Минулої суботи всі українці – ті, що є такими не за пропискою, а радше за духом та почуваннями сердець, соборно молилися за душі, невідспівані 1932-1933-го. Молилися за убієнних небаченим у світі голодомором в самісінькому центрі Європі, в Україні – споконвічній житниці.
Найчорнішим часом поміж чорними часами було названо голодомор у плині жалобної панахиди та мітингу-реквієму на міському цвинтарі, біля пам`ятного Хреста. Сумовито мовлено: «Приспустилися чорним болем, жалобними стрічками державні прапори. Запізнілими дзвонами шукаємо мільйони загублених українських душ, щоб вписати їх в історію пам`яті…». Злучилися різні покоління нині сущих у поминальній панахиді не задля минулого – задля майбутнього. Розлого линуть вусібіч тужливі дзвони. Схиляються в молитві серця.
Мучениками українського народу, котрих так численно нині на небі – лиш вбитих голодомором 10 мільйонів чи й більше, назвав згадуваних цієї миті о. Михаїл Левкович. І закликав не забувати тієї жахливої мітки нашої болючої історії, від чого здригається весь світ. Згадуючи, як нас нищили, маючи намір знищити, згуртуватися в єдиному пориві не допустити подібної загрози нації тепер та в майбутньому настановляв о. Андрій Мельник. Війною, якої не бачив світ і вся земля, нарік той страшний факт геноциду у сильному й пристрасному слові до громади заступник голови РДА з гуманітарних питань Іван Стечишин. А народний депутат України по нашому виборчому округу Іван Стойко доніс до слуху присутніх несприйнятливу, здавалось, статистику голодомору: середня тривалість життя українців у 1933-му становила 7,5 року для жінок та 10 років для чоловіків. Їм, покликаним Богом на цю землю, так і не судилося стати дорослими, бо їх знищили бузовіри, духовні яничари. А що нині? Помітнішають спроби переписати нашу історію або бодай вирвати з неї кілька сторінок.
Не даймо справдитися цьому! – линуло тривожною засторогою з уст усіх виступаючих. І з ожилої бесіди вмираючих від голоду матері й сина, й наростаючої жалоби розлогого плачу дзвонів, і палахкотіння десятків поминальних свічок біля пам`ятного Хреста. Такого дня до хрестів не приносять квітів – їх замінюють колоски, тужаві хлібини, сповиті чорною хусткою. Бо її того надвечір`я напнула вся Україна. Й застигла в жалобі. «Боже великий, єдиний! Нам Україну храни!..». Хай буде так вовіки.
Анна БЛАЖЕНКО