“…На Майдані Дмитро пробув тиждень. Увесь той час Софія по кілька разів на день телефонувала йому і майже не відходила від телевізора. Перед ним на канапі й коротала ночі. Дуже боялася, що введуть надзвичайний стан і вимкнуть зв’язок. Страшніші думки молитвою наразі вдавалося проганяти. Зустрівши чоловіка, розплакалася, бо був дуже брудний, зім’ятий і втомлений…”
Дмитрів майдан (новела)
Немолодий чоловік неохоче збирався йти з теплої хати, хоча січнева неділя немов прилинула з його дитинства: білосніжна, в міру морозна, вся залита радісним сонцем і огорнута блакитним небом. Уже в загальному коридорі, на сходах засуваючи замки черевиків, навіть невдоволено пробурмотів: “ Те старіння поволі відіб’є і всяку охоту рухатися…” І, ніби на підтвердження слів, кілька разів затріщав колінними суглобами та, притримуючись за поручні, подибав донизу. Там, рипнувши важкими дверима під’їзду, вийшов надвір. Від іскристого снігу відразу закліпав вологими темними зіницями, аж засіпались кошлаті брови. Кільканадцять кроків ступав обережно, поки ноги призвичаїлись до стежини, недостатньо втоптаної в глибоких кучугурах, наметених на доріжках між будинками. Далі пішов впевненіше, навіть поквапився, бо стрілки годинника вже показували час початку віча. Добре, що до народного дому недалеко. Саме на майдані перед ним, вийшовши на головну селищну вулицю, Дмитро побачив численну юрбу. Прикинув, що тут зібралося сотні зо три люду. Здебільшого середнього та старшого віку. А поодаль, на абияк розчищеній дорозі стояли з десять легкових автомобілів зі синьо – жовтими стрічками на антенах.
Знайшовши зручне місце поміж односельців, розгледів на підвищенні при вході в будівлю декілька знайомих облич. Одним там бути належало, інші, як зазвичай, пропхались. Виступав же чужий коренастий чоловік у чорній куртці. Мнучи шапку в руках, він трохи не до ладу, але голосно говорив у мікрофон. Дмитро не дослухався до банальних слів про політичну ситуацію, бо давно вже оглух від їх набату з телевізора. Пожвавішав, коли промовець заговорив про поїздки по районі. Особливо гарно незнайомець малював зустрічі з прихильниками в далеких селах. Тим часом інший чоловік ходив поміж громадою із скринькою для пожертв. Люди наповняли її гривнями різного номіналу, але не так дружно, як, наприклад, у церкві. Тож один чолов’яга, жертвуючи п’ятдесяту, зауважив, що отець міг би по проповіді попередити про збір коштів. Щоправда, він не подумав, що селищний голова, який завжди тримав носа за вітром, може, й не повідомив священикові програму заходу… Добре, що Дмитро мав пару двадцяток у кишені, бо ж дуже не любив бути з останніх. До того ж, поміж активістів, які почали гуртуватись біля своїх машин, впізнав колишнього співпрацівника. Потім до мікрофону дорвалися патологічні патріоти. Їхні палкі промови вчасно зупинив ведучий, кількома словами завершивши віче. Автомобілісти, гучно посигналивши, дружно, машина за машиною рушили на зустріч до сусіднього села. Навздогін кілька разів пролунало: “Слава Україні! ” та “Героям слава!”
Не шкодуючи на холоді голосових зв’язок, розчулений Дмитро водночас подумав, що бодай у ті хвилини громада могла б показати себе більш згуртованою. Коли швиденько почала розпливатися в вулички поміж багатоповерхівок, він здивовано зауважив кількох осіб, погляди котрих, м’яко кажучи, не були патріотичними. Отже, розбурханий двояким враженням, не пристаючи до жодної з компаній, що гуртувались дорогою до кафе, повз них поквапився додому. Хотілось наодинці те все перетравити …
У понеділок, поки до решти не замело доріг, Дмитро вирішив навідати брата, котрий мешкав у їх ріднім селі. Прямуючи до гаражу по машину, перед входом до забігайлівки, кимось влучно названої “ реанімацією ”, як завжди, побачив тих брудних, геть припалих й вічно спраглих . Поодаль біля бару збирались інтелігентніша публіка. Таких ось “ точок ” у кількатисячному селищі з десяток. Є де народові, від молодого до старого, “відірватися”, будуючи державу та світле майбутнє. Навіть радянська влада своїм будівничим комунізму таких розкішних умов не створювала!..
