Через віхолу літ до нас приходить творчість письменників, котрі були нашими сучасниками, і кожного разу відкривається новими гранями. Це, звісно, стосується і доробку Івана Гнатюка, якого удостоїли Шевченківської премії уже після проголошення незалежності України. Його, між іншим, поціновувачі корисного письменства досі знали, як талановитого лірика та епіка, а лише тепер, після фізичної смерті письменника, починають відкривати його для себе як цікавого автора автобіографічної прози та здібного перекладача.

Про ці іпостасі нашого краянина і поведемо мову, й почнемо з поезії, тобто з того жанру художньої літератури, де краянин найкраще виявив себе. Як відомо, він, як поет, заявив про себе у 1965-ому, коли у видавництві «Каменяр», що у Львові, побачила світ тоненька збірка віршів «Паговіння» (у книзі спогадів «Стежки-дороги» він детально описав історію з її появою). Можна, звісно, багато говорити про неї. Нарікати, зрозуміло, і на те, що оті 27 віршів через тодішні цензурні рогатки тоталітарного виробництва не дають змоги у всій красі побачити душу людини. Але водночас треба, мабуть, сказати, що ота збірочка в касеті книжечок 10 авторів і досі пам’ятна, бо містила вірші, за котрі і досі не соромно перед читачами. Наведемо хоча б декілька строф, котрі свідчать про це. Приміром, у вірші «Кобзар» читаємо: «Його, мов хліб, у чорний час просили в позички сусіди, зціляючи серця завжди тим словом, що прорік Тарас!» Згодімося, що вже ці рядки є такими промовистими на тлі того, що офіційна пропаганда противилася такому пошануванню. А ось ще одне відверте зізнання з того ж ряду: у вірші «Моя любов» можна прочитати: «З віками грань між ерами – зітреться, життя моє загубиться в імлі, але у вічність проросте із серця моя любов до рідної землі!» (Прикметно, що у тій же касеті і того ж року побачила світ збірочка (теж дуже тоненька) «Квіти га постаментах» Григорія Радошівського (Барана) з Радошівки на Шумщині, з яким його назавжди поріднили більшовицькі застінки в’язниці у Крем’янці. Між іншим, це – не голослівне твердження, бо саме про нього він з теплотою згадав у «Стежках-дорогах», очевидно, маючи на увазі на увазі і заочні зустрічі з ним на шпальтах журналів і у колективному збірникові «Яблуневий цвіт». І ще, напевно, в свідомості Івана Гнатюка довго відлунювали рядки побратима зі сталінської каторги: «Плюнь, як Сибіром хтось очі коле, губи в дешевих мудрощах дме – за Єнісеєм цвіте матіола, бджоли збирають мед». Він розумів, що ці рядки безжально кастровані пре пильними редакторами з кадебістським оскалом, але радів, що хоча б таким чином йому вдалося сказати болючу правду).
Ще декілька думок про книжечку «Паговіння». Добре, звісно, що вона з’явилася, заявивши, що люті вітриська недолі не можуть зламати душу людини. А ще можна говорити про оригінальність мислення, незважаючи на те, що автор послуговувався традиційною поетикою у своїх версифікаційних спробах.
А справжньою подією у літературному житті стала книга віршів «Калина», яка з’явилася друком наступного року після «Паговіння». Правда, ця назва прийшла до поета згодом, бо спершу було «Полум’я калини» – саме таку назву він сам запропонував видавництву «Молодь», що тоді діяло у Києві. Звідки така назва? Важко щось однозначно сказати, тому висловимо тільки один здогад. Іван Федорович ніколи не приховував, що так звали батька побратима повстанської юності Василя Теслюка, якого замучили сталінські опричники. Його образ назавжди вселився у свідомість. Можливо, це і стало визначальним у мить остаточного вибору, хоча він нікому про це не говорив.
Та повторимо, що це, на жаль, може бути лишень здогадом. То й далі балакатимемо про факти з життя «Калини», які мають реальне підґрунтя. Автор був втішений, що книга відкривалася не іделопоклонною одою Москві, а віршем «Поріг», в якому яскраво проступили мотиви національної пам’яті: «Сину мій, клякни перед порогом, обітри лице його сумне – не ступи відступником на нього, бо з-під нього кров моя лине!» І не дивувався, що у ту пору для багатьох (за небоязнь у відстоюванні національної позиції) він був автором «Калини», справжнього прізвища якого вони часто-густо і не знали. (Хто там що не патякав з цього приводу, а даний факт переконливо свідчить про визнання поетичного таланту).
Та коли говорити про цю книгу, то звернемо увагу на один момент. В «Калині» вперше з’являються цикл віршів, сонет і вінок сонетів. Приміром, цикл віршів «Павло Грабовський» (в ньому поет продовжує відстоювати національні інтереси настільки, наскільки це було можливим) є до певної міри алегоричним. Адже йдеться про непросту долю засланця царських часів, котрого зла недоля зробила співцем народних сподівань. А той, хто знає про колимські «університети» автора, мимоволі проводить паралелі. Тим паче, що вдалих строф у циклі вистачає. Приміром, одна з них звучить так: «Але в поета серце не з граніту, не трісне, не розколеться від мук, бо що – граніт? Крихка не монолітність, в якій немає спраги до життя». Це – з вірша «Недуга», що входить до цього циклу. А скільки таких вдалих строф є у віршах «Самотність», «Дзвін бандури», «Сповідь перед матір’ю». Між іншим, коли вже зайшла мова про цикли віршів, то маємо заради справедливості згадати про триптих пам’яті художника Корнила Устияновича, в якому багатьох вразили рядки: «У кожного народу – свій Мойсей, а хто Мойсеєм в тебе, Україно?»
Ще раз перечитуємо їх, звертаючись до сонета «Вікно». Тут автор теж є гранично відвертим вже з перших рядків: «Я бачу світ у власному вікні, де спогади пливуть, як біоструми, – і не болять мене ніякі глуми, що мало світу у моїм вікні». Вже не дивуємося, коли у заключних рядках вірша читаємо: «А може, і нащадок мій добуде з того вікна життя моє забуте – кристали дум з прозорих самотин». Наяву бачимо послідовну й відверту принциповість. Публіцистичні інвективи поета вдаряють точно в ціль. Як і у вінку сонетів «Нива життя», тут є теж чимало рядків, котрі привертають увагу до себе: «Спокутою болять мене щоднини усюдисущі слуги сатани, – засліплені в ненависті вони, готові й сонце кинути за стіни». Або таке. «Любов до праці, істини й людини моє сумління гріла і пекла, а хто в душі не чув її тепла, той все життя лиш тлів, як порохнина». Цитування можна продовжити. Але хочемо поговорити про інше. Автор послуговується звичністю слів, але з їх допомогою виголошує думки, котрі зачіпають за живе. Поет, якщо можна так сказати, бере на себе вину за порушення загального існування. І непомітно переходить межу власного, переходячи до болісних узагальнень, усвідомлюючи себе.
Саме цим і наповнена книга віршів «Повнява», яка прийшла до читачів через два роки після «Калини» і була ж такою місткою, як і вона. Це тонко підмітив у рецензії поет Володимир Лучук. Але для нас вона цікава не лише цим. У «Повневі» поет заявив про свою спромогу у новому для себе жанрі, вмістивши поему «Сулима». 65 чотиривіршів у семи розділах розповідають про незламного козацького ватажка, який так багато зробив для рідного народу. Цікавим, на нашу думку, є те, що поет свідомо відходить від принципу віршованого в оповіді про ті чи інші факти з біографії свого героя, а порушує набагато глибші за суттю питання. «Невже безвихідь? – Гей, лиха облудо, в підступності та спритна, далебі, але й тебе він хитрістю обпутає і зуб за зуб ще витягне тобі». На фоні того, що деякі поети поемно молилися «кремлівським богам», звернення Івана Гнатюка до теми героїчного минулого рідного народу промовляло так багато.
У ті роки Іванові Гнатюку не раз дорікали мунилим. А воно і справді було вражаючим. Він народився 27 серпня 1929 року в Дзвинячій на Збаражчині, в селянській родині. У 1949 році сталінські опричники засудили на 25 років неволі на Колимі. Під час «хрущовської відлиги» повернувся в Україну. І майже весь час з тавром «не благодійного» жив у Бориславі на Львівщині. З ним, а також з невиліковними сухотами продовжував працювати в літературі, одна за одною видавши книги «Паговіння», «Калина», «Повнява», котрі так багато сказали про нього.
Багато добрих слів заслуговують також книги «Жага», «Життя», «Барельєфи пам’яті», «Чорнозем». І перш за все тому, що поет залишається вірним собі у своїх творчих виявах. В цьому неважко переконатися, читаючи вірші «Криниця», «Листопад», «Смерть Довбуша», «Гелуанська драма», «Пращур», «Дорога до матері». У вірші «Батьківська піч», скажімо, читаємо: «І куди б нас травні чи вересні не носили вітрам навстріч, мовчки ждатиме наших вересків охолола батьківська піч». Хіба на основі співставлень з уже процитованими рядками не можна зробити висновку, про який уже мовлено.
Та книга «Чорнозем» привертає увагу не лише вірністю раніше обраній тематиці і поглибленням у її висвітленні. Адже маємо тут цикл віршів «різьба золотої тіні», цикл «Сонети родинної любові» та поеми «Степове марево» і «Запізніле каяття». І про них можна говорити багато. Й почнемо з циклу «Різьба золотої тіні», який докорінно різниться на тлі громадянської та пейзажної лірики поета. Вже хоча б тим, що цикл – неповторний взірець віршів на інтимну тематику. Цікавою вже є сама поява поезії в доробку поета. Зі спогадів Івана Гнатюка можна дізнатися, що під час однієї зустрічі Василь Іванишин (молодий критик з Дрогобича) висловив думку, що Іван Гнатюк є одним поетом в Україні, в доробкові якого немає жодного інтимно-ліричного вірша. Це, звісно, було неправдою, бо ще в колимських таборах він створив цикл сонетів «Колюче плетиво дротів», присвячений майбутній дружині Галині, яка теж була політв’язнем. Не хотів про це говорити, і у відповідь критикові створив цикл «Різьба золотої тіні», першим слухачем якого була дружина. Згодом вірші з’явилися в одному з журналів і їх появу тепло сприйняли читачі.
А цикл «Сонети родинної любові» істотно різниться, бо в центрі уваги поета балансування (зриме і незриме) між громадянською та пейзажною лірикою. Здається, що найчіткіше це видно при перечитуванні сонетів «Покута», «Чекання», «Книги». Цікаво також, що ці твори стилістично не відрізняючись від подібних у попередніх книгах, свідчать про творче поглиблення у суть питання. Внутрішній погляд у них спрямовано на душу людини. І в цьому, безперечно, полягає сила поетового таланту.
Тепер спроектуємо ці розмисли на поеми «Степове марево» та «Запізніле каяття». Не вважаємо це якоюсь випадковістю. Перший твір – образне переплетення громадянськості, пейзажності та інтимності, котре найяскравіше, на нашу думку, видно у кінцевому розділі твору. «Я бачу степ в Скіфію в уяві, круті вали розкопок і зерна – це ниви котять хвилі золотаві, історія тече на бистрині». «Степове марево» у часовимірі зображуваних у ній подій дещо віддалене від «Запізнілого каяття». Бо саме такий висновок про це можна зробити уже з першого рядка твору: «Козацька ніч – ніде і не шелесне». Та головним і тут є те, що прописні істини поет неповторно переломлює крізь призму власного світобачення, що окремі думки сприймаються не так, як того хоче автор. Адже це – проблема особистісного сприйняття, впливу на який не існує.
Гадаємо також, що треба згадати про книги «Турбота», «Осінні блискавки», «Благословенний світ», «Нове літочислення», «Хресна дорога», «Правда-мста» з поемами «Ликера», «Сповідь Наливайка», «Дім», «Час», «Роковини», «Суд», «Злотоверхий собор» і циклами «Світло згаслої зірки», «Михайло Грицюк», «Правозданність», «Правда-мста». А ще, мабуть, треба згадати, що у його доробкові були поеми «Голгофа», «Потойбіч дійсності». З книги спогадів «Стежки-дороги» і багатьом відомо, що свого часу в журналі «Жовтень» (нині «Дзвін») було опубліковано поему «Хатина». Можна, звичайно, аналізувати усі ці твори, але зумисно не будемо цього робити, а тільки наголосимо на потужності поетичних устремлінь краянина, котрий успішно заявив про себе пристрасним епіком і тонким ліриком, написавши ряд поем, циклів віршів та сонетів. І, звісно, римованих віршів різних обсягів. У цих творах зримо бачимо філософські концепції українського народу та його буття.
Отже, автори цих рядків в даній публікації вже висловили свої думки про книги «Паговіння», «Калина», «Повнява», «Турбота», «Чорнозем», «Нове літочислення», «Правда-мста». А також про поетичні видання «Жага», «Життя», «Барельєфи пам’яті», «Благословенний світ». Але ще більше про поетичний діапазон поета сказали віршовані збірки «Благословляла мати на дорогу», «Дім і час», «Дорога», «Вибрані вірші і поеми».
Але є ще один нюанс, який не маємо права оминути. Окремі літературознавці і критики, не зважаючи на вищезгадане, продовжують стверджувати, що Гнатюк-поет належить до графоманів і про нього, мовляв, не варто стільки балакати. Та не все так, просто, як декому може здатися. По-перше, якби поет був тривіальним графоманом, то з ним не захотіли б мати справу ні Борис Харчук, ні Володимир Лучук, ні Володимир Підпалий. По-друге, своєрідністю є і те, що коли твори з’являлися на світ, чомусь не хотіли заявляти про себе «істинні поети», розуміючи, що за сміливість можуть бути переслідування. По-третє, багатодішніх негативних рецензій (зокрема, описів Тараса Салиги і Михайла Косіва) були діями пристосовництва. Досить показовою у цьому плані є історія з критичним відгуком Івана Дзюби, про якого згадано у спогадах. Виявилося, що тому не сподобалась одна думка про верлібр у цьому рядку «Тут не візьме формою верлібр» і більше ніяких претензій у нього не було. Нам здається, що це говорить саме за себе.
Та ще раз повернемося до обговорення творів Івана Гнатюка у Спілці письменників з участю майбутнього академіка. Нагадаємо, що тоді ж йшла мова про вірші Ігоря Калинця, Романа Кудлика і Бориса Демківа. Та вже цей факт є промовистим для того, хто хоч трішки знайомий з тодішньою літературною ситуацією.
Ще одним аргументом на користь цього міркування може бути і збірочка віршів для дітей «Хто найдужчий на землі?», яка засвідчила про оригінальність мислення. Говорити про це змушує та обставина, що він не встає у позу суворого ментора і не заграє з наймолодшими читачами, бо ніколи не вдавався до цього у спілкуванні зі своїми дітьми.
Іван Гнатюк є знаним як поет. Але він виступав і як прозаїк. Зокрема, згадаємо, що за автобіографічну повість «Стежки-дороги» він був удостоєним Шевченківської премії. Його перу належить і книга спогадів «Бездоріжжя» та споминів про Бориса Харчука, опублікованих у журналі «Дзвін» зі Львова. Не маємо також права промовчати про спогади та есеї з книги «Свіжими слідами», фрагменти щоденникової прози, спомини про Володимира Підпалого.
Слава Богу, що ці тексти оприлюднено, бо вони проливають яскраве світло на душу людини. Може, тому і слід поговорити про деякі з них конкретніше. «Стежки-дороги», скажімо, – пристрасна розповідь про нелегку долю людини, котра, незважаючи на прикрощі часу, завжди пам’ятала про свої національні корені. Можна тільки дивуватися, якою багатющою може бути пам’ять письменника, бо не завжди свідомість людини зберігає стільки деталей. Скажімо, і досі не можуть забутися сторінки про появу дому Гнатюків у Дзвинячій, його муки у тюрмі й таборах. Детально поет описує митарства з виданням книг, боротьбу з недугою, котрою «нагородили» табори. Не можна із зацікавленням не читати описів спілкування письменника із кадебістами та їх прислужниками. Тут автор часто-густо залишається гострим у своїх судженнях, але водночас є дуже толерантним.
Можна не погоджуватися з його оцінками ролі деяких людей в історії незалежної України. Але вона має право на існування, і цього з пісні не викинеш. Це, зокрема, стосується Леоніда Кравчука. Не завжди добрими словами він згадує Івана Драча, Павла Мовчана. Не обминає він увагою і негативні дії видавничих редакторів Василя Колодія, Івана Сварника, Мирослава Лещенко. З теплотою він згадує про своє спілкування з патріархом Володимиром, письменниками Борисом Харчуком, Григорієм Кочурем, Володимиром Лучуком, Володимиром Підпалим, колишніми політв’язнями Миколою Волощуком і Володимиром Сороколітом. Приємно, що чимало сторінок книги присвячено матері і дружині. Болить його і те, що рух через недалекоглядність його керівників перестав бути рушійною силою суспільства, а окремі його чиновники перехопили найгірші звички компартійної номенклатури, не бажаючи рахуватися з думками рядових громадян.
