Випадає поділитися тим, щó саме спонукало мене стати одним із редакторів-упорядників книги Віктора Палинського «Час творити. Есеї про поетів, прозаїків, митців» (Львів: Апріорі, 2019. – 524 с.). Привабило. Адже попри тиск обставин, не раз різновекторних, завжди вдається докластися до правдиво цікавого видання.

І як було не підтримати проєкт, спрямований, по суті, на заповнення лакун у поспільному уявленні про творчі явища новітніх часів, і насамперед у красному письменстві?! Ще й у спосіб найбільш тонкий, точний та продуктивний: зондуючи авторські тексти й візії на мистецьку придатність і перспективу. В рамцях відгуку-рецензії про ту чи іншу книжку, той чи інший доробок – формально, бо тяглість стилю й долі скасовує умовності професійного враження. В кількості, яка, вже працюючи завдяки періодиці, а тепер і книзі, неминуче зачепить, викреше високу якість (яко дракон своїм хвостом…).

Нехай не спокушає неприсутніх повний, за абеткою, перелік запропонованих Віктором імен, позаяк без цього не обійтися. Михайло Барабаш, Оксана Бігун, Орест Білоус, Борис Дроботюк, Євген Баран, Станіслав Бондаренко, Ганна Вівчар, Олександр Гордон, Ігор Ґурґула, Олесь Дяк, Володимир Карачинцев, Юрій Коваль, Василь Куйбіда, Мирослав Лазарук, Оксана Лозова, Роман Лубківський, Марія Людкевич, Любомир Медвідь, Богдан Мельничук, Надія Мориквас, Юрій Николишин, Леся Павлів, Ігор Павлюк, Ярослав Павлюк, Ярослав Петришин, Марта Починайко, Роксоляна Прийма-Таміола, Володимир Радовський, Василь Рябчук, Богдан Смоляк, Володимир Стасенко, Лариса Федорів, Богдан Чепурко, Ростислав Шмагало, Григорій Шумейко, Марія Якубовська, Любомир Яремчук, Роман Яців. Талановиті письменники, художники, мистецтвознавці, скульптор, режисер. Переважно галичани; особистості більше чи менше відомі в українській культурі.

У цій делікатній і водночас тяжезній, сізіфовій ситуації треба бути і золотарем (у двох значеннях цього слова), і амбітним універсалом-культуртрегером. Саме таким десь є й наш автор. Приступивши до чужого авторського авторитету, він, найчастіше, побільшує свій, але далі вже йде, образно кажучи, теренами творчого розмаїття, верхами й долами, алеями й хащами, полями квітучими, замінованими… Наражаючись на ризики двосічної (автор – автори)  неавторитетності. Далеко не кожен аналітик здатний брати так широко, не впадаючи у плиткість конкретного відчуття, розмислу, узагальнення. Післятекстової, скажу, вторинності.

Однак Віктор має на що опертись, – сам поет-прозаїк-мистецтвознавець, він здібний вигідно конкурувати з тими, про кого пише. І це для його книжкового проєкту засадничо. Він ідеально відчуває і враховує проєктну кон᾿юнктуру. Беруся стверджувати, що саме вона, замішана на числі й неоднозначності, найбільше прислужилася йому у виробленні методу обсервації чужого доробку, передовсім літературного тексту, відтак – і сталої структури власних друків. Метод я назвав би дактило-намацальним. Щоправда, це не професійна намацальність незрячого чи хаотична мандрівця у потемках, а вибіркова, майстерно вивірена й розрахована задля часопросторової оптимізації сприйняття. У висліді маємо здебільша блискучий авторський текст, структурований під своєрідні подорожні нотатки – фрагментарно-відруховий, часто суб᾿єктивно-смаковий, та неодмінно естетичний. Естетизм думки і вислову – білий коник нашого автора!..

Окрім усього іншого, вбачаю в них – його методі й текстовому жанрі – оригінальний авторський спосіб віддати належне таким цивілізаційно-сучасним кумирам, як мобільність, імпозантність, навіть гламурність. Плюс етичний мінімалізм. І сатисфакційне бажання більше за інших впливати на світ, трохи маніпулюючи своєю й чужою людською істотністю. Якраз тоді авторитет альфа-автора перетікає в життєву авторитарність стосовно інших авторів.

Такого Віктора знаю, спостерігаю. Надто ж – у цій окремішній книзі.

Людські аури, які так повно проступають у всьому сказаному і написаному, неминуче стикаються й перетинаються, навзаєм підносячи або опускаючи енергетику єства. Віктор, без сумніву, як мало хто інший, вміє завважити якнайширший спектр позитивної внутрішньої авторської колористики, що дозволяє йому життєво наснажуватися. За незагрозливого посередництва літературного тексту, малярства чи графіки. А своє задоволення від цього передати читачеві.

Зрештою, майже кожен з активних письменників у часи, коли не світить і дрібкою «білкового гонорару», шукає його в меню психологічно-світоглядному. В ще якомусь. Як і читач, проте з поправкою на світову перед ним, автором, заборгованість. І це, мабуть, – наразі найбільш духóвий вияв сучасної культури. Її парадоксальна квінтесенція.

Тож насамкінець – кільканадцять із багатьох розмаїто-промовистих текстових наочностей од Віктора Палинського, як літмистецького аналітика, з його книги «Час творити», тих, які здатні витворювати, притримувати миті творчого часу:

Бігун – унікальна у своєму інтуїтивному «просуванні» довершеного вірша. (І оте постійно нез᾿ясовне: хто кого провадить?!)

…І поетичний граніт даровитості.

…Закрита відкритість.

 

Бачу. Поряд живе і пульсує. Можна торкнутися голосу. Вдається здолати межу, що за нею щоденне особисте стає коштовним словом. Розлука і печаль, любов і пристрасть втілюються в енергію словообразів, віртуозно поминувши спокусу якихось легковажних схем та випадкових моделей. І сприймаємо справжнє як даність. Карачинцевих віршів.

…Очевидною ознакою його текстів є чуттєве глибокодумання; зосередженість на слові.

…Тут глибший рівень реальності. Назагал потребуємо цього. І подеколи сягаємо…

 

…Це ще одна спроба Василя Куйбіди зрефлексувати на світ зовнішній засобами світу, що живе у ньому самому. І це йому особливо вдалося у тих місцях, де слова зустрічаються одне з одним уперше.

…І сприймаю як художнє дослідження станів розширеної свідомості.

…Томик… оформлений стильово-привабливою кольоровою графікою з очевидним флером загадковості та легкою павутиною вартісної архаїки… як відбиток часу та поетичного сумління.

 

Насправді та навпрошки; без зайвини: підсвідомі векторні стремління Чепурка нерідко засадничо позначені винятковим авторським талантом поета-контактера. – Коли в поетичних рефлексіях не аж так має значення образно-раціональне, як проникнення в несвідоме; віра.

 

Втім, самочинність моїх вражень та імпресійність вихоплених епізодів [із тексту Євгена Барана], сподіваюсь, також створює картину паралельних невихолоджених світів.

 

І їхня [текстів Любомира Медведя] магічна енергетика впливає не мене: подібно, що й вони думають про мене… І це уможливлює, навіть узаконює й майбутнє наше спілкування.

…його [художника Любомира Медведя] «предмет» ідеалізується; містифікується так, ніби ці якості [«і про світ, і про себе, і про самодостатність живопису», «про інше»] закладені у ньому заздалегідь. Залишається лише здобути.

…Його правда – в почуттях тяжких як скиба чорнозему, але надійних і сильних у своїй посткартинній тривалості; невичерпних  упродовж поколінь-реципієнтів.

…Я не знаю, звідки приходять віднайдені імена.

 

Мориквас не впадає у відчай. Вона лише супроводжує. Медитує. Вона дещо знає про таємниці українського життя. І вони – вічні.

…це вже для конкретної конкретики, що в ньому [романі] для мене найголовніше не про що він, а ким написаний. І ця якість – по-справжньому коштовна. Виняткова.

 

Фатум у творчості Николишина розчинений мало не в кожному тексті.

…Хоч подеколи книгу й хочеться відкласти і добряче задуматись над життям!

…Автор знайшов себе. Буде таким завше. І це мені імпонує.

 

Його [Михайла Барабаша] ліричний герой буває самотній та розгублений; зрештою цупко тримається за відчуття перспективи, мистецько злагодженої та життєво послідовної.

…ота простота [мистецького стилю Бориса Дроботюка] зовсім не спрощення, а ніщо інше, як своєрідний смиренний спосіб дивитися-бачити, читати-сприймати, думати-розуміти, відчувати-вражати, жити-перемагати.

 

…митцю загрожують два чудовиська – художник, який не є майстром, і майстер, який не є художником. У нашому випадку [творчість Роксоляни Прийми-Таміоли] усе це зичливо відпадає.

 

І нехай це породження неконтрольованої уяви [малярство Володимира Стасенка] не викінчене до йоти; воно й не претендує на позірну досконалість. Лише відбиває певний художній досвід і досвід Всесвіту. Стан викоханої Самотності як справжності.

 

Пластика Л. Яремчука – це просто природне перетікання обсягів і сенсів. Невловиме перетікання і зміна форм.

…Перебирання ще теплих форм, час спонукання первнів натхненної глини.

…Камінь. Душа. Камінна душа. Прихисток страждань. Господня дорога. Виділити. Аби не поглинув хаос.  І залишити назавше.

 

За Г. Шумейком, традиція асоціюється з якоюсь містичною рікою, що не має ні початку, ні кінця. …І просто плине собі самодостатньо, аби переносити далі найдобірніше.

…І цей Хтось [у виставі] з позірною безкомпромісною справедливістю, для мене, є справжнім мастаком приховувати усі найшкурніші з усіх шкурних інтересів: вихолостити людську душу. І такі незамінні речі, як чесність, порядність, співчуття та подібні, без зволікань, перевести хіба що в якісь формальності, занедбані закапелки «музею поруйнованих ілюзій». І у цей спосіб прибрати людей у свої  загребущі пазуристі руки, накинувши їм цілком інші цінності та зовсім іншу організацію людности?..

 

*

Звісно, в обшарі духу ніхто/ніщо нікого/нічого не вартує, а авторитет автора, якщо і  страждає, то хіба від себе ж самого… Але правдою є й те, що все має свою позаекзистенційну вартість.

 

 

Богдан Смоляк

Leave a Reply

Your email address will not be published.