“Та що далі дорогою, то більше Славко відчував, як гіркий осад від неприємної зустрічі з батьком губиться в романтичній темноті пізнього травневого вечора. І вже незабаром у холодній чистій воді річечки помив просякнуті нікотином руки, лице. Срібною водою з джерельця, що зводила скули, прополоскав рот…”
Батьків знак (новела)
Повільно опускався тихий травневий вечір. Славко з Оленкою також неквапом, дорогою від вигонів увійшли в сутінки околичної вулиці села. Своєю зовсім не богатирською постаттю юнак нишком старався закрити й поготів щупленьке дівча. Адже для нього щойно вчора відлунав останній шкільний дзвоник, а тут уже й попарубкувати закортіло… Добре, що зранку випросив у діда карбованця, за якого наважився купити пачку “Орбіти”, а решту приберіг, щоб у кіно з дівчиною піти. Однак вечірній сеанс у селі юнки несподівано не крутили. Тож, не маючи де подітись та забалакавшись, Славко привів Оленку мало не до своєї брами… Але тут його раптом охопила зачаїла сором’язливість. Ні, він не цурався свого вибору. Навпаки, пишався, бо дівча поруч було саме того варте. Просто хлопець не міг знати, що це лиш хвороба його віку. Тому, ще трохи забрівши вглиб вулиці, біля першого перехрестя під насмішкуватим блиманням капелюшка – ліхтаря рвучко повернув на сто вісімдесят градусів. Подружка від несподіванки аж закліпала довгими віями.
– А я в центрі твого села ще й не була… – В додачу приємний голосочок затремтів від розчарування.
Взявши слова дівчини до уваги, Славко заспокоїв її по-своєму:
– Сподіваюся, що то не остання наша зустріч – то ж іще набудешся в моєму селі. Хоча, якщо чесно, я не маю наміру тут затримуватися довше, ніж до кінця літа…
– А мені ще два роки, мабуть, сюди до школи доведеться ходити.
– Звичайно, і я на вихідні додому приїжджатиму – куди б не вступив учитися… – Тієї ж хвилини, відчувши себе орлом, що із рідного гнізда ген увись шугнув, Славко встромив у рот цигарку та хвацько черкнув сірником.
– Смакує вам, хлопцям, те смердюче куриво…
– Нічого, коло річки джерельною водою рот сполощу… – мимохіть відповів парубійко й за мить, мов обпечений, але обережно забрав ліву руку з її тендітної талії, а в п’ятірні правиці мало не стиснув добряче розкурену цигарку, бо з темноти бічної вулички несподівано вигулькнула чоловіча постать. Надалі ж не міг хоч щось утямити, адже батьків голос просто ошелешив його:
– Те, що вже дівчину водиш зовсім не шкідливо, сину. А ось, що до курива берешся, – біда.
У страшній безвиході, Славко наче вкопаний німів перед батьком. Оленка ж чомусь обіруч тиснула лікоть звислої хлопцевої лівиці та прагла сховати чарівне личко за його безпомічним плечем.
– Ну добре – мені ж бо до Дмитра треба… – Батько враз якось наче зніяковів і поквапився вулицею вбік самотньо сіяючого ліхтаря.
А юні створіння ще добру хвилину стояли мовчки. Цигарка догасала в поросі узбіччя, біля ніг хлопця… Потім таки наважилися рушити геть з осоружного для обох місця. Тільки, як пройшли метрів двісті, вже за селом, першою оговталася дівчина:
– До речі, твій тато – добряк. Мій би міг, надто, коли “під градусом”, запотиличниками навіть нас розігнати.
– Розумієш, тато різне пережив: німецький полон, на Сибірі був, – слова дівчини підбадьорили і розчулили хлопця, – але ніколи не курив, тому так і бештав мене.
Та що далі дорогою, то більше Славко відчував, як гіркий осад від неприємної зустрічі з батьком губиться в романтичній темноті пізнього травневого вечора. І вже незабаром у холодній чистій воді річечки помив просякнуті нікотином руки, лице. Срібною водою з джерельця, що зводила скули, прополоскав рот. Тим часом, вражаюче повеселіла юнка, зі своєї невеличкої жменьки старалась хлюпнути студеної водиці йому ще й за комір сорочки. Мусив міцно її обійняти та довго цілувати, щоб вгомонилася. А потім аж до Оленчиної брами обоє щасливці не раз іще впивалися солодкими поцілунками і млосними пестощами. Однак, серед ночі вертаючись додому, Славко все ж таки скурив однісіньку цигарку, і знову тютюновий сморід його рук та рота поніс бистрий плин річечки…
… Того безтурботного грудневого ранку, коли можна й поспати довше, бо настала вимушена відпустка, Ярослава вкотре прокинувся від сну про неприємні хвилини далекої юності. Весь ціпенів і німів перед батьковим поглядом, а долоню правиці пекла та цигарка…
– Що ж то має означати? – замислився. Довго не знаходячи відповіді, делікатно торкнувся плеча дружини. Вона ж, наче й не спала: вмить перевернулась із свого улюбленого правого боку на спину.
– Не хотів тебе турбувати, Оленко, але мушу, бо коїться щось незвичайне зі мною, – почав, не чекаючи, поки дружина хоч словом засвідчить, що прокинулась та готова вислухати.
Але після його перших слів вона навіть браввімкнула над головою і скосила запитальний погляд на чоловіка.
– Памятаєш, як я тебе вперше привів у своє село, і тоді тато побачив мене з сигаретою?.. – запитав Ярослав, обернувшись до дружини.
– Еге ж, пригадую, втім, смутно, бо понад тридцять літ минуло.
– Ото ж бо, той прикрий випадок останніми ночами вже кілька разів приходив до мене тяжкими гнітючими снами. Прокидався, заснути до ранку не міг. Лиш нині, щойно на світанку, потривожив. Хоча тато мені відтоді до останньої своєї хвилини більше ні разу не дорікнув за куріння…
Незвичайна розповідь коханого чоловіка розхвилювала жінку, і вона, не на довго замислившись, розгублено мовила:
– А може то знак батьківської турботи з потойбіч?..
– Що б той сон не означав, – обличчя Ярослава враз набуло рішучого вигляду, – але я віднині перестаю курити – поки та смердюча зараза не з’їла до решту моє здоров’я та чоловічу снагу. Вони ж бо тобі, Оленко, ще потрібні… – І він ніжно – ніжно, лиш пучками пальців почав пестити милі морщинки побіля сіяючих сірих очей коханої дружини.