“Між обійсть тих двох панів – духовних антиподів – трохи поодаль, наче створюючи тупик, виділялася скромнішим виглядом фарбована в червоний колір хатина миршавенького пенсіонера, колишнього директора великого радянського підприємства. Він, попри свою комуністичну аристократичність, теж не погребував дещо прихопити в часи ненародного розбазарювання всенародного багатства…”
Сліпі пси (новела)
У недавно забудованому, ще недостатньо обжитому селищі мешкало троє поважних панів і цікава пані. Вони були недалекими сусідами, хоча обійстя їхні не мали спільних ані меж, ані парканів, бо будови тут велися без плану, з самобутньою хаотичністю.
Першою, якщо йти від асфальтованої під’їзної дороги, красувалася чепурненька, помаранчевого кольору, крита черепицею хатина наймолодшого з-поміж тих поселенців. Він, елегантний, статечний брюнет, хоча займав черству посаду банківського службовця, був добряком з романтично-наївною душею. А в сім’ї – ще й люблячим батьком для трьох діток та коханим чоловіком для шляхетної дружини, котра розумно управляла всім затишним гніздечком.
Ліворуч, напроти, прихопивши чималеньку ділянку колись заболоченого вигону, гонорувалось добротним парканом та справжнім, щоправда, трохи похмурим, коричневим палацом кубельце на декілька літ старшого, теж поставного брюнета. Він був політичним та бізнесовим менеджером із буйно відшумілою ще в нудні радянські часи молодістю. Виглядав же на типового скоробагатька. Обом, уже дорослим синам, які іноді сюди навідувались, теж не бракувало амбіцій. У тому великому будинку хіба тихо старіюча хазяйка не мала надмірних прагнень.
Між обійсть тих двох панів – духовних антиподів – трохи поодаль, наче створюючи тупик, виділялася скромнішим виглядом фарбована в червоний колір хатина миршавенького пенсіонера, колишнього директора великого радянського підприємства. Він, попри свою комуністичну аристократичність, теж не погребував дещо прихопити в часи ненародного розбазарювання всенародного багатства. Відрізнявся той дідок од сусідів тим, що був господарем металевої сірої споруди, подібної на величезну паку, і прихованої у відгородженому сітчастим плотом куті саду, за яким скрипів верхів’ями сосен старезний ліс. Пенсіонер дуже багато вільного часу проводив у таємничім закутку, де з паки чувся то злий собачий гавкіт, то вдячно – щасливе скавуління, коли господар через котресь із високо замаскованих віконець закидав усередину кістки. Але ніхто не бачив тих собак, бо він не випускав їх навіть на прогулянку. Лише щодня подовгу тримав відкритими жалюзі у віконцях на поздовжніх стінах. Та хіба таке могли помітити заклопотані сусіди, котрі до певного часу не цікавилися й одне одним?..
Щоправда, пані, хитромудрої форми будиночок котрої пнувся шпилястими вежами в небо неподалік обійстям банківського брюнета, зробивши коло спроб утертися в довір’я до сусідів, з весни вподобала собі щодня вранці і надвечір прогулюватися до лісу попри собачник. Вона появлялася на людях то шатенкою, то блондинкою. Після колишніх комсомольських, пізніше пройшла курси й успішного бізнесмена. Тепер же та крута, всесторонньо розвинута діячка крок за кроком інтуїтивно підступалась до подій, які незабаром мали тут розгорнутись. Спацеруючи, приховано, але уважно слідкувала за діями старого біля буди, бо її непокоїла думка, що таки незвичайні й цінні собачки томляться в ній.
І ось одного погожого надвечір’я старий пан ненадовго затримався в куті саду. Одягнутий не в звичний червоний спортивний костюм, а в напрасовані сірі штани і блакитну сорочку, він рішучим кроком пішов звідти, навіть не зауваживши за огорожею розгублену жінку, яка мала намір саме сьогодні тут з ним порозмовляти. Старий квапився на вулицю, бо наближалася година, коли сусіди – брюнети поверталися з міста, зі своїх кабінетів. Пенсіонер, утомлений незайнятістю, нарешті наважився запропонувати поважним заклопотаним чоловікам компанією скрашувати вечори за його улюбленою старовинною грою в карти, за якою не тільки добряче скучив. На щастя, вони приїхали водночас, і зраділий аристократ обом разом якомога захоплююче оповів свою пропозицію. Старшому вона дуже сподобалась, адже був гравцем від натури й аж засіяв, що трапляється нагода випробувати свій картярський хист. Молодший з меншим азартом, але чемно погодився, при тім подумавши: “Доведеться дружині змиритись з моїми вечірніми відлученнями.”
