Мирослава Данилевська-Милян. На межі небезпеки: Оповідки та образки. – Львів: ВД «Панорама», 2019. – 160 с.

 

«Verba volant, scripta mementos» – мовлені
слова летять, писані залишаються…

«Хочеш жити щасливо – навчися не дивуватись нічому», – радив Горацій своєму другові Нуміцію. Дивитись і дивуватись дозволено хіба що дітям, з яких дорослі не спускають очей, пильнуючи, щоб ті не зайшли занадто далеко у своєму дослідженні невідомого, а отже небезпечного довкілля. Батьківські інстинкти навіть у тварин сигналізують своєму потомству, що дикий неосвоєний просторочас завжди заманює у звабливі пастки-пащі кожну незрілу живу істоту. Адже око – мозок, винесений на периферію, наголошують вчені анатоми-фізіологи. Древні ж греки у філософії споглядання стверджували, що для того, аби зображення світу сфокусувалося в темряві людського невігластва, як у сутінках людського зору, погляд зрілого ока повинен обов’язково стиснути світло дня, відбите від речей, сконденсувати всі грані світу в одній краплині, яка мовби сльоза, обов’язково западе в тихі плеса озер людської психіки, утворюючи хвилювання, емоції. Сльози людей течуть з ока, а сльози речей течуть в очі. Так, на переконання древніх, твориться краса як взаємодія світу речей і людського ока в людини, яка дивиться не для того, щоб бачити, а для того, щоб дивуватися, хвилюватися, наповняти по вінця чарунки своєї пам’яті новими враженнями. Мовимо «враження» (рос. впєчатлєніє, англ. іmpression – від лат. impressionem), бо ж достатньо й одного разу, одного доторку, однієї печаті солоної сльози, щоб запам’ятати історію, подію на все життя. І навпаки: доки пам’ятаємо про людей, речі, то вони живуть в нашій пам’яті, в духовному вимірі: «Бо речі – це не лише фізичні тіла, яких можемо торкнутися, це геть усе на світі: наші дії, наші помисли, наші почуття – то «речі», то реальність: res – річ; realis – речовий, реальний» (Андрій Содомора, «Усміх речей»), адже ці речі мають душу, бо наповнені духом нашої людської пам’яті в планетарному часопросторі плинного навіть тваринного життя: «Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця» (Вергілій). Кожен з нас живе у світському житті не тільки в тілі, але й у своїй вірі, і за нашою християнською вірою – перш за все у Слові Правди: як слові сказаному, написаному-напечатаному-запечатаному… І читаймо: «Напочатку було Слово…»
Саме тому «Veni vidi vici» – прийшов, побачив, переміг – крилатий вислів Юлія Цезаря, як жоден інший, підходить для характеристики книги Мирослави Данилевської-Милян «На межі небезпеки». Віктор Палинський в епілозі до неї пише: «Відкрита й сумлінна, лаконічна манера прозового письма авторки приваблює налаштуванням на щиру розмову з читачем, прагненням поділитися найсокровеннішим» і називає оповідки та образки авторки спогадувально-чуттєвим реалізмом, які «з насолодою читаю».
Книга про життя українського села, де на першому місці завжди ставилось авторитетне слово ВЧИТЕЛЯ, СВЯЩЕННИКА, ЛІКАРЯ, розпочинається з дивного, космічного слова у заголовку – «Прибульці». Що означає «ПРИбульці» у бутті зразкового українського села? Яку небезпеку, за версією досвідченої сільської лікарки, авторки книги, несе в собі ця безвинна, на перший погляд, гра префікса в такому звичному запозиченні з добрих дитячих давніх казок – «жили-були», що трансформувавшись через лінгвістичну формулу «були-ПРИбули», таки мусила зайти в нашу україноментальну історичну реальність «жильцями-ПРИбульцями»?
«Гості від’їзджали, а я залишалась на густій травичці подвір’я… тримала в руках яскраві, багатоколірні обгортки від цукерок. Відчуваючи якесь досі не знане мені задоволення, дбайливо вирівнювала їх і складала у свою скарбничку – невеличку картонну коробку з-під шкільної крейди» (с. 10). Це не реалізм, це філософія буття, такого, яким воно було, яким воно може бути, бо бути інакшим воно не може. Чи справді спершу потрібно прийти, щоб побачити і перемогти, за класичною формулою завоювання буття Юлія Цезаря? Ні! В наш час прозоростінного будування треба перемагати, навіть не бачачи й не приходячи наперекір усім «нежданим гостям»!..
Совдепія вивела більш жорстоку формулу для майбутнього часу, в якому українці завжди вставляють допоміжне «колись-то буде» не тільки з дитячого безпосереднього мрійливого «бо так може бути», але й з найжорстокішого минулого автоматного-автоматичного «бо колись було так! ТАК! ТІЛЬКИ ТАК! ТАК І ТІЛЬКИ ТАК!» За законом симетрії неситого ока, завжди незвано й негадано прибувають, щоб побачити, щоб приходити завжди з наміром і перемагати! Щоб не тільки перемогти, але й «перемагати завжди», де закладено глибокий зміст безконечної тривалості дієслова у своєму безконечному часі дії… слова. Але ж не дії буття!
За формулою справжніх переможців не можна навіть трошки перемогти, коли не відаєш основи філософії буття, що просто перемогти життя вільних людей навіть вічним буттям рабів неможливо, як не можливо буття лютої зими перемогти приходом життєствердної весни. Бо для рабів працює закон оберненої перспективи: чим більше хочеш, тим менше зможеш, а для людей вільних і віруючих – закон прямої перспективи: що більше дбаєш у своїй праці, вірі, то більше отримаєш! Таким є лейтмотив книги. Отож, порозмислюймо про схему, яка панувала в ті страшні часи, щоб зрозуміти, логіку історичної пам’яті життя в долі нашого сьогодення. Щоб зрозуміти, що за формулою наповнення неситого ока можна перемагати, тільки наповнивши його красою світу, як перемагати усім серцем, сповненим любові, бо ж любов у серці через кров обов’язково донесеться до найвіддаленішого закутка навіть зчерствілої людини. Таким здавна є закон перемоги пам’яті людської любові в очах і в серцях українців здавна на засадах резонансу, закладеного в слові дії як дії словом правди.
Проте в часи минулої совдепії по всіх вільнолюбивих просторах «єдіной і нєдєлімой» перемагали узвичаєною безповоротною формулою «машин-воронків», «машин-бобиків» – неждано й негадано на подвір’ї з’являлася «машина-бобик», з якої виходив «прибулець»: «… високий, здоровенний чолов’яга у військовому одязі з вгодованим, випещеним обличчям. Його великі очі з нещирою усмішкою… Стріляв ними, не повертаючи голови. Складалося враження, що ці очі здатні бачити наскрізь. Невід’ємний обладунок чоловіка – кобура на правому боці, прикріплена до армійського ременя» (с. 5). На відміну від НЛО – прибульці з «бобика-машини» завжди віщували біду, наче прибула вода у весняну повінь, що зносить усе на своєму шляху й найперше зносить, руйнуючи вщент буття людей як точку відліку їхнього життя, а за версією тогочасної совдепівської тактики завоювання людських сердець, виходячи з вічного принципу найдорожчого: дитячої віри як найбільшої цінності в гуманітарному масштабуванні. За версією книжки, прибульці завойовували території людських сердець, опираючись усього лиш на одну-єдину маленьку солодку точку доторку в дитячій слабості – починаючи з солодкого цукеркового щастя для найменших дітей і закінчуючи кольоровими обгортками, дбайливо складеними в коробочці. І тільки досвідчені дорослі розуміли, що прибульці завжди при бутті: при цукорці для дитини директора школи, при жартівливому слові для господині дому і при… револьвері при боці. Тож вони ЗАВЖДИ ПРИ СЛОВІ БРЕХНІ, бо з дитячим азартом, як ті діти фантики, за «законом» складають і свої зловіщі списки, розправляючи всі нерівності на обгортках, бо найбільше тішаться іншими прибульцями на Соловках, у Сибіру. Вони не жильці на світі, бо в житті людина росте, щоб стати Людиною в оточенні щасливих людей. Прибульцям достатньо зримого щастя – вигляду щасливої дівчинки, а її щастя чи нещастя їх не цікавить, ба, навіть дратує. За їхньою вірою, як за вірою найвірніших прибульців, прибульцями мусять стати всі: «Цукерки від прибульців… Так запало у пам’ять. І вже не зітреться» (с. 10). Але тому вони й прибульці, щоб з часом відбувати…
Тож далі – про вічне… Про Священні Сади та закони буття людей у вічній єдності спілкування з живим олюдненим деревом, як із вічністю дерева людського життя в реальному земному саду. Читаймо «Ябуневе» – хоча «сніг, малів, блід і танув», та досвідчена оповідачка застерігає крислату красуню: «Не поспішай віддатися в обійми сонячного усміху; адже він іще холодний, зимовий», бо ж «УСМІХ» буває зрадливим, і сонце зимою виблискує «холодним усміхом».
А ще трохи далі, в третій оповіді – правдивий розвій Священного Саду української сім’ї у Слові Божому, у вічній коляді, бо ж «…Крило пам’яті , вільно черкаючи незримі хвилі часоплину, ще не раз сколихне щемливий спомин» (с. 19). «Таємниче Надвечір’я Різдва» – яке то щастя, коли родина збирається вкупі за святковим столом, ділиться спогадами, радіє: «бабця зрідка втирала прозорі сльози на очах» (с. 18), і в мами «На віях зблиснули сріблинки сліз. Згадала повоєнне дитинство» (с.18).
Простір письменниця не звужує до образків тільки галицького життя, хоча й пише про пережиту особисту реальність. Тож могутнім акордом українського кордоцентризму звучить рефлексія споглядання як філософія Священного Саду, де нічого не відбувається без причини і без наслідків – тема Дерева як дерева життя починається з другої оповіді, продовжується в наступних оповіданнях «Білий вибух», «Благовіст», «Дві ялиночки» – набуваючи апогею вже в системі антропоцентризму в оповіданні «Розлам». Тут максимум фокусує в собі злощасний день 26 квітня 1986 року, де поєднується народження нового життя у Львівській лікарні, похорон старого діда Якова в недалекому від Львова селі та «Чорнобильська згуба»: «У ті квітневі дні переплелися радісне із трагічним: доля жінки-матері з багатостраждальною долею Матері-України. Як і дотепер, вони пішли життєвим полем упритул одна до одної. Двоє матерів» (с. 99).
В оповідці, присвяченій пам’яті Небесної Сотні – сум, сльози, застереження: «Лише б усім миром взятися за руки!..» (с. 20). Навіть небеса чують благання. Чи ж почують їх люди земні? «Розридалося небо слізьми-потоками…» (с. 21).
Філософія – це дія, як писали древні. Але тоді був застій. Цей медичний термін характеризує не тільки явища в людському організмі, але й в організмі землі-матері, неньки-України, бо це 1979 рік – Україна часів «застою». Письменниця вловлює дух перемін, що вже через якихось десять років повністю змінять вектор живильних течій, бо ж змусити ріки текти «вспять» неможливо за жодним законом природи. В оповідці «Благовіст» письменниця причащає не кров’ю і тілом, а цвітом і соком яблуні в спогляданні її цвітіння, її плодоношення як подаяння пожертви красою того, що зцілить, наче молодильними плодами, бо ж яблуня ця росте ще з тих далеких часів, коли жила віра в людини в храмі її вірної душі. Причастя спраглих людських душ, невтомних у пошуках віри – єдиний шлях до зцілення життя. Тут задзеркальні закони, тож яблуня пригощає! Вітає всіх зрячих серцем, як найрозкішніший храм природи, бо «віта» – це життя латиною: «…стара крислата яблуня – довгожителька колись розкішного саду плебанії (двір священника католицької, реформаторської чи уніатської церкви. – Авт.). Їй поталанило, бо з усього, що тут проростало із землі чи тягнулося мурами увись, вона залишалася недоторканною. Вільною. Цвіте щовесни, спиває живильний нектар літняного сонця, розвішує на гілках соковиті яблука восени, примовляючи:
– Причастіться… Я – жива!
Поряд… Церква. На дверях висить поржавілий замок – як ознака її спустошеної та зневаженої душі. З високого шпиля центральної бані благально возноситься в небо хрест – як неспинна молитва… Як розпач – поможи, Господи!..
…зелене листя двох височенних горіхових дерев, що ловлять кронами повіви вітру. Чи то шепочуть про вістку Вознесіння напівзруйнованій дзвіниці без дзвону… Чи доносять здалеку мелодію-молитву надії… Таки доносять. Переможну пісню Благовісту» (с. 93).
Жива сльоза витікає з ока, а сльози речей западають і течуть до пам’яті серця, щоб десь колись при споминах, коли випадковість чимось знайомим стискатиме відкладений у флешці пам’яті образ-інформацію до своєї мінімалізованої конгруентності аж до відчуття болю в стиснутих грудях, та ж сльоза витече… емоцією. Такий собі кругообіг сльози в природі. Коли ж конгруентність стереотипу й картини світу ніяк не відбудеться, а людині вдасться з Божою поміччю, бо в сприятливому довкіллі легко перестрибнути таку невідповідність, щоб впевненіше крокувати далі, тоді спалахує усмішка. Такі рефлексії сльози й усміху торкаються серця читача в оповідках про минувшину і сьогодення – філософія життя… Усмішок у книзі багато, але усмішки вільних українців, як і наївних дітей чи вільних у своїй немочі неповносправних хворих – разюче протиставляються реготу й безумству рабів системи, які що більше до цієї системи прив’язані, то менше відчувають межі світу: «Вибачте, лікарю. Я дещо забув спитати. Що ви думаєте про такий метод лікування, як голодування? Відповідь лікарки була блискавичною: – А це питання не до мене, а до нашої Верховної Ради!» (с. 130).
На завершення книги авторка пропонує декілька іронічних сильветок. «Щасливі у контексті подій» – це короткі нотатки про колег письменників: Ігоря Гургулу, Віктора Палинського, Богдана Чепурка, Петра Шкраб’юка.
Книжка написана витонченою, думною мовою – розповідає про минуле, сьогодення. Вважаємо, що вона знайде мисленних читачів, які прагнуть свободи, людяності, шанують і чують Думне слово, здатні йти дорогою перемоги чужих нам стереотипів, адже ми не володіємо абсолютними знаннями, але у прагненні до Абсолюту безперечно наблизимося до нього за законом прямої перспективи: «Не все мине – залишиться ще більше / і простору, і запитань» (Богдан Смоляк, «Альпінарій»). Межа «небезпеки» ще не відійшла в небуття, хоча за версією талановитої письменниці всі українці ставлять крапку тільки після знаменитої кордоцентричної формули вічної україноментальної філософії: «Що не кажіт, – світ не без добрих людей» (с. 150)… Доброти, як і краси, забагато не буває!

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів
Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики ім. академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка