Багато інтернет-видань вчора смакували новину, яка зводиться до того, що «на минулому засіданні сесії Чортківської райради, коли приймалась програма соціально-культурного розвитку Чортківського району на 2013 рік, було запропоновано включити зміни до пункту програми щодо оптимізації закладів освіти в Чортківському районі.
У зв’язку із зменшенням кількості учнів у сільських школах запропонували закрити деякі навчальні заклади. За скорочення мережі шкіл дружно виступили голова райдержадміністрації Степан Кобіс, голова районної ради Володимир Заліщук та його заступник Любомир Хруставка. Уже 14 березня відбулися збори громади села Білий Потік з питання закриття початкової школи.
Не омине ця участь і Станцію юних техніків, яка розміщена в Чорткові у колишній синагозі. Вже ведеться мова про те, що гуртки, які там працюють, перенесуть в палац школяра, а приміщення синагоги віддадуть євреям».
Спочатку поговоримо про оптимізацію в нашій державі загалом і в Чорткові зокрема. Владці почали оптимізацію з освіти, продовжать її в медицині, культурі і т. д. І яке слово ці гаспиди придумали? Пахне воно якимись ніжними барвами, а насправді – людськими сльозами і прокльонами наповнений його реальний зміст, які завтра-післязавтра поповнять мільйонну армію безробітних, відправлять державні мужі нову партію українських жінок курвитись по країнах Европи, обмивати сідниці тамтешніх багатіїв, чоловікам уготована роль стати свинопасими у далеких закордонних мандрах, або топити гіркоту свого дешевого життя у горілці. Потім оптимізують місцеві видання, міську і районну владу, а натомість пришлють одного «смотрящого» з Донецька і сушіть сухарі, любі друзі. Чаша народного терпіння вже переповнилася, невдовзі, не треба бути й пророком, виллється на голови усіх злодіїв і негідників. Колеса не треба придумувати, щоб народ жив краще, то треба усім, хто дорвався до суспільного корита, перестати красти, а за гратами мають сидіти усі українські міліардери, що прибрали до своїх рук у людей їх кровно зароблені статки. Сумний буде, прогнозую, кінець нинішніх оптимізаторів.
А про передачу євреям синагоги в Чорткові питання не нове, воно вже засвітилося у всіх можливих інстанціях. Я також цим питанням займався тоді, коли про нових керівників району у нашому райцентрі ніхто з місцевого люду і чути не чув. Якби не її величність фортуна, то прізвища цих очільників так і вкрилися мороком забуття.
Але все попорядку. Будьте певні: ніхто в Чорткові нічого євреям безплатно не віддасть. Я займався єврейським питанням, коли працював над краєзнавчим путівником «Чортківщина» і був впритул зайнятий газетярським ремеслом. Правда, вже багато з того часу і води витекло, але до цієї проблеми мені окулярів брати не треба. У мене добрі у тогочассі були склались відносини з головою районної єврейської організації Яківом Барановим та директором Американсько-українського бюро з прав людини і дотримання чинного законодавства Шейхетом Мейлахом. Я і сам був прихильником того, щоб єреям передали у довгострокову оренду чи повернули у власність синагогу, яка потребує капітального ремонту. Зрештою, я ніяк не міг собі уявити, що на місці, де колись молилися люди, хтось займається світськими розвагами тощо. Знаю, що це питання штопорилося то місцевими депутатами, то керівниками різного ґатунку і масті. Єврейська сторона, щоб повернути собі синагогу, готова була навіть побудувати добротну споруду, яка б слугувала храмом мистецтва у місті, а то й викласти за нею кругленьку суму. Не буду деталізувати переговорні процеси, а то ще чого доброго за «наклеп» можна й на струну наступити. Але озвучу одну важливу деталь: євреям наші владці заспівали тоді суму не підйомну. Не могла домовитись єврейська спільнота ні про повернення синагоги, ні про спорудження меморіального комплексу на могилі рабина Фрідмана у яблуневому саду біля центральної районної лікарні. Багато разів оббивати пороги начальників чортківські і заїжджі євреї, але все марно. Припускаю, якщо сьогодні повстало питання про передачу євреям їхньої святині, то, мабуть, всі ці тріщини у двосторонніх відносинах намащені добрим клеєм.
Відомо, що у Чорткові до Другої світової війни жило кілька тисяч євреїв, які мали дві синагоги, три кладовища тощо. Від одного кладовища того, що знаходився біля ЦКРЛ (найновішого) вже і сліду не залишилось. Надмогильними плитами із цього цвинтаря вкриті ще досі і тротуари Чорткова, і подвіря крутих чортківських ґаздів. Другий цвинтар біля автопарку знаходиться у занедбаному стані, третій – в районі автобусної станції, де за роки української незалежності хтось із представників єврейського товариста обніс його залізною огорожею, але чортківські «патрійоти», з числа тих, що до Бога мають якесь застереження, поливину огорожі вкрали. Хто вкрав? Той, хто ганьбою і неславою ще буде спокутувати свою провину.
Згадаю краще, що я писав у районці ще десь з вісім років тому, бо, пам’ятаю добре, що цією темою були зацікавлені відповідні органи, які не хотіли, щоб довкола цього питання спалахнув міжнародний скандал.
Святотацтво
Ще за панської Польщі жителі одного села запросили до своєї школи на роботу нового вчителя. Зустріли односельці молодого «професора» тепло і гостинно. Як тільки зайшлися показувати йому церкву, школу, читальню, він ввічливо попросив у них вибачення: «Усе це я побачу згодом, а зараз покажіть мені ваш цвинтар». Повели його на кладовище. Місце останнього притулку колишніх синів і доньок села, які упокоїлись в Бозі, було гарно обмуроване і обсаджене деревцями. До цвинтаря вела кам’яна дорога, яку недавно хтось дбайливо підсипав. Ряди гробів були рівними і доглянутими. На кожному стояв хрест чи фігура. «Дякую, – сказав учитель, – я залишаюся у вас на роботі, бо якщо ви умієте пошанувати померлих, то і живих пошануєте».
І це чистої води правда. Наші прадіди вміли оберігати могили і шанувати пам’ять померлих прародичів та іновірців, бо були богобоязливими і глибоко віруючими людьми. А сьогодні, як і в часи войовничого атеїзму, у деяких місцинах нашого регіону, а то й усієї держави, обділені пошаною і живі, і мертві. Якщо живі (але тільки сильнодухі!) ще якось собі раду дають і приступом беруть чиновницькі кабінети, на байдужість і кривди окремих керівників установ і підприємств відповідають тим же, то могили мертвих грізно мовчать… Вони своїм тривожним мовчанням хочуть застерегти від помилок усе людство: ніхто з вас, нині сущих на землі, не має права порушувати наш спокій.
Кілька днів тому чортківці стали свідками акту вандалізму на старому єврейському цвинтарі. У яблуневому саду на території райлікарні ковшем екскаватора було сплюндровано багато безіменних могил. Людські кістки (аж страшно подумати!) валялися як непотріб під свіжовикопаним окопом.
Про конфлікт, який розгорівся минулого тижня між директором Американсько-українського бюро з прав людини і дотримання чинного законодавства Шейхетом Мейлахом і керівництвом (!).., вже знають і в Департаменті США. Єврейські товариства обурені: облаштування моргу на території лікарні – архіважлива і потрібна справа, але чому це робиться без відома представників єврейських громад, і чи не можна було вивести каналізаційну трубу поза межі колишнього цвинтаря? Відповідь на ці питання дадуть правоохоронні органи і суд. Але не забуваймо при цьому, що є ще й суд Божий.
На початку 90-х років минулого століття на місці поруйнованих могил хтось із можновладців планував збудувати пологовий будинок, але завдяки світлій пам’яті районного архітектора Дмитра Шеремети і жителів міста це питання було закрите. Здавалося б, назавжди… А тепер знову з’явилися проблеми, а з ними й клопоти.
У телефонній розмові зі мною пан Шейхет наголосив, що до цього проблемного питання із розумінням поставилась інтелігенція міста, порозуміння і підтримку він знайшов у мерії і райдержадміністрації. Усі щирі українці уболівають за дружні і тісні відносини між Ізраїлем та Україною.
З історії української державності знаємо, що кращі представники обидвох народів стояли вище расових забобонів, завжди допомагали і підтримували один одного. В рядах січових стрільців воювали і євреї, митрополит Андрей Шептицький рятував євреїв від фашистських погромів, у сталінських концтаборах лікарі-євреї надавали медичну допомогу ув’язненим українцям і таких прикладів з історії українсько-єврейських відносин можна назвати безліч. Через призму чиєїсь халатності і упереджених суджень одного-двох чиновників мусить терпіти уся громада міста.
На цьому старому цвинтарі поховані святі рабини: Давид-Мойше Фрідман, Гирш Горовиц, Мейлах Шапиро і багато інших святих євреїв. Але їхні могили не збереглися. Лише в кутку саду самотньо стоїть незвичний для наших цвинтарів пам’ятник, напис єврейською мовою на ньому гласить про те, що прах єврейського рабина – філософа і поета, автора кількох книг: «Давид Діврей», «Краса людини», «Сад винограду» та ін. – покоїться під бетонною плитою. Сюди кожного року приїжджають представники релігійних єврейських общин з Ізраїлю, Великобританії, Німеччини, Бельгії, США та інших країн, щоб вклонитися могилам своїх предків Якщо взяти до уваги, що старий єврейський цвинтар, про який іде мова, не єдиний у Чорткові, то стане ясно, що єврейське населення у місті було багаточисельним. Перед Другою світовою війною у Чорткові мешкало 20 тис. жителів, з них 8700 іудеїв.
Споконвіку усі народи на землі вважають великим гріхом ворушити прах померлих, а клятьба «щоб кістки твої викинули з гробу» була найстрашнішою. Отож, маємо усі розважити над цими словами, і якщо треба – покаятися…
Цвинтарна рапсодія
Змовкли зрізані тополі край яблуневого саду на старому єврейському кладовищі та спалахують сльозами на потойбіччі світу душі померлих євреїв. Хтось аж закипає від злості та гніву за зрізані дуплаві дерева, а хтось – щиро молиться за спочилих у Бозі своїх соплемінників. Така вже філософія людського буття…
Сьогодні на цвинтарі побіля райлікарні і сліду не залишилось від могил та надгробків. На місці поруйнованого кладовища виріс яблуневий сад, по якому кожного дня прогулюються хворі, і лише у глибині саду самотою видніється гробівець рабина, філософа та поета Давида-Мойше Фрідмана, з якого чортківські пропийдуші зняли металеву огорожу. Кожного разу, коли іду повз ту могилу, бачу на ній порожні пляшки з-під горілки, шприци… А сюди заїжджаються люди із далеких країн, аби вшанувати єврейського мудреця, і залишають за стародавнім звичаєм клаптики списаного паперу зі своїми побажаннями та просьбами. Ось вам і рівень нашої культури. Та й хто скаже, у якому стані сьогодні деякі українські цвинтарі, кладовища, де поховані січові стрільці, воїни ОУН-УПА. Ми ні своє, ні чуже не вміємо пошанувати. Усім «перекапустила» голови колись і, здається, надовго радянська система господарювання та влади.
Пісня на іншу мелодію
Бешкетували чортківські гульвіси як на єврейському цвинтарі, так і на подвір’ї дитячого садочка, який знаходився поруч. З вулиці Зеленої було вигідно діставатись до лікарні чи поліклініки – піднявся широкою стежкою повз приміщення дитсадка, проминув яблуневий сад і ти вже на території шпиталю. Приватний підприємець Михайло Сандуляк, нехай до честі йому це буде сказано, за власний кошт спорудив огорожу, яка відмежувала територію дитячого садка від лікарні. З тих пір закінчилися п’яні оргії на окремій місцині.
Але нещодавно я був у лікарні і очам своїм не повірив: дивлюся біжить вглиб саду недалеко осиротілої могили Фрідмана якийсь пройдисвіт справити свою нужду – виставив своє «природзіння» поверх штанів. Довелось присоромити негідника гострими словами, які маю у своєму запасі.
Все, що я вам розповів – чистої води правда, але висновки робіть самі. Може щось і не договорив, то звиняйте, поговоримо на цю тему іншим разом.
А тепер хотілося б звернутися до районних керівників, якщо вдасться вам виторгувати якісь гроші за єврейську синагогу, то направте їх на благочинність – спорудіть у Чоткові культурно-мистецький центр, де би місця вистарчило і мислителям, і просвітителям, бо ще ніхто якимись іншими «схемами-затіями» не доробився.
Єврейські святині в Чорткові
У Чорткові, як в багатьох інших містах і містечках Галичини, євреї залишили свої самобутні споруди. У Чорткові це передусім єврейські храми: синагога „Головна”, що знаходиться біля медичного коледжу, і синагога „Нова”, де розміщений нині центр науково-технічної творчості та дозвілля учнівської молоді.
Спорудження останньої синагоги відноситься до 1905-1909 рр. Її звели за проектом відомого віденського архітектора Ганса Гельдкремера. Старожили розповідають, що внутрішнє оздоблення синагоги справляло незабутнє враження. Це приваблювало туристів з різних країн Європи і Азії.
Під час війни синагога зазнала значних пошкоджень, але наприкінці 20-х років ХХ ст. була відбудована.
Синагога „Головна” датується 80-ми роками ХVІІ ст. Її будівництво почалося з правління короля Яна ІІІ Соб’єського. Цей храм також був гарно розмальований в середині, мав „вівтар” для відправ, який прикрашало золото і срібні оздоби. Прикметно, що богослужіння відбувалися тут кожного дня і супроводжувалися співом добірного хору, який налічував 60 осіб. Єврейська Тора знаходилася на столі в спеціальній шкатулці, покрита дорогим покривалом. Поруч – казальниця, на яку піднімався рабин, щоб виголосити промову.
Могила рабина Фрідмана
Надгробний пам’ятник на могилі рабина і всесвітньо відомого єврейского філосова Давида-Мойше Фрідмана(1828-1904), знищений німецькими фашистами в Другу світову війну разом із кладовищем. Пам’ять про Д.М.Фрідмана зберігають твори, та його одновірці, розсіяні по всьому світу. Пізнати його праці непросто, бо філософ створював їх не сучасними мовами – ідиш чи іврит, а гебраїстичною. Це древньоєврейська мова, якою нинішні євреї або не володіють, або знають неглибоко.
Твори, написані ним, мають назву: «Давид Діврейд», «Краса людини», «Сад винограду», «Скарбниці філософської думки».
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.