Пряма дорога до села була чомусь не очищена від кучугур, тож Дмитрові прийшлося гнати свою “ дев’ятку ” кілометрів з двадцять довкруж. Як і він, недалекий до пенсійного віку брат, уже років зо п’ять ніде не працював, виживаючи із дружиною зі звичайної сільської господарки. Якусь копійчину мали за молокопродукти, які жінка возила на торговицю в райцентр. Ще дві свинки колов на рік лишень на продаж. Не те. що старший брат, котрий де міг заробляв будівельними спеціальностями. Та, попри різні способи життя, вони завжди мали про що поговорити, тим паче, в теперішній неспокійний час. Щоправда, гість спершу порозпитав Григорія й Ксенію як справи в них та в їхнього сина, що гарував в Іспанії. Одначе незабаром родичі непомітно перевели розмову до ситуації поточної. Лишень на два роки молодший Григорій, змалечку звик дослухатись до старшенького. Ось і зараз, найбільше стурбований прийняттям тих репресивних законів, праг почути його думку. Дмитро не вдався до багатослівних суджень. Висловив тільки міркування, що не варто не те, що їх дотримуватися, але й на них зважати. І, на хвильку замовкнувши, додав:
– Важливіше, щоб тільки тією нахабністю влади все закінчилось…
Коли перекусили і щедра Ксенія подалась готувати родичеві торбу, брати продовжили ромову.
– У нашім селі вже два рази збирали кошти для Майдану, – повів господар. – Я вдруге грошей не дав, бо свята, коляди та й за газ в морози оплата більша… Правда, невістка казала, що справа Майдану не марна. Тож жінка таки зібрала торбу допомоги продуктами.
– А я гадаю, чи не поїхати самому туди, – навіть для себе несподівано випалив Дмитро.
– Хіба подивитися й назад…
Розмову перервала Ксенія, зайшовши до кухні з повною торбою.
– Та навіщо, жінко, стільки усього?!.. – зашарівся гість.
– Там лише яблука, горіхи й слоїк молока. І не забудь родинний привіт передати Софії. – З особливою теплотою закінчила господиня.
Так колись склалось, що брати одружилися на сусідках, ще й недалеких родичках із невеличкого, загубленого в лісах сільця.
Дмитро приїхав до гаража вже із ввімкнутими фарами. Пішов тією ж дорогою, що й ранком. Біля знайомих закладів клієнтів не поменшало. Тільки тепер на критім, яскраво освітленім ганку бару галасливо “ відривалась ” молодь , незважаючи на старших, котрі зовсім неподалік снували між кучугур у глибоких стежках, витоптаних від крамниці до крамниці. Зробилося гидко, бо ж знав, що ті чада спускають грошенята, тяжко зароблені татами й мамами в Києві, Москві чи деінде в Європі… Аж не вірилася, що в країні є молодь, котра офірує себе на Майдані. Отож, до хати прийшов, знову повен протиріч. Та перед дружиною старався не виказувати свого стану, бо вона тепер не конче його розуміла. Навіть дратувалась, коли брав близько до серця справи в країні. Але від телевізора збудженого чоловіка й в півночі не наважилась відірвати, хоча ,здається, вперше забув ввечері зателефонувати до дочки в Закарпаття й побалакати з внуками… Зрештою, тихо пішла до спальні.
А вранці Дмитро витяг з комірчини в лоджії свою велику дорожню сумку, яка набачилася і Києва, і Москви… Дружина звикла до його заробітчанських від’їздів, але не таких несподіваних. Та й торік, прихворівши, він узагалі заробляв лише в своєму районі. Тому здивовано, радше жартома запитала:
– Ти куди серед зими, в такі морози наміряєшся?
– Ніж питати, допоможи спакуватися. Їду до Києва, на Майдан.
Приголомшену жінку враз охопив страх, проте знаючи його характер, послухалася, лише здавленим голосом перепитавши:
– Коли? З ким?
– Ввечері, з райцентру автобусом. Учора домовився по телефону з чоловіком, у котрого влітку гараж мурував. – Коли хотів показати свою рішучість, говорив лаконічно.
