питаю: де верстка? Ніхто не знає. “У видавництві немає”, – кажуть. “А де ж?” Знизують плечима. “У ЦК?” “Ні!”. Отже, думаю собі, в Комітеті.
А в комітеті твій близький земляк і начальник літературний (Д.Г.Цмокаленко – перший заступник голови Держкомвидаву УРСР – Ю.Р.) отак грайливо, з усмішкою і рум’янцем на щоках, питає:
– А тобі, Григоре, не здається, що як зібрати твої оповідання докупи, то чи не можна, чи не схочеться вмерти?
– Якби мені так здавалося, – одказую, – то я краще вмер би сам, ніж писати.
Одне слово, вийшла переверстка. Зняли троє оповідань і з десяток купюр зроблено. Найдужче мені шкода “Трьох плачів над Степаном”.
То і думаю у зв’язку з усим цим про долю твого роману (роман Ф.Рогового “Свято останнього млива; вийшов друком у 1982 р.; у 1992 р. – удостоєний премії ім.Т.Г.Шевченка – Ю.Р.): не весело думаю. Але будемо плекати надію на краще.
Обнімаю тебе, вітаю з Новим роком і кланяюся з найкращими побажаннями твоїй родині.
Гр.Тютюнник.”
(Лист Ф.Роговому від 1 січня 1978 р.)
* * *
“Дорогий Федосю!
З Різдвом та Новим роком тебе і твою родину! Не запросив тебе на гостини, бо в передноворіччя все сімейство злягло від жорстокого якогось грипу, а я й досі на лікарняному.
Дуже хочеться в село, у засніжений ліс, на річку, щоб відпочити душею і думкою від марнот щодення.
Чогось бачишся ти мені, як рубаєш дрова і тягнеш воду з колодязя… А я оце сніг одкидав би і радів думкою, що в рідній стихії.
Обіймаю тебе. Гр.Тютюнник.”
( Лист до Ф.Рогового від 6 січня 1979 р.)
* * *
…От як би втікати від душевної втоми та тих “марнот щодення”? Хтось зна?
10.09.2014.
На фото Григор Тютюнник.