П’янкова Таня. Кролівна, іронічна повість. – К,: Український Пріоритет. 2016 – 192 с.

Не приховуватиму, що назва цієї рецензії спонукана Василем Кузаном. Вірніше не ним самим, а його невеликою післямовою до видання. Вся справа полягає у тому, що думки про співіснування свідомого і підсвідомого найліпше відображає те, що маємо у реальності.
Але почнемо не з цієї зауваги, а з висвітлення доторків до іншої теми. Погляньмо на «Кролівну» з вікового олімпу. Вважаю це вкрай важливим в даному випадку і образно мовлячи, танцюючи від цієї проблеми. Чому? Та крізь призму літ усе стає зрозумілим. Конкретизуємо? Хоч етика й негативно ставиться до згадок про жіночий вік, та насмілюся піти всупереч усталеним твердженням. Таня П’янкова належить до того літературного покоління, якому ледь за тридцять, і, очевидно, саме цим можна пояснити припадання до психологічного джерела. Наведу приклади. Певні елементи психологізму в тих чи інших виявах можна уздріти у творах Валентини Мастерової, Любові Пономаренко. Назвемо також імена Катерини Мотрич, Надії Ковалик. І в противагу поставимо тексти Ганни Костенко, де на всезагальний огляд виставлено співмірність свідомого та підсвідомого.
Усе це не назвав би якоюсь випадковістю у контексті літературно-критичного опусу. Тут радше є закономірністю рух у напрямку психологічної прози – яскрава ознака покоління. А ще до цього додається гендерність. Жінкам є більш притаманними роздумовування навколо тих чи інших питань. Мусимо це враховувати. Заради істини. Хоча мене, як читача, не цікавить жіноче его, а проблеми відповідності зображуваного тенденціям часу. Нісенітниця якась виходить. Автор наче й натякає на важливість присутності статевих ознак у прозі. Й водночас говорить, що не варто їх враховувати. Але думаю, що алогічності немає. Стать автора і стиль його думання є справді важливими, та поціновувала красного письменства цікавить не гендерне питання, а результат словоруху. Думаю, що зі мною буде солідарною і Таня П’янкова, бо розуміє, що натяки на жіноче походження твору і загальна румба навколо цього затуманюють шлях до істини.
Деталізуємо цей психологізм. З «Кролівни» дізнаємося, що до Дена у його мареннях-снах приходить Кролівна. І ця фантастична істота починає впливати не лише на його розмисли, але й на його діяння. Зауважимо, що ірреальність більше діє на його психіку, ніж Анна, Терезія, Вероніка чи Ліза – жінки з реальності. Що це? Не назвав би це видумкою авторки для задоволення власних амбіцій. Маємо таке в реалі і нікуди від цього не дінемося, як не намагаймося. Мусимо змиритися. Але не просто стати у позу пасивного спостерігача чи тихого співучасника, а якось впливати на процес, хоча сам ще не розумію, як усе це зробити.
Доскіпуєтесь: навіщо говорити про ту чи іншу проблему, не пропонуючи рецепту виходу зі складнощів. Можливо, є щось раціональне в такій позиції. Не бачу сенсу в опротестуванні. Переконаний, що літературний критик має право доторкнутися до тієї чи іншої теми, а автор чи читач самі знайдуть необхідний тракт.
І це не єдиний спірний момент у психологічній прозі авторки з Прикарпаття. Зачепимо й тему перевтілення. Тані П’янковій вдалося майстерно переосмислити уяви про навколишність, передавши через призму власного світосприймання почування поціновувачам художньої літератури. Але… Чи можна говорити про однаковість характерів жінок різних вікових груп. Це – нонсенс, розтлумачувати який не варто. Чи, можливо, помиляюся? Та як там не було б, але саме такі думки виникають, коли читаю про Анну і її маму. Відчуття однаковості (якщо точніше, то дуже прагнеться її заперечити) залишається зі мною, коли заглиблююся у сторінки, на яких описано життя дядька Колі і його родини. І це – ще не все. Добре те, що авторка веде оповідь зі своєї вікової верховини. Та потрібно підійматися над цим, не забуваючи про власний часовимір. Нелегко? Так! Але хіба не треба долати цей гострий пік у творчості?
Читачі, либонь, знову скажуть, що рецензент знову подався у теоретичні емпірії. Мовляв, патякає про психологію, боячись опуститися на грішну землю з більш прикладними проблемами. Думайте так, панове, думайте! Не переймаюся цим і не заважатиму. Не бачу потреби переконувати будь-кого у помилковості суджень. Характер прикладності у «Кролівні» має й психологізм.
Та й оживлення твору цікавою пейзажністю не пройшов повз мою увагу. Приміром, дуже сподобалася акварельність такого штибу: «Станіславська мряка нахабно зазирала у давно немиті вікна…, може, їй теж хотілося під теплий плед». «За цією таїною уважно спостерігав блискучим чорним оком яскравий вогнений півень». А ще маємо зализування ранку осіннім сонцем, його блукання кімнатою, лису, наче сфінкс, коханку. Шкода лишень, що таких вдатностей ще замало. Можливо, з плином часу ї побільшає? До речі, якщо вже зачеплено питання про мову та образність твору, то є й не вельми приємна заувага. Подекуди авторка вдається до використання лайливих слів, які б не хотілося повторювати. Ні, не зачислюю себе до ханж і не одягаю того блюстителя моральних устоїв. Існує таке в реалі й було в нашому житті раніше. Доводилося навіть чути думку, що молодь сміливо винесла на світ те, що соромливо замовчували. І не треба її за це картати. Але героїзм і відсутність такту – підміна понять. Тим паче попахує абсурдом, коли до такого словесного фіґлярства причетна жінка. Коли вже кортить вжити міцне слівце, то чи не ліпше уже після першої букви поставити трикрап’я. А використання евфемізму, напевно, було б доцільнішим в даній ситуації взагалі. Та якщо літературній благопристойності вже надано статус безнадійного анахронізму, то…
Гостро? Можливо! Але я особисто бачу два моменти агітації за гострокутність. Перший з них є таким. Не туга за благопристойністю визначає лице « Кролівни». Іронічну повість дуже хочеться читати через суміщення реального та ірреального, психологізм, спроби словесної акварельності.
Давайте поглибимо цю думку. Своєрідною несподіванкою. Так уже сталося, що прозовий твір читав після поетичної книги «Culpa mea» (Вина моя) тієї ж Тані П’янкової і зауважив мовленнєву різність. Якщо думати, що це – плід жанрового розмаїття, то не нормативності нема. Порядкує повна логічність. Та бачу тут інше. Обидві книги – свідчення наполегливого шукання свого его в стихіях тем і мови. І їй (тільки їй!) відомо, чи підкоряться вони. Закономірність, у яку віриш?

Ігор Фарина
Член НСПУ
м.Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.