Тож до полудня велика сумка була наповнена всім необхідним. Пообідавши, вже не мав на себе місця. Зрештою, вирішив їхати до райцентру раніше, бо боявся, що останнього рейсу може не бути. Дружина ні в чому не перечила…
…На Майдані Дмитро пробув тиждень. Увесь той час Софія по кілька разів на день телефонувала йому і майже не відходила від телевізора. Перед ним на канапі й коротала ночі. Дуже боялася, що введуть надзвичайний стан і вимкнуть зв’язок. Страшніші думки молитвою наразі вдавалося проганяти. Зустрівши чоловіка, розплакалася, бо був дуже брудний, зім’ятий і втомлений. Викупавшись, відпочивши та трохи заспокоївши дружину, незадовго її до решти ошелешив, повідомивши, що завтра ввечері знову їде на Майдан. Бідна навіть не встигла як слід натішитися, бо ж таки ще мала в нім жіночу потребу…
Того разу тиждень чоловікового чергування на Майдані Софія перенесла важче. Несподівано закралась і боляче гризла думка, що її благовірний якусь там знайшов. Через те почала рідше йому телефонувати, вдавала холодно – стриману. Але він того навіть не зауважував, бо ситуація, попри затишшя, загострювалась й поглинала зовсім. Щоправда, старався бути обережним, щодня обіцяв їй та дочці берегти себе. На щастя, строга зима відступала. Вночі, їдучи з Києва, втомлені чоловіки виглядали домівок. Дмитро теж несподівано відчув, що скучив за Софією, наче дуже довго не бачилися. І нишком тішився, бо, попри життя в палатці, біль в суглобах дошкуляв менше.
…На другий день по Стрітенню Дмитро – відпочилий, з щемливою нудьгою за Майданом, втретє подався до Києва. Дружина спокійніше випроводжала його, не відчуваючи, яка веремія вже через два дні там почнеться і яким побоїщем продовжиться… Тож, коли у вівторок ввечері побачила по телевізору той страшний штурм Майдану, на якийсь час оторопіла. Оговтавшись, зразу ж зателефонувала чоловікові. Він заспокоїв, що далеко від місць атак, але зв’язок вмить перервався. Мало не зомліла. Випивши пігулку, взяла себе в руки й повторила виклик. О, яке щастя, спокійним голосом переконував, що з ним усе гаразд! І попросив лягати спати, бо мусить йти будувати барикаду на новім рубежі. Та Софія не спала, молилася, лише вдосвіта впавши в дрімотне забуття. Всю ніч, ніби оберегом для чоловіка була. Вдень декілька разів телефонувала. Дмитро ж сумним та захриплим голосом й далі заспокоював, хоч на запитання, коли приїде не відповів, якби не дочув. Через те ще сильніше побивалася, примарою ходила по хаті , але більше не перепитувала. Аж наступного ранку помітила, що в хлібниці – ані крихти. Збиралася йти до крамниці і саме в той час мусіла знову прикипіти до, ще не вимкненого, телевізора. Там люди, невідомо чому, немов очманілі лізли через барикаду до міліцейських шеренг. Софії стало млосно. Боялась побачити Дмитра, хоч тими відчайдухами були здебільшого молоді люди. Насилу, тремтячими пальцями йому зателефонувала йому Був у шумі – гамі . Розчула, що рятує ранених хлопців й просив не хвилюватися. По хліб вже не пішла. Взагалі їсти не хотіла. Телефонувала ще нераз і з молитвами та невимовним болем душі до пізньої ночі дивилась млосні картини того страшного дня… За дві доби, поки приїхав чоловік, здалося, виплакалася на все життя… Голос із мобільного вже не заспокоював, хоча в суботу зранку взялася до варива – печеня. Прилив невимовного полегшення відчула лише тоді, коли через вікно побачила, як із білого ” буса”, який зупинився неподалік від будинку, вибрався її Дмитро зі спорожнілою торбою через плече і, дивлячись додолу, пішов до під’їзду. Коли переступив поріг, мить оглядала чоловіка: зчорнілий, під очима синці, кохані вилиці подряпані, на шиї пластир, пальці правиці в ранах, а ліва п’ятірня, взагалі, забинтована.
– О, Боже! – простогнала душею, припавши до чоловікових грудей. Однак мусіла себе взяти в руки, бо ж чоловік повернувся! Швиденько його викупала, з болем у серці торкаючись скалічених місць на любому тілі. Посадивши до накритого столу, наважилася порозпитувати, як отримав стільки ран. Але на те лиш вимушено посміхнувся:
– Хіба то рани? Мов для пса блохи… Навіть не помітив, коли і де їх нахапався…
Сльози ж у сірих, ще гарних очах Софії не висихали.
Потім чоловік ліг відпочити. Ввечері обоє допізна дивилися передачу з Майдану. Море народу відправляло у вічність Героїв.
– Більше я тебе туди не пущу…- Тулячись до чоловіка, прошепотіла жінка.
– Однаково, Майдан у мені вже до смерті… – Тремтливим голосом відповів, сумно вдивляючись у екран телевізора.
… А вранці за сніданком Дмитро раптово помер на очах остовпілої Софії. Лікар констатував інфаркт. У світ праведних чоловіка проводжали рідні, на руках яких мліла дружина, і лише зо пів сотні односельців разом зі священиком, дяком та церковним хором .