Читаючи цю дивну і повністю логічно-математичну книжку, нарешті можна зрозуміти, що мають на увазі, коли говорить про гармонію і повноцінність людського світу.
Людині для існування потрібно не так багато – повітря, їжа і вода. Для існування цього досить, але для життя – ні. Як унікальну істоту її не можливо осягнути лише розумом і прагматичністю – потрібно запитати у серця, чуттів, душі.
Людині панічно потрібні люди, але, так же безапеляційно, потрібно відчувати себе значимою серед них.
Євгеній Замятін відкриває для нас дивний, звично перебільшений, але хто може запевнити, що неможливий світ. Як знати, можливо, він просто зміг глибше зазирнути у майбутнє і потрібно його вислухати…
Безособовість, спільність поглядів, а отже автоматично їх вузькість та упередженість? Чи, може, тріумф фантазій та мрій породжуючих хаос (творчий, інтелектуальний, емоційний)? У кого більше шансів побудувати ідеальне суспільство…
У світі замятінського «Ми» одна особа нічого не вартує. Особистостей немає, та і сенсу в них – теж. Світ підкорився математиці і її суто логічним обчисленням.
Вирішення проблеми соціального непорозуміння, протиборства та вільнодумства здійснено шляхом формування єдино-правильної системи – системи «Ми». Усі люди – «нумери» – як один. Немає індивідуальності, немає емоцій, немає імені – лише цифри.
Душа – як хвороба, а фантазія – як вірус.
Лише пильне око Благодетелей, здатне зберегти лад. Немає приватності, немає вибору. Прозоре скло стін не створене берегти твій світ. Це було б абсурдно – немає ніякого твого світу. Лише чітка логічність, математично вирахувана формула щастя і любов без вибору, але за чітким непорушним розкладом – «рожева картка» визначить партнера і ваш спільний час.
Безглуздий світ жорстокості та абсолютного безладу – світ Древніх, залишився чорною плямою історії, 200-літня війна не дала варіантів – майбутнє може створити лише єдиний розум, чистий і неприправлений хворобливими фантазіями та жахливою душею.
Людина не може самостійно керувати своїм життям, не може жити без Хранителів, Благодетеля і не бачить сенсу без сяйва і надії Інтеграла.
- Немає «ти»
- Немає «я»
- Єдині всі
- Одна сім’я
Чи могли ми, Древні, подумати, що світ майбутнього, створений Замятіним, буде пронизаний цією «благородною» метою. Пронизаний наскрізь – бездумне, безособове «ми», ось еквівалент щастя.
Суспільство створене на абсолютній приналежності, чіткому розкладові, схемі абсолютної відкритості. Кожна хвилина твого дня на благо «ми», кожен твій рух трансльований склом – прозорий і прогнозований.
Немає сенсу шукати власний шлях, самовираження – міф, а віра і любов легко лікуються. У системі «ми», «ти» – лише гвинтик. А така маленька деталь не може впливати на події, машина залишається незламною.
У невиправних випадках, потрібна операція. Якщо ти захворів фантацією, з’явились якісь ознаки душі – твій обов’язок, як громадянина Єдиного государства, принести себе в жертву, очистити ідеальний світ. Добровільно і свідомо видалити власне «я» задля великого і озаряючого майбутнього – абсолютно логічного, повністю математичного «ми».
Тонке скло вибору. Песимістичність двохсотлітньої війни. Чіткий висновок продиктований життям – таке не можна повторити. Благородні ідеї ідеального суспільства визнали загальне благо вище особового. Як результат – хиткі терези майбутнього навантажені страхом, безвихіддю, чистим беззаперечним розумом, визначили лише один єдино-правильний шлях розвитку – шлях Єдиного государства.
Але що таке «Ми», якщо усіх і завжди хвилювало лише «Я»… Чи можна говорити про більшу соціальну значимість оцього «ми» в порівнянні з буденним та егоїстичним світом особистостей…
Єдине государство виявилось обмеженим, однобоким варіантом утопії, котрі не судились стати людяною. Ніхто і ніколи не зможе «втиснути людину» в межі лише фізичного існування. Жодна персона не може не бути особистістю, хоч частково. Ніде і ніколи світ не зміг побачити двох, абсолютно ідентичних у моралі, духовності, творчості і зовнішності осіб.
Світ «Ми» не мав шансів протриматись довго, жадаючи урівняти усі тіла і душі в рамки однобокого, математично розуміння.
Світлана Кучпилюк