Тут, мабуть, варто згадати ще про один момент. Свого часу літературний критик Євген Баран висловив думку, що «про спогади Івана Гнатюка писати нелегко». Саме через це, але саме тому спогади хвилюють. Автор відгуку на книгу спогадів загострює увагу на ницості окремих політичних лідерів, які в очі говорять одне, а поза очі – інше.
Історія з присудженням Шевченківської премії, якщо повірити думці про вручення її Гнатюкові авансом за майбутнє мовчання, теж виглядає не вельми привабливою. Та це – не докір письменникові, а доказ того, що в незалежній Україні деякі впливові особи без докорів сумління намагаються оживити прийомчики тоталітарної епохи. І вдають, що не розуміють огидності своїх дій.
Та як там не було б, а в даному випадку, як нам здається, «піклувальники» прорахувалися. Вже хоча б тому, що мовчання вони не отримали, бо письменник відверто говорив про наболіле. «Піклувальники» отримали несподіваний результат і для себе – збільшення уваги читачів до творчості літератора після присудження премії. І після цього вже безповоротно відпало питання про «Премію за муки». Вона (хоч вони і не хотіли цього) стала визнанням творчості, яка не може применшити той факт, що нагороду отримано не за вірші, а за книгу спогадів.
Ще одну думку пробудили спогади про Бориса Харчука і Володимира Підпалого. Не секрет, що в основі цих творів те, що ми знаємо про ці взаємини зі «Стежок-доріг». Але в тому і полягає суть справи. Автор, ведучи свою розповідь, залишається безпосереднім та щирим. Й насамперед у висловленні думки. Важливо, що ці твори, а точніше події, зображені у них, «обрамлені» реаліями часу, в якому вони відбувалися. Це – явний дисонанс зі спогадами, де такі часові виміри є відсутніми, або такими, котрі намагаються подати усе у вигідному для себе світлі.
Окремої розмови заслуговує перекладацька діяльність Івана Гнатюка. тут чи не найчастіше згадують про інтерпретацію «Цинамінових криниць» польського прозаїка Бруно Шульца, за яку взявся з благословення Дмитра Павличка – колишнього головного редактора журналу «Всесвіт», цікавого поета і перекладача.
Звернемося і ми до цього твору, знайшовши його у другому числі журналу «Жовтень» (нині «Дзвін») за 1989 рік. У невеличкій післямові до нього переспівувач розповідає про загиблого від кулі гестапівця письменника й жодним словом не прохоплюється про історію появи перекладу. Про неї детальніше дізнаємося зі «Стежок-доріг». Відзначимо лишень, що він відзначається соковитістю мовлення. Цього ефекту Іван Гнатюк досягає за рахунок вдалого поєднання особливостей літературної мови та говірки місцевості, де жили автор та перекладач. Надзвичайно важливим є те, що перекладач наблизив твір до сучасників, зберігаючи описи реалій та часу, у якому діють герої. Це особливо помітно з інтерпретації новел «Навіженство», «Пан», «Вулиця крокодилів».
Цікавою є також поява перекладів з білоруської у доробкові Івана Гнатюка. Як можна дізнатися, що Володимир Лучук та Оксана Сенатович свого часу заочно познайомили його з білоруською поеткою Ларисою Геніюш. Схожість доль (Лариса Геніюш теж колись була політв’язнем з волі сталінських опричників) і вірші настільки вразили, що він переклав кілька поезій, які згодом опублікував «Жовтень» (нині «Дзвін»). Між двома митцями після цього зав’язалося щире листування, яке обірвала передчасна смерть білоруської поетки.
Письменниця Ольга Яворська у «Спогадах про Івана Гнатюка» стверджувала, що той теж перекладав твори з вірменської, російської та сербо-лужицької мов.
