Як часто-густо ми завдаємо один одному душевний біль, травми, буває, і на все життя. Така вже наша людська природа. Те все стається в хвилину, коли кривдник має затуманені очі лукавим, коли йому внутрішнє невдоволення, насамперед самим собою, фарисейськи нашіптує: зроби цій людині щось лихе, неприємне. Тоді він, кривдник, ой як далеченько од Господа!
Тоді озлобленець на усіх забуває про святе, про моральне. Може лютим словом образити чи проклясти іншого. Кажемо, що треба завжди прощати своїм ворогам, ба навіть молитися за них. Однак задумаймося над таким питанням: звідки ж тії вороги тоді беруться?
Та ж ми самі їх і створюємо-наживаємо. Того обмовимо, тому явно позаздримо, того принизимо, як непотріб викинемо на вулицю, тому не допоможемо, маючи на це змогу, сваритимемося за клаптик землі, за курку клястимо…
А сатані – це як масло на груди. І з маленької сніжки так накочується величезна куля ненависті, прокляття. Думаємо проте, що можна від цього очиститися сповіддю. Але Господь противиться тому, коли нищиться Його сотворіння. Ми ж створені на Божу подобу!
Добре говориться в народі, що ніхто нічийого болю не знає, а кривда людська боком вилазить. І ще – ліпше кривду терпіти, як кривду чинити. Усе на світі взаємопов’язане: кривда породжує стійкий щемний жаль у серці скривдженої людини.
А незаслужений жаль якось містично нейтралізується важкими наслідками в подальшому житті кривдника. Отож, не робімо самі собі ворога, а любімо ближнього, як самого себе, тоді і життя наше пливтиме в Божому руслі й матимемо в нормі здоров’я як духовне, так і тілесне.
Зиновій Бичко