Зрештою, вже найближчого суботнього вечора вони посходилися до будинку ініціатора гри. Саме в час мальовничого заходу серпневого сонця всі троє розсілися в незаскленій веранді за великим дубовим столом. Посередині нього завчасу, щоб не заважати чоловікам, делікатна господиня будинку виставила сулію вина, тацю з фруктами та три кришталевих фужери. Поруч ще красувалися фіолетовий електричний чайник, зелена баночка кави, барвиста пачка чаю, голубенький сервіз та тареля з різноманітним печивом. А напроти господаря багряніла новенька, запакована колода дорогих карт. Відсунувши її і привітно теревенячи, він наповнив фужери рубіновим напоєм. Одначе розмова спочатку не клеїлась, тож з малими інтервалами наливав ще і ще… Й лише, коли гості захопились похвальбами вина та фруктів, старий розпакував карти, і, зіщуливши блякло – голубі очі, заговорив тихим таємничим голосом:
– Шановні, колись я мав нагоду від хитрого літнього товариша перейняти забуту людьми, оригінальну картярську гру. Вона мене надзвичайно полонила,- товсті короткі пальці напрочуд вправно тасували шелестливу колоду. – Щоб така мудра гра не пропала, пропоную і вам її навчитись.
Розігріті вином брюнети згідно закивали ледь посрібленими чубами. А колишній директор, наче на заводській нараді, доступно пояснив суть гри. Потім старанні учні зосереджено зіграли кілька пробних партій, після яких учитель, переконавшись, що вони здатні бути самостійними гравцями, мовив:
-Та найоригінальніше в цій грі, товариші, те, що ніхто не об’являє своєї ставки й нею, зазвичай буває непотрібна, ба, навіть шкідлива річ…
Брюнети на хвильку задумалися, потім хвацько змахнувши правицями, водночас вигукнули: “Починаймо!“
Варто додати, що результат тієї гри визначався з багатьох зіграних партій і в програші залишався один учасник, заробивши тільки один сюрприз від переможця. Тож компанія закінчила свою першу баталію аж попівночі. “Переможцем” став банківський службовець. Розпашілий колишній директор пафосно об’явив, що той “виграв” його псів разом з будою. Може забирати, коли забажає…
Через декілька днів зовсім нерадий, але педантичний банківський служака пригнав крана і тралера та перевіз величезну паку, яка аж двигтіла від собачого гаму, до свого обійстя. Встановив її скраю саду, в загороді, де мав намір під осінь висаджувати полуниці. Кільканадцять тварин у господарстві чималий клопіт. Тим паче, якщо немає досвіду утримання. Але добродушний новий господар вирішив по своєму: буде їх добре годувати, терпляче призвичаюватиме до волі, адже вони й світу Божого, знать, не бачили, а пізніше випустить в навколишні безкраї поля…
Одначе не так сталося. За тиждень вигодувавши два міхи м’яса з бойні і центнер ячмінки, починаючий собаківник вирішив почати навчання підопічних. Саме сідало натруджене літнє сонце, як тоді, коли він утягнувся в ту блудну картярську гру. Ні в саду, ні на подвір’ї нікого не було. Тремтячими від хвилювання пальцями повільно відімкнув замок, натиснув клямку і потяг важкі двері до себе. Щастя, що закрився ними, бо шалена зграя враз рвонула назовні. Аж тут його старший син, невідомо звідки взявшись, уже з вимкнутим двигуном мотоцикла, але ще нічого не розуміючи, за інерцією їхав просто до хвіртки загороди. Страшні великі собаки з хижим гавкотом кидалися на дротяну сітку, здавалось готові залізо перегризти. Переляканий батько відчайдушно побіг вздовж буди та шуснув зі загороди через хвіртку чорного ходу. Ще мить – і вже всім тілом закривав заціпенілого на мотоциклі сина, який спинився за крок перед шаленіючою на сітці зграєю. В той час понад живоплотом віддалялася в бік лісу та невгамовна сусідка, зловтішно погукуючи: “Фас! Фас! Фас!..“
Заспокоївши хлопчину, відпровадив його до хати, а сам, виломивши в живоплоті замашну хворостину, рішуче підступив до сітки, яка мужньо витримувала навалу волаючих псів. Такими розлюченими він їх уперше побачив. Поволі ж оговтуючись, зрозумів, що створюють вони моторошне видовище й є небезпечні для його любих діток. Отож щосили почав цвігати по запінених мордах. Чи то прут потроху втамував лють собак, чи вони просто втомилися гавкати, але по-одному втихомирювалися і поверталися в буду. Вже смеркло. Господар витяг з кущів малини довгу жердку, яка там слугувала підпорою, і, просунувши через очко металевої сітки, зачинив злощасні двері. Відтак тихцем ступив у загороду і замкнув їх. Дорогою до хати дошкульно пекла думка, що тепер з нього насміхатимуться всі сусіди.
А вранці, їдучи на службу, відчутно вражений учорашньою пригодою по ослабленому останнім часом здоров’ю, чоловік вирішив чим скоріше намовити картярських партнерів ще на одну гру, щоби програти сюрприз. Бо ті нещасні тварини, знать, не здатні не лише пізнавати світ волі…
Така нагода випала найближчої суботи. На те суперники погодилися того ж дня ввечері. Компанія знову зустрілася в час заходу сонця на веранді пенсіонера і за тим же столом. Лиш карти були вже не нові. Випили вина, скуштували фруктів і – до баталії! Вона тримала в напрузі затятих учасників знову аж за північ. Тільки того разу при яснім місяці власником собак та буди став старший брюнет. Потираючи руки, він не приховував задоволення, адже любив полювати, а, бодай, песика якогось не мав. Старий багаторічний власник зграї лиш кутиками вуст непомітно усміхався…
Щасливий брюнет, незважаючи на те, що свята неділя, з самого ранку викликав крана і тралера та швиденько перевіз “виграш” до свого шикарного обійстя. Там, поодаль будинку мав відгороджену кованим плотом ділянку. Надіявся на ній колись побудувати конюшню, наразі ж вирішив прилаштувати буду. Звичайно, для його бюджету було менш відчутно отримувати зграю псів. Та й дресирувальником він був кращим, бо мав твердіший характер й за справу взявся завзятіше. І не лише собаки помітили зміни через кілька днів. Сусідка ж навіть вирішила йому про те сказати. Ніби випадково прогулюючись повз, зупинилась. і, встромивши носика поміж металеві піки огорожі, дзвінким голосом сполохнула нового собаковода, котрий саме крізь віконце зосереджено закидав кістки всередину буди:
-Доброго вечора, сусіде, а я навіть рада, що ви стали господарем тої хижої зграї – почала без зайвих церемоній, – бо ж старий скоро б довів їх до скону. Зрештою, й наш ліберал просто не здатен був з них щось витворити. Ще б розбіглися, а в мене кізка молоденька на подвір’ї пасеться…
Струсонувши, мов лев, густою шевелюрою, брюнет невдоволено втупився в несподівану говоруху. Та вона не вгавала:
-Бачу, ви й палицю забрали ту металеву в старого. То ж нехай вам щастить з тими собачками!
Він не був сердобольним і його зовсім не цікавили доля чужої кізки, але зауважив улесливість жінки, тому навіть усміхнувся до хитрого личка, котре чомусь ураз забралось з поміж залізного пруття та зникло за суцільним, кам’яним парканом, що починався буквально через крок. Могла ж не йти, бо вже лаштувався поспілкуватися…
…Минали дні, тижні. Старший брюнет здобув у картярських забавах іще декілька сюрпризів. Тим часом по-вересневому крадькома, делікатним холодом задихала осінь. Непомітно надійде й пора полювання на щось крупніше, ніж крикливі птахи… Тож одної суботньої днини вирішив господар песиків перевірити чи вони хоча б привикли до його духу. Досить же ж перегризли кісточок!.. Вранішнє сонце щойно вмилося в холодних росах, а він, уже погодувавши зграю, дав її трохи відпочити, і крізь вічко в дверях у сутінках буди розглядав великі собачі пащі, що сито облизувались.
У той час, перефарбована в шатенку жінка, вертаючись з лісового моціону, немов зрослася з самісіньким краєчком кам’яного паркану. Проте собаковод взявся походжати сюди-туди вздовж буди, без сумніву, вагався. Коли ж допитливій особі здалося, що її терпець уривається, він, як і попередній господар, відчинив двері буди, ними прикрившись. Й, о диво – тишина!.. Лишень троє рудих кудланів ліниво вибрели надвір, опущеними ніздрями нюхнули росяну свіжість трави, а за трохи підвівши голови, сліпо втупились у лагідно усміхнене сонце. Потім узагалі розляглися поодаль буди, де вже підсох моріжок. Обережно з-за дверей послідкувавши за собаками, чоловік зрозумів, який сюрприз дістався йому. Отож дуже тихо й швидко пішов до хвіртки вольєра, за мить квапливо її за собою зачинивши. Цілу гаму почуттів можна було прочитати на його обличчі: невдоволення, розчарування, розгубленість…
А жіночка за кам’яним парканом від безсилля аж тіпалася, бо не могла в тій байдужій тиші зловтішно погукати: “Фас! Фас! Фас!..” Потому пішла геть. Їй наразі залишилося тільки плекати надію, що колись таки вловить слушний момент…