Але творчість краянина, коли говорити про перекладацтво, має ще одну сторону медалі. Його вірші теж стали поживою інтерпретаторів. У 1977-ому його вірші у російських перекладах вийшли у Москві окремою назвою під назвою «Следы». Іван Федорович, як бачимо зі спогадів, не був вельми задоволеним цим виданням. Але він розумів, що ця книга є своєрідною індульгенцією перед тоталітарною владою, й поет користався цим. Але тільки для літературної творчості. Водночас ніколи не переступав межу, коли компроміс переставав ним бути. Не бачимо у цьому нічого поганого. Навіть звинувачувати письменника в неіснуючих гріхах, коли влада сама змушувала до таких кроків?
Відомо також, що доробком краянина цікавилися не тільки російські перекладачі. Адже окремі його твори інтерпретувалися білоруською, естонською, латвійською і португальською мовами. Публікували їх в Австралії, Канаді, Польщі, США. До речі, саме ця обставина змушує ще раз повернутися до питання про графоманію. Переконані, що переклади творів Івана Гнатюка на інші мови ставить жирний хрест на усіх спробах хулителів очорнити його доробок.
Потребує згадки і літературно-критичний ужинок краянина. В цій статті уже йшлося про його спогади про Володимира Підпалого та Бориса Харчука і післямову перекладів прози Бруно Шульца. Та маємо ще й рецензію «Обличчям вгору! Поглядом у небо!», написану та опубліковану у 1982-ому. Вона, між іншим, написана на книгу віршів «Зором серця» Ганни Світличної – поетки, з якою продовж багатьох років перебував у дружніх взаєминах.
Що варто вважати головним у цьому творі? Наголос на чомусь одному зробити неможливо. Тому спробуємо виділити найосновніші аспекти. Звісно, на наш погляд, бо переконані, що літературознавство мусить мати особистісний аспект. Принаймні, невеликий за обсягом доробок Івана Гнатюка на літературно-критичному полі ратує за це. Зокрема, роль організатора взяла на себе і рецензія на книгу віршів Ганни Світличної.
Вже на самому її початку автор обурюється, що тогочасні критики на догоду системі та власним амбіціям проявляють мале зацікавлення збірками тих письменників, які не вміють голосно заявляти про себе нелітературою. Він теж зробив висновок, що творчість Ганни Світличної є подвигом. Захоплюється він і тим, що з її поезій постає ніжна і вольова постать ліричної героїні з багатою гамою почуттів. В даному випадку акцентує увагу на вірші «Відповідь анонімнику». У рецензії читаємо: «Її поезії, то зболені, як поранене серце, то суворі, як солдатське життя, то ніжні, як дитячий сміх, то печальні, як очі скорботної матері, але коли читаєш ті поезії, то ніби у спекотну днину припадаєш до джерела, що само вибилося з-під землі». Ще рецензент наголошує на злитті думання поетки з природою, що стало визначальною рисою її творчості. Наголошує він і на афористичності багатьох рядків віршів поетки.
І не тільки Іван Гнатюк був уважним до творчості інших.  Такою ж монетою платили йому й ті, хто писав про його ужинок. Серед тих, хто у різні роки звертався до його творчості, були Лев Воловець, Роман Гром’як, Любов Проць, Леся Храплива-Щур, Гаврило Чернихівський, Михайло Шалата. І всі вони підкреслювали, що творчість Івана Гнатюка є неповторною сторінкою в українській літературі. Звернемося хоча б до думки, висловленої Романом Гром’яком у 1989-ому. Тоді він наголошував, що поет – «схильний до філософської лірики притчового способу думання і завжди стикає історичне й сучасне, точно фіксує прикмети нового».
Таким вдумливим аналітиком він постає і в своїй епістолярії. Шкода лишень, що листи письменника ще мало знані поціновувачам, бо досі журналом «Київ» оприлюднено тільки маленьку частину його листування з Володимиром Підпалим. Та те, що вже довелося бачити, є свідченням того, що епістолярія краянина сповнена цікавими думками, які конче потрібно донести до людей.
…Як бачимо, творчість Івана Гнатюка є багатожанровою. Маємо перед собою поетичні твори для дорослих і для дітей, автобіографічну прозу, переклади, літературну критику, епістолярію. Всі ці твори різних жанрів дають можливість збагнути, що кожна душа людини неповторна і кличе до себе, якщо працюєш над собою. Які злі вітрища долі не віяли б. Бо час – категорія, у якій живемо і зобов’язані щомиті наповнювати її плодами своїх думань.
…Творча незглибимість Івана Гнатюка. Хіба вона не постає перед нами і з цих нотаток?

Олег Василишин
Ігор Фарина