Земляк Івана Котляревського, а ближче – Миколи Гоголя, перфектний філолог, який працював у міністерстві освіти і все життя утверджував ідеал української національної ідеї. Письменник, який ніколи не був аматором – а відразу сильним. Людина у пошуках дому, яка справжню свободу і щастя відчувала лише два місяці зі свого життя, а решту часу – сум у всіх його відтінках. Чоловік з дитячим серцем, який не поспішав жити і був незахищений перед власним життям. Володимир Самійленко.

Цікаво: людина обирає псевдонім, а чи навпаки: псевдонім – людину? Відомий український письменник та перекладач підписувався літературними іменами Л.Сумний та Смутний, а найчастіше – В.Сивенький. Оте «Сивенький» отримав він як студентське прізвисько, бо дуже рано посивів. А щодо двох інших псевдонімів – певно, саме таким чувся по житті, смуток і туга (а іноді – втеча від неї) стають лейтмотивами всієї його біографії. Проте, як застерігає Іван Франко, у біографії Володимира Самійленка не все так буквально, аби виписати його життєпис за датами і настроями, а справжньої біографії цієї людини не знає ніхто, навіть найближчі письменникові люди: «Так, поезія В. Самійленка, навіть та найінтимніша її частина, навіть його лірика, не дає нам ключа до його духової біографії, до його індивідуальності. Все пережите автором, усе, чим тішилося і мучилося його серце протягом отсе вже звиш двадцяти літ його поетичної творчості, лишилося досі тайною, в яку ми не маємо ані змоги, ані права входити. Так зате в його поезіях і в усіх його творах виявлялася Самійленкова душа як тип, вірний життю й дійсності у всіх деталях» (Іван Франко «Володимир Самійленко. Проба характеристики».

Життєвий шлях Володимира Самійленка розпочався 1864 року в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської області, за фахом він – український філолог, високопрофесійний і затребуваний. Здобув також освіту юриста. Письменник та перекладач. Стосунки з поезією склалися в нього непросто, адже у студентські роки пробує впорядкувати невеличку поетичну збірку і з двадцяти текстів, але  цензура забороняє 11 із них. Це повпливало на авторську самосвідомість, адже книги, які виходили згодом і увійшли в історію української літератури, упорядковували редактори чи літературні критики за власною ініціативою, Володимир Самійленко більше не наважувався. Письменник, твердо переконаний у тому, що українське слово та ідею треба поширювати, співпрацює з літературним гуртком «Плеяда», займається перекладами. До вибору навчального закладу додамо ще відомості, які наводить  докторка філологічних наук, професорка Ірина Фаріон у програмі «Велич особистості»: Самійленка запитують, чого з його рівнем ерудиції він не обрав для навчання Петербург, такий перспективний і сприятливий для інтелігенції, на що Володимир Самійленко відповідає однозначно: «Там немає України».

Володимир Самійленко обирає українське середовище – товариство «Стара  громада» та Братерство тарасівців, а в другому, як і всі його учасники, складає присягу Україні і обстоює ідею самостійності своєї держави.

Іван Франко бере під свою опіку творчість Володимира Самійленка, а самого письменника глибоко поважає за щирість і порядність. Саме під літературним кураторством Івана Франка у шести номерах «Зорі» виходять твори Володимира Самійленка.  До речі, одна з книг Володимира Самійленка називається дуже символічно – «Україні» (1905). Її укладачем був саме Іван Франко, який вбачав головну ідею поезій Володимира Самійленка в тому, що всі вони – про Україну, для України і з любовʼю до неї. Це те значення, яке можна безпомилково зчитати, бо що стосується, до прикладу, інтимної лірики – у ній письменник цнотливий і вкрай делікатний, він і не бажає, щоби читач розмірковував над його приватним простором.

1887 року «лівобережний» письменник відвідує Галичину, і він має змогу порівняти інтелігенцію Ліво- та Правобережжя. На той час товариство «Стара громада» організовувала  навчальні поїздки для молоді з «великої України» на Галичину, і Іван Франко каже: оті короткі два місяці – це єдина в його житті пора, коли Володимир Самійленко був по-справжньому вільним і міг жити відповідно до тих ідеалів. Знайомство з Осипом Маковеєм, ближче спілкування з Іваном Франком – усе це не могло не полишити свого сліду. Пізнавши душу Галичини і Буковини саме з позицій інтелігенції, натхненний Володимир Самійленко багато пише. Але було  і неприємне відкриття: для полтавця несподівано і абсурдно було зустріти прихильників москвофільських ідей на Галичині, та ще і в середовищі священників деяких, але він мав такий досвід.

Іван Франко з цікавістю опікується літературною долею Володимира Самійленка неспроста: йому імпонує тонке мовне чуття, а ще те, що Володимир Самійленко як письменник народився відразу сильним і не знає, як це – бути початківцем і рости: «Завважте поперед усього одну обставину. В поезії Самійленка, так як її бачимо перед собою в остатній збірці, не видно поступу. Він відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками і почуттями, і на протязі 20 з зайвим літ своєї діяльності зовсім не зміняється. Всі важніші струни його поезії звучать уже в перших його творах; вони потім звучать раз сильніше, то знов слабше, але вони ті самі, нових струн не прибуває. Так само не поступає його віршова техніка ані його мова; вони відразу наладилися так повно і гармонійно, так відповідно до внутрішнього зрівноваженого «я» поетового, що їм нікуди й ні по що мінятися. При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові — і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Оттим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу. Нема такої народної болячки, яка б не збудила відгуку в його серці, яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — перлину правдивої поезії».

Після університетського навчання Самійленко змінює кілька професій – нотаріуса, секретаря редакції, а за часів УНР працює у міністерстві освіти і фінансів, причому дуже затребуваний саме як грамотний філолог. Проте це ніяк не впливає на його заробіток: країна переживає скрутні часи, зарплати виплачуються невчасно і в невеликих розмірах. Володимир Самійленко вдруге приїздить на Галичину (село Милування Тлумацького повіту), цього разу вже в статусі емігранта, з дружиною Оленою та двома дочками.

Його молодша дочка – Галина Самійленко – якийсь час вчиться у Львові, там заприятелювала зі снятинчанкою Марією Карпʼюк (рідною сестрою Наталії Семанюк, дружини письменника Марка Черемшини). Згодом у житті Галини Самійленко стається одночасно велика радість і  біда – вона фатально закохується. В деяких джерелах ідеться про нерозділене кохання до вчителя-красеня Івана Шаха, проте тут також не все так однозначно: хоч і нетривалий час, та пара була одружена, і в цьому шлюбі Галина завагітніла.

Несподівано удар Володимира  Самійленка чекав від дружини – 1923 року вона серед ночі виїхала зі старшою дочкою за Збруч, що було вкрай небезпечно. Володимир Самійленко розуміє, що такий вчинок може мати двоякі наслідки: їх або стратять, або кинуть до вʼязниці, і тоді вирватися з рук чекістів «без жертви собою» буде неможливо. Зрештою, так і стається – Олена опиняється в  неволі. 9 серпня Самійленко з зятем Іваном пробують визволити Олену, та марно. Іван Шах має намір забрати до себе Володимира та свою дружину Галину Самійленко-Шах, проте його брат виступає остаточно проти того, щоби Самійленки жили в них. Це стає причиною серйозного непорозуміння між родинами, і, ймовірно, саме це була основна причина того, що Галина вирішує розірвати стосунки і поїхати до Снятина. Саме там проживає на той час її студентська товаришка Марія Карпʼюк і Галина вирішує поїхати розвіятися. Гостинність снятинчан відігрівають її душу і вона хоче залишитися. Враховуючи дві обставини – що його вагітна дочка у Снятині, і що він явно не бажає обтяжувати колишнього зятя – Володимир Самійленко також приймає рішення переїхати до Снятина.

Дізнавшись про біду родини Самійленків, Марко Черемшина та його дружина Наталія гостинно запрошують письменника та його дочку оселитися і жити в них. Особливо гість зачаровується народним музикуванням села Микулинці (тепер – передмістя Снятина). Наталія Семанюк у своєму домі влаштовує мистецькі салони, особливі гості на яких – Самійленки. Вона грає ті микулинецькі народні мелодії на фортепіано, а Самійленко грає на гітарі, Галя ж співає. Згодом Наталія Семанюк згадує такий цікавий випадок: «У