“Проминуло зо півтора десятка років. Старший сержант Прохор прибув з війська у відпустку саме в переддень нового року. Радості батьків не було меж, адже син міг з ними відсвяткувати Різдво. Поки ж парубкові дуже кортіло в новорічний вечір попишатись у формі перед молоддю села, хоча мама радила йти до будинку культури в цивільному. Вибрався туди завчасу…”
Потомственні (новела)
Прохор повільно їхав по вщент знищеній асфальтівці довгої міської вулиці, яка відразу на околиці сходилась із головною дорогою. Не поспішав не лише тому, що шанував свою ще не стару блакитну “Таврію.” Немолодого врівноваженого чоловіка охоплювали бурхливі почуття. Звичайно, не найголовнішим серед них був жаль за двома сотнями гривень штрафу. Гнів та обурення спричинила неоднозначна, як вважав, ситуація, в яку кільканадцять хвилин тому потрапив. До того ж вона схвилювала пам’ять неприємними спогадами. З них виринало одне й те ж кругляве обличчя з підступно примруженими очима, ніздрястим носом і презирливо усміхненими вустами…
…Маленький Прохор за столом у кухні разом з батьком, котрий прийшов зі заводу на обід, апетитно наминали свіжозварену картоплю з запашними шкварками. Ще й обоє раз – по-раз дотягувалися ложками до миски з цибулею, нарізаною тоненькими кружальцями й присмаченою олією. Хлопчик полюбляв отак по-чоловічому обідати з батьком. Та в ту хвилину його задоволення несподівано перервав голосний стукіт знадвору. Мама поквапилася до сіней, щоб відчинити. За хвильку вона повернулася звідтам помітно схвильована, з кряжистим чоловіком у синій шинелі та гарним значком на чорній шапці. Прохор, опустивши ложку на стіл, зацікавлено, але насторожено втупився в похмурого, радше строгого молодого дядька. Той, привітавшись, одразу відкрив свою коричневу, подібну до книжки з казками, сумку, яка висіла в нього через плече, й витягнув чистий листок.
– Ви Максим? – безцеремонно, голосно звернувся до батька. – Що можете сказати про свого брата в Америці?
Хлопчик помітив, як батько, сконфужено знизав плечима. Потім почав оправдовуватися перед круглолицим, декілька разів повторюючи, що своє відбув, а про брата нічого не знає. Й листів ніяких від нього не отримує…
Малому зробилося страшно, але, на щастя, ще трохи повипитувавши батька, міліціонер (саме так непроханого назвала матуся), забрався з хати. Незадовго дідо, який біля печі старанно набивав свою припалену руду люльку, притишеним голосом порушив мовчанку:
– Максиме, будь з ним обережний, якби прийшлося… Бо то накоренок того нелюда, котрий у сороковім нищив у місті, в чорній катівні найліпших наших людей… А яблуко від яблуні далеко не падає…
Прохор нічого не зрозумів з тих слів, але його маленьке стривожене серце вже тоді наповнилося відразою до дядька в дивовижному, чимось страхаючому одязі…
…Проминуло зо півтора десятка років. Старший сержант Прохор прибув з війська у відпустку саме в переддень нового року. Радості батьків не було меж, адже син міг з ними відсвяткувати Різдво. Поки ж парубкові дуже кортіло в новорічний вечір попишатись у формі перед молоддю села, хоча мама радила йти до будинку культури в цивільному. Вибрався туди завчасу. Та на небі вже збирались до свята зірки. Під чобітьми приємно порипував сніжок. Шкода, освітлена площа перед новою величною будівлею, яку відкрили за декілька тижнів до його відбуттям на службу, була безлюдною. Розчарований відпускник, потоптавшись на широких розчищених сходах, зайшов усередину. Авжеж, не стовбичити йому перед входом, поки почне збиратися молодь. Виблискуюче світильниками і дзеркалами, лицьоване мармуром довге фойє теж було майже порожнім. Лишень у дальньому кінці троє дівчат клопоталися біля сіяючої ялинки, а патлатий хлопець налаштовував музичну апаратуру. Зиркнувши на дзеркала, Прохор вирішив пройтися повз. Та тільки ступив кілька кроків, крадькома милуючись собою, як несподівано за спиною почув:
– Військовий, шапку то зніми!..
Рвучко розвернувся і ледь не зіштовхнувся з молодиком у міліцейськім мундирі. Вмить помітив, що правоохоронець не надто старший од нього. А з глибочіні пам’яті раптом випливли риси обличчя недоброго дядька, дуже подібні до тих, що нахабно з’явилися перед очима. Ущемлене серце відразу скипіло, й вишколеним в учбовому полку голосом запитав:
– А що тут є святі образи, молодший сержанте?
Той, немов занімів.
– Отож – кругом і кроком руш охороняти спокій народного гуляння! – Після тих слів Прохор ступив повз ошелешеного міліціонера, назустріч найкращому другові дитинства – вайлуватому Михайлові, котрий, широко розставивши руки, від дверей поспішав до нього. Друзі тепло привіталися, а по хвилі Михайло промовив:
– Бачу, вже й тебе встиг зачепити той новий дільничний. Між іншим, він – неабияка гнида. Незгірш свого татуся – пронирливого слідчого, який позаминулої осені на мотоциклі об трактор на смерть розбився. Люди шепталися, ніби то покара Божа за те, що колись командував знищенням хрестів у навколишніх селах…
… Непомітно сплило понад тридцять п’ять років від другої зустрічі із тими недобрими рисами обличчя, які, мабуть, до скону закарбувалися в пам’яті Прохора. Хоча за весь той час серед життєвої суєти їх навіть і не згадував. Але ось кільканадцять хвилин тому вони зовсім несподівано знову постали перед приголомшеним чоловіком, єхидно вилуплюючись з-під козирка міліцейського кашкета:
– Громадянине, ви заїхали за знак, який вказує, що впродовж вихідних днів тут проїзд заборонений.
Чоловік, знаходячись у машині, через відхилені дверцят сконфужено запитав:
– А де ж тут подіти авто, якщо мені треба було в аптеку, й до друга навідатись?
– Не знаю, то не до мене запитання.
Втім, швидко отямившись, Прохор розглядав кощаві брови, широкі ніздрі та перекошені зневагою вуста.
– Оформляємо протокол, – гугнявий голос став безапеляційним.
– Пиши, пиши, може, саме моїх грошей бракує тому злодійкуватому меру, щоб узятися за впорядкування вулиць і стоянок. – немолодий урівноважений чоловік ураз скипів. І хоч від хвилювання мусив зробити паузу, продовжив не церемонячись: – Але хіба чогось корисного для громади можна сподіватися від онука москвофіла, який колись видавав енкаведистам її героїв?!
Інспектор заповняв на капоті папери. Прохор, зрештою, вибравшись з машини, нервово тицяв попри нього, десь у далечінь вулиці:
– Твій же, накоренку, прадід – кат мордував наших людей он там, у чорній кам’яниці!..
Та молодик шкріб ручкою, нервово поправляючи листки на папці.
– А ти, чистоплюю, в державі, для якої твої предки були ворогами, що вже став порядним служакою? Чи по–тхорячому її опаскуджуєш? Зупиняй он тих крутих хамських синків, що в дорогих авто з затемненими вікнами тут ганяють! – Прохор не звертав уваги навіть на жінок, які з неприхованою цікавістю зупинялися неподалік на хідникові. Відтак, не вгамовуючись, завершив: “А дідунь твій, кажуть, хрести нищив!..”
Тим часом інспектор закрив папку, і, тримаючи листки в руці, насуплено глипнув на відчайдуху. Той вихопив їх і рішуче порозписувався в місцях, де стояли “галки”.
– Ще передай привіт борзому татусеві від військового сержанта, як спогад з молодості!.. – докинув наостанок, та, жбурнувши копію протоколу на пасажирське сидіння, поквапився в машину.
– Тата три роки нема… – опустивши очі, тремтячими вустами промимрив інспектор.
Але старий водій, зачинивши двері й увімкнувши двигун, не розчув тих слів…
…Розхвильований Прохор, нарешті подолавши вибоїсту міську вулицю, вибрався на трохи кращу дорогу, яка вела до його рідного приміського села. Кипуча лють поволі розпливалася. Чоловік почав міркувати, як організовувати свідомих містян і добиватися від мера, щоб познімав усі ті знаки для поборів та взявся за ремонт вулиць. Бо з приближеною нечестю вже до решти знахабніли й жирують, обставляючи справжніх господарів цієї землі всілякими заборонами, мов вовків прапорцями на полюванні…