Юрик Пилип. Ворожіння на кавовій гущі. – К: Бібліотека журналу «Перець. Весела республіка», 2018, – 64 с.

Людині в житті доводиться переживати радощі й прикрощі. Більші та менші. Як випадає. Отже, з’являється потреба постійно поліпшувати кепський настрій. Не знаю, як це хтось робить. Та й не переймаюся цим. Кожному – своє. Мовлю лише про власний рецепт. Можливо, він є не вельми оригінальним, але… від поганих почувань намагаюся лікуватися книгами гумору й сатири. У такі моменти звертаюся до писань Остапа Вишні, Павла Глазового, Євгена Дударя… А після того як недавно перечитав книжечки Пилипа Юрика із Запоріжжя, збагнув, що й серед сучасних сміхотворців є ті, кого можна зарахувати в загін лікувальників.
Дехто, прочитавши твердження з попереднього речення, очевидно, подумає, що автор цих нотаток дещо перебільшує, висновковуючи з текстів одного автора. Та (на мою думку, звісно) такі «міркувальники» помиляються.
І тоді (це зрозуміло!) неодмінно виникне запитання: чим приваблюють твори одного з представників гумористично-сатиричного коша з козацького краю? І, слава Богу, за відповіддю далеко ходити не треба. «Ворожіння на кавовій гущі» підказує, що автор вміє тонко й точно підмітити кумедні ситуації та вдало передати словом свої почуття в цей момент. (Звісно, кожен може по-своєму узагальнювати, а мої висновки є саме такими).
Принаймні, так починаєш думати, коли погортаєш тоненьку книжечку, що вийшла в бібліотеці журналу «Перець» і має три розділи. (Розумію, що це є узагальненою констатацією. Тому й опиратимусь на конкретику).
Може здатися дивним, що роздуми про друк починаю з розмірковувань про третій розділ, та в увазі до «Кохана журналістико моя» немає чогось надзвичайного. Мабуть, «заговорило» те, що сам чимало років газетярував. І теж можу пригадати багато веселих ситуацій. Приміром, письмак у «Зайвій літері» розповідає, як у тоталітарні часи журналісти потерпали через описки. Із дна пам’яті випливла згадка, як в одній із райгазет журналіст позбувся роботи не зі своєї вини: поліграфісти не помітили, як у слові «орати» замість першої літери з’явилося «с». А скільки «крові попили» з мене на зорі журналістської юності редактор і цензор через те, що в одній кореспонденції випадково поміняв порядок двох слів у постанові ЦК КПРС. (Із верховини сьогоднішнього дня це здається смішним, а тоді все таким, чесно кажучи, не здавалося).
Поринав у спогади й тоді, коли читав «Ксенофобію» і «Репортаж із партзборів». Свої цікавинки мають твори «Уточнив», «Як я став гетьманом». І знову мандрую свідомістю у праминуле, й згадалися дві придибенції. Перша з них трапилася ще в есесерівські часи, коли «залізна завіса» впала, й наші співгромадяни отримали можливість подорожувати світом. Тоді двоє моїх краян хотіли насититися поїздкою в Югославію, але їх затримали митники. І один міліцейський чин їздив їх виручати. Про це в ту пору «гудів» весь райцентр. Але жодних документів у журналіста не було. А час не чекав. І «акула пера» використовує цей факт у гуморесці. Через кілька тижнів отой міліціонер на сесії районної ради почав уголос дорікати за «неправду», хоча ні його прізвища, ні посади не було згадано. Довелося мікрофонно нагадати йому про шапку, яка завжди «горить» на злодієві. Пізніше «втихомирював» одного високопоставленого чиновника за допомогу неіснуючого диктофонного запису. Треба було бачити, як він просив вибачення за «теплі побажання» журналістові!
Щось подібне довелося пережити й тоді, коли перечитував «Бувальщини зі щипком». Бо знову нахлинули епізоди з минувшини. Приміром, у творі «Про картуз, власть і масть» автор розповідає дві веселі історії з пам’ятниками вождю світового пролетаріату Володимирові Леніну. І вкотре подумки повертаюсь у недалеку давнизну. Так вийшло, що мій райцентр був єдиним на Тернопіллі, котрий не мав цього «ідола», і компартійні чинуші дуже бідкалися через це. Перед розвалом СРСР надумали возвести його і вже навіть виготовили статую на якомусь підприємстві. Але затія з тріском провалилася, коли в райраді заявили, що коштів на подібне немає… Ще чомусь пригадалось, як в одному галицькому містечку в 70-ті роки минулого століття місцевий дотепник прив’язав козу до руки кам’яного Ілліча, нехай, мовляв, вождь побуде пастухом, щоб не байдикував… Варте уваги знаходиш і в бувальщинах «Сало з Жеребця» та «Спасителі».
Чому саме на ці твори письмака звернув увагу? Та тому, що вони пробуджують пам’ять. Як там не було б, а заради цього варто заглиблюватись у літеросплетіння.
На окремі розмисли заслуговують поетичні рядки сміхотуна. Тут, зосібна, найбільше подобаються тексти «Ворожіння на кавовій гущі», «Геть, нечиста сило!», «Яблуко». Бо авторові вдалося знайти свій стиль висловлення думки. До виражальницьких засобів літератора належать порівняння, метафори й епітети. Наведу окремі взірці цих тропів. Хіба не створюють ефекту порівняльності вислови на кшталт: «ледь не лопне, як пузир», «романтичні мрії юні – пелена перед очима», «вершник вилетів, мов куля»? Чи не бачимо тяжіння до метафоричного мислення в таких рядках як «смокче й смокче наші гроші», «подих вітряних потоків обдає вогнем», «в дугу зігнути в цюю ж мить». Подобаються мені й епітети на взір: «яблуко розбрату», «подих борні», «планетарний сміх».
Дещо складнішим є питання про слововияви. Зрозуміло, що неологізми, рідковживаності, діалектизми тощо – рідкість для гумористично-сатиричних творів, своєрідна вимога жанру. Але водночас це не означає, що їх немає у «Ворожінні на кавовій гущі». Наприклад, мені вдалося знайти кілька таких непростостей: «владокримінали», «собайлюка», «москалина». Цей перелік несподіваних слововживань порушує ще одну проблему. Ніхто не заперечує, що такі слівця – індивідуальна ознака письмака. Але що є вельми бажаним у ліриці, те в сатирі й гуморі треба використовувати в малих дозах. Адже саме цього вимагає сприймання текстів. І втішно, що Пилип Юрик розуміє всю важливість цього веління.
А завершу ці розмисли ще одним пасажем. Від декого можна почути, що окремі твори є в попередніх книжках автора. Але, либонь, треба врахувати два моменти. По-перше, тільки автор має право вирішувати, що йому включати до збірки. По-друге, агітують за це й мізерні наклади наших книжок. А, зрештою, давайте не будемо заглиблюватись у ці невтішності. Ліпше гадати про щось приємніше, коли запрошено на «Ворожіння на кавовій гущі». Мені, приміром, це є кращим.

Ігор ФАРИНА,
літературознавець,
м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.