У Чорткові, як і в багатьох містах з майже півтисячолітньою історією, гармонійно поєднались, злились риси багатьох історичних епох. Може, це, а, можливо, ще й статус провінційного містечка додали його образові своєрідної задуми. Чортків – старий замислився минувшиною, заворожений пам’яттю колишніх дум… У тих згадках – багато і достеменно знаних, і призабутих імен. Декотрі аж нині, на третьому десятилітті нашої незалежності, сходять, мов ті високі зорі, на тлі доби.
Я люблю у Чорткові думать, із минулого знявши вуаль…
Здається, до цього у нашому рідному галицькому містечку спонукає усе. Як уже раніше доводилось писати авторові цих рядків, Чортків чарівно-неповторний будь-якої пори року. Мабуть, цієї неповторності надає йому та місцина, яку колись обрали для поселення наші предки, – долина, з усіх сторін захищена крутосхилами. Не Чортова, а через це й немила, як приписують деякі дослідники першозначення ймення міста. Навпаки – благодатна й родюча. До того ж, з тихоплинним Серетом, котрий якраз тут дістає собі найбільшого привілля. Та захищеність, підсилена навесні та влітку смарагдовим оксамитом, восени – барвистою палітрою, а взимку – біло-чорною графікою заліснених пагорбів навкруг, створює відчуття затишку, направду домашнього тепла, яке може дати серцю тільки рідне гніздо.
У Чорткові, як і в багатьох містах з майже півтисячолітньою історією, гармонійно поєднались, злились риси багатьох історичних епох. Може, це, а, можливо, ще й статус провінційного містечка додали його образові своєрідної задуми. Чортків – старий замислився минувшиною, заворожений пам’яттю колишніх дум…
У тих згадках – багато і достеменно знаних, і призабутих імен. Декотрі аж нині, на третьому десятилітті нашої незалежності, сходять, мов ті високі зорі, на тлі доби.
Про те, що чортківська земля – батьківщина актриси Катерини Рубчакової, театрального діяча і поета Степана Чарнецького – автора нашого національного гімну “Ой, у пузі червона калина” нині відомо, мабуть, кожному з краян. Та чи знають, скажімо, наші школярі, що Чортківщина – то мала батьківщина письменників Івана Гушалевича та Іларійона Грабовича, істориків Ісидора Нагаєвського та Теофіла Коструби?
Колисав мою колиску вітер рідного Поділля…
Так образно мовив про рідну вітцівщину Богдан Лепкий. Та в цих словах сконцентровано не тільки духовну прив’язаність до місцини, де вперше побачив світ, а й творче, громадянське кредо І його, І побратимів по духу, чию подвижницьку діяльність нині обрано на предмет розмови. Віще слово наших земляків-письменників допомагало вистояти під багатовіковим чужоземним пануванням, а труд літописців – зберегти історичну пам’ять народу.
Івана Гушалевича різні видання поціновують як літературного та громадського діяча, священика, відомого діяча галицького відродження, редактора, педагога. Він народився 4 грудня 1823 року у Палашівці в багатодітнії селянській родині. Вчився спочатку в дяка, потім – у початковій школі села Базар, а відтак – у Бучацькій гімназії. Було йому 12 років, як батько і мати померли молодими від тифу. Його взяла під опіку близька родина, що жила в Базарі. А після гімназії став вихованцем Львівської духовної семінарії.
Ще навчаючись в гімназії почав писати вірші, спершу німецькою мовою. Тоді ж закінчив семінарію і був учасником “Собору руських учених”. Став теж співробітником тижневика “Зоря галицька”, що його Головна Руська Рада почала видавати у Львові в травні 1848 року, очоливши творчий колектив.
У 1849 році видає газету “Новини”, а пізніше з Я. Головацьким та Б. Дідицьким – тижневик “Пчола”. Від 1849 до 1855 року вчителював у Львівській гімназії. А до цього студіював теологію у Львівському університеті, служив на парафіях у Галичині. Разом з Я. Головацьким та І. Вагилевичем входив до складу комісії для випрацювання української юридичної термінології, складав шкільні підручники, видавав газету “Домь и Школа” (1863-1864). Деякий час був парохом в Іванівці Долинського повіту, одночасно інспектором народних шкіл. Тоді ж організував селян, щоб протестували проти спроб запровадити польську азбуку для українців. Потім дістав посаду катехита в Академічній гімназії у Львові. У 1861 році був вибраний послом крайового сейму у Львові і делегатом до Державної Ради у Відні.
Ранні поезії Івана Гушалевича були писані народною галицькою мовою, а деякі з них композитори І. Лаврівський та М. Вербицький поклали на ноти. Зокрема, патріотична пісня “Мир вам, браття!” заступала русинам тих часів гімн, М. Вербицький написав і популярну на той час оперету “Підгоряни” на текст І. Гушалевича, а у 1882 році М. Кропивницький переробив її і здійснив постановку. До слова, син Івана Гушалевича Євген був оперним співаком. Окремі вірші І. Гушалевича досі побутують як народні пісні.
Помер він у Львові 2 червня 1903 року.
Іларіон Грабович – письменник, педагог, публіцист – народився 6 червня 1856 року у Шманьківцях. Закінчив гімназію. Львівський університет (1884). Викладав у гімназіях Бучача, Самбора, Львова. Співпрацював із часописами “Газета школьна”, “Діло”, “Зоря”, “Нове дзеркало”, “Світ”. Твори І. Грабовича видрукувано в “Антології руській” (Львів, 1881, перша антологія української поезП), у книзі “Дзвінок з минулого” (1991 рік). Найвідоміші – оповідання “Найкращий Великдень”, “Заклята таємниця” та ін., вірші (посмертна збірка “Вибір поезій”).
Помер Іларіон Грабович 11 липня 1903 року у Львові.
Особливе місце в українській історіографії відводиться нашому землякові Теофілу Кострубі – його названо істориком-енциклопедистом. Народився він у родині народного вчителя у Старій Ягільниці 26 травня 1907 року. Вже в дитинстві йому довелося пережити неспокійні часи і страхіття Першої світової війни, коли українська земля стала театром змагань між арміями Росії та з іншого боку Австрії й Німеччини. Невідрадні матеріальні обставини в часі війни та після неї, особливо після смерті батька, надщербили делікатне здоров’я молодого Теофіла, який набрався, до того ж, важкої недуги – туберкульозу костей. Це відбилося фатально на його фізичній структурі, але не зламало духу. Важка недуга і стала причиною смерті Т. Коструби після довгих страждань. У часі тих страждань він безнастанно молився і працював з титанічною наснагою майже до останніх моментів свого побожного і жертвенно-трудолюбивого життя.
Переїхав з провінції до Львова, де жив з мамою надзвичайно скромно, навіть бідно. Був співробітником редакції “Нової Зорі” – офіціозу станіславівського єпископату, очолюваного єпископом Г. Хомишиним. Здавши матуру як екстерніст, Т. Коструба після довшого часу записався на гуманітарний факультет Львівського університету у 1935 році. На початку 1939-го висвятився на священика і вступив до монашого ордену отців-василіян, одержавши чернече ім’я Теодосій.
“Історик Т. Коструба, який розпочав свою працю над синтезою історії Руси-України, а крім того працював безупину над історією Української Церкви поруч інших численних публікацій і статей на різні теми, показався справжнім енциклопедистом на полі українознавства й таким він увійде в історію нашої науки. На жаль, смерть не дозволила йому закінчити згаданого курсу історії України, скосивши на 36-му році життя. Але й те, що він написав, становить цінний внесок у скарбницю української історичної науки” – писав Олександр Домбровський у статті “Теофіл Коструба: людина – історик-енциклопедист”. А інші джерела поціновують у його набутку праці з історії церкви княжої доби та з історії Галицько-волинської держави і Галичини, “Нариси з історії церкви України Х-ХІІІ ст.” (1939, 2-е вид. – 1955), переклад на сучасну українську мову Галицько- Волинського літопису (1936).
Поховано нашого земляка 6 березня 1943 року на Личаківському цвинтарі у Львові.
Анна Блаженко.