“Осадників, колоністів в селі вистачало. Не бідні люди, будувалися на своїх ділянках. Від Криничного, ближче до парцеляції жили Балькевич і Осаднюк. Коло дядька Броняка, на пагористому полі стояло обійстя Михайловських. Батько його – полковником служив у польськім війську…”

А кохання заходило в двері

Обійстя було крайнім в селі. За садком йшла дорога, позарви як казали. З тої дороги перше розгілення, перший плай на полянку кохання для Гануськи зробився непрохідним.
– Знаєш, Мариню, вона за тим Ромком сохне, та ж її любові на вазі не зважиш. Куди їй, посіпаці, до того панича…
Син польського осадника Роман Михайловський був шляхтичем не лише за кров’ю. Не одна дівка косила очима услід його підтягнутій постаті. А він уподобав Гануську. І шепотів їй, коли випадала нагода, що його любові іржа не з’їсть.
Осадників, колоністів в селі вистачало. Не бідні люди, будувалися на своїх ділянках. Від Криничного, ближче до парцеляції жили Балькевич і Осаднюк. Коло дядька Броняка, на пагористому полі стояло обійстя Михайловських. Батько його – полковником служив у польськім війську.
Кажуть, що бачити легко, важко – передбачати. Та серце у любові не те, що не передбачає – а й не бачить очевидного. І на той випадок їх всевидюща сусідка шептала про себе, коли позирала за ними у всі шибки:
– Коли кохання заходить у двері, то розум вискакує через вікно.
Всі знали, що їх роман буде коротким: занадто нерівними були їх статки. Та молодята зустрічалися більше року. Ганнуську зачиняли в стодолі і батько, і старші брати, які вдалися до політики – належали до КПЗУ, тому родичатися з польським вишкварком не мали ні найменшого бажання.
– Йосифе, де твоє серце, братику, вибігло, – не раз дорікала Гануська братові, – твої вуха без серця глухі, а очі без душі сліпі.
Михайловські, певно, й не знали. Бо чи дозволили б своєму чаду здибатися з бідною і безпородною.
Але для молодих, безтямно закоханих, всілякі політичні ігри не мали ні найменшого сенсу. Вони, наче начиталися романів – вирішили таємно повінчатись, а родини поставити перед фактом. Роман, як і всі поляки, належав до римо-католиків. Гануська молилася до того самісінького образу, але її родичі по батьковій лінії були греко-католиками. І коли молодята стали перед сільським ксьондзом, він їм відмовив. Без батьківського благословення такий крок став би смертним гріхом.
Таку ж відповідь почули і в Тернополі. Молодята домовились над ранок добратись разом до міста, далі – потягом до Львова. Там візьмуть шлюб і полетять до Канади.
Гануська чекала до вечора. Не вірила в зраду. І не плакала. Вже потім Романів товариш переказав, що Михайловський-старший разом з сусідами-осадниками зв’язав сина, відправив до Тернополя, а далі – до Львова, на Кульпарківську, до душевнохворих. Казав, що був би син з розумом – до такого дурного кроку не додумався б. Відомо лише, що Романа звідти по деякім часі відправили до війська.
Гануська тяжко тим відболіла. Була, як тепер кажуть, в депресії. Село теліпало язиками не один місяць, мовляв, яка Настя, таке й щастя. Якось закам’яніла навіть на обличчі. Ні, не осунулась, бо була, як квітка і навіть у своєму горі не в’яла. Доймали зі всіх боків, в наших краях вміють добре носити сміття попід чужу хату. Тож на кілька літ затаїлася в собі, наче в мушлі.
Хотілося більше пропадати за селом, аніж у селі.
Чагарі, маленький хутірець, завше був для неї невипадковою крапкою на карті долі. Любила у вільну хвилинку забігати до родини, де на п’ятсот метрів довкола не зустріла б лихого ока.
А цього дня довелося казати “слава Ісу” до Степана. Парубка з Курник, трохи молодшого за неї. Попросився провести до села. Взяв з неї слово, що та прийде до клубу. Так і почали зустрічатись. Степан ніколи ні одним словечком не згадав про її сагу з Михайловським. І за те Гануська була вдячна. Степан якось відразу причаровував лагідною вдачею, ясним поглядом. Їх в сім’ї було більше, як пальців на руках – дванадцятеро. Він з’явився на світ десь посередині і разом з братами і сестрами штовхав перед себе свої злидні. Коли він освідчився Ганусьці, ні батько, ні брати не кинулись вітати майбутню наречену.
– Ми не багачі, а вони – зовсім діди, – падкувала родина. – Будете ще більших дідів плодити…
Та Гануська вирішила по-своєму. Перших півроку жила в невістках, де крім неї вже господарювали двоє невісток. Старші Степанові брати женилися також додому. Та свекруха любила Гануську найбільше. І вже перед смертю, дев’яносторічною, покликала до себе її найпершою.
Коли лягало все сімейство спати, надвір, як то кажуть, до вітру було тяжко вибратись. На когось та наступиш. А їсти як зійдуться… От і вирішила молода пара попроситись на хату Гануськового брата, в Чагарі, яку той звів на батьківській сіножаті. На той час брат оженився і жив у селі, не любив хутірського життя. Батько дав згоду.
Коли перебралися на нове житло, зі всіх маєтків мали старого стола і одне крісло. Спати не мали на чому, але Степан виявився чоловіком винахідливим: витяг дишель із саней, затяг їх до хати, дбайливо вистелив сіном.
Це було найкращим ложем у всьому Ганусьчиному житті.
Батько дав дочці в придане корову, хоч брати і впиралися. Так завелася в їх сімействі господарка. Обоє були не з баглаїв, то за рік нажили і конячку. Спрягалися з сусідніми, хутірськими сім’ями. Так обсівались, давали раду і собі, і полю.
Коли в клятому 41-му Степана забрали на війну, Гануська перебралась до села – самій на хуторі страшно, тяжко – то саньми оберталися зо три рази, щоб вивезти всі статки.
За п’ять років спільного життя була не тільки тяжка праця. Народила вона двійко близнят, які після пологів померли. А Гануська відлежала майже два роки з післяродовим паралічем. Виходжував Степан її, як міг. Яких де чув знахарів – усіх об’їздили, поїв її відварами, годував з ложечки. Любив більше за життя. Ні на хвильку не дозволив зануритись у ту біду з головою.
– Як вити на місяць, то у два голоси, – жартував.
І вона стала на ноги. Казала, коли перегортала в пам’яті книгу років, що кращого часу, як отих п’ять років зі Степаном в неї вже не було. І Степана вже не було – війна вихопила.
Той був щасливий у коханні, хто нічого про нього не знає.