Нас роками (віками!) привчали (привчили!), що є така група (вони себе інколи звуть “народ”!) людей, у яких є “загадкова душа” і розгадати її (нормальним людям) зась! Аж тепер оце та “загадка” почала таки “розгадуватись”: спаплюжити, загарбати, а то й убити…

“Загадошні”

Нас роками (віками!) привчали (привчили!), що є така група (вони себе інколи звуть “народ”!) людей, у яких є “загадкова душа” і розгадати її (нормальним людям) зась!
Аж тепер оце та “загадка” почала таки “розгадуватись”: спаплюжити, загарбати, а то й убити…
Я любив (очевидно, що й зараз люблю) читати відомого письменника-сибіряка Віктора Петровича Астаф’єва (його твори любив і мій Батько та поважав того чоловіка).
…Саме слово “сибіряк” вселяє (вселяло?) повагу: адже доводили до ладу “Сибір неісходиму” саме мої прадіди-українці – хто зісланий туди царем “загадошних душ”, хто виїхавши “по вербовці” до країв безмежних вільних земель, які потребували вмілих, роботящих рук…
“Загадошні” самі того не хотіли (і не вміли!), а корінних – кого винищили, кого споїли “вогняною водою”…
Одним словом – “сибіряки”!
Сам В.Астаф’єв воював у другу світову на землях України, визволяючи її від коричневих (кольору відомої “стрічки”!) зайд (це вже пізніше “загадошні” перехоплять її у зрадників-власівців – подейкують, що теперішній їхній “цар”, має якесь родове відношення; хто напевне те знає?)
І от тепер, якось по новому (ще дивніше, ніж раніше!) сприймаються писані ним слова у листі до Миколи Негоди  (його невмируща пісня “Степом-степом” – знову набуває, на жаль, актуальності).
(У свій час – 15 лютого 1992 року – М.Негода навів їх у листі до Феодосія Рогового):
“Черкаси, 15 лютого 1992 р.
Рідний мій Феодосію Кириловичу!
Благаю Бога, щоб зміцнив сили Ваші, і щоб Ви до весни видужали, а як пригріє сонечко, поїхали-поплавали по Дніпру до мене, бо гріх жити по-сусідськи і так мало бачитися, розмовляти, виливати душу свою. Якось Олесь Терентійович (Гончар – Ю.Р.) зателефонував мені та й каже: “Миколо, оце беру дружину, дочку, онуку і їду до Вас на кілька днів, щоб серцем доторкнутись до людських сердець, погомоніти з людьми, побачити те, що схотілося, – без отих ювілейних сценаріїв, регламентацій…” Взяв і я дружину з собою, зустрів поважного гостя з родиною і три дні пробув з ним – у Каневі, Кирилівці, Моринцях. Ці дні – незабутні. Як і ті, що провів я з Віктором Петровичем (Астаф’євим – Ю.Р.) на Єнісеї, в Овсянці, академмістечку… З ним, Астаф’євим, листуюся, дуже люблю його, але останній лист його прикро вразив, засмутив мене. Погані справи, якщо навіть такі люди, як він, ніяк не вилікуються від великодержавної хвороби. Ось я цитую його: “…кому-то на Украине не дает покоя гетманская булава и ради нее готовы на кровопролитие. Видел как-то по телевидению заседание Украинского парламента и Кравчук, видимо, удачно сострил насчет москалей, так идейный гетман Ваня Драч аж от уха до уха пасть распялил, – дужэ смишно! Хохочут, хохмят… и на всякий случай в Канаде дачи и виллы себе строят, чтоб было куда скрыться в случае чего. Но это мы уже проходили и я видел в уральских и сибирских лесах в вымерших поселках украинских бедолаг, обнявшиеся в смертном братстве скелеты, один видел взрослый и маленький на печи, обросшей кустами и пихтами, видимо, мать и дитя Господь успокоил.
Забыли Драчи и Павлички да Яворивские о сибирском страшном шляхе, да генералы и маршалы о нем помнят и цепи куют.
Ах, как горько! Как безисходно на душе! Разьве к свободе так ходят? Разве не обьявил Господь-Бог всех людей братьями? Так по-братски бы и начинать строить самостоятельную Украину и спасать смертельно-больную Россию.
Прости, Коля, прости! Не надо бы об этом, да из души крик рвется…”

Ось так дивляться на нашу волю звідти, з Росії. Хтось повинен рятувать їх смертельно-хвору матушку, а самі вони пропиватимуть її до останку. Я кілька разів перетинав її з кінця в кінець і бачив, до чого її довели. Їдеш-їдеш цілу добу і на величезних рівнинних просторах не побачиш худобини. Я йому відповів у делікатній формі, а для себе написав диптих “Пересторога” – “Лист сибіряка” та “Відповідь сибірякові”. Послав до “Літ. України”, не знаю чи надрукують.
А Господь-Бог, проповідуючи братство людей, якраз на боці гноблених, поневолених, бідних. Я тому й взявся за переклад псалмів, бо вони дуже співзвучні нашому часові, особливо псалми Давидові. Всього їх у Біблії 150, а якщо врахувати, що в 119-му псалмі – 22 сольних голосів, то всіх, отже, 172 віршотвори…
…Чекатиму весни і нашої зустрічі. Ми з дідом Нарбутом – Данилом, сином знаменитого Георгія Нарбута, купили хату в селі і ціле літо там хазяйнуємо. А старший брат мій Іван – Ваш одноліток, теж побував у Дойчлянді, і в бауера, і в таборі смертників, і теж дуже хворий. Оце написав про нього замальовку, “Пиріжки з пасльоном”. Є він і в моєму романі, якого пишу, – “Студенне сонце”. Він мене одвозив до станції у 33-му, а через два роки знайшов у приюті… Отого Ви й рідний мені. До зустрічі.
Будьмо! Ваш – Микола Негода.”

…Як би хотілося (хочеться!) помилитися у “розгадці” “загадошних” (саме так вимовляють це слово у моєму посульсько-дніпрянському краї) і вони все ж таки повернуться до нормальних, “розгаданих”…
Поможи ЇМ (і НАМ!) Боже!
2.06.2014.

На світлині: В. Коваль, В. Астаф’єв, Ф. Роговий, І. Бокий. (14.05. 1989 рік).

Фото В. Астаф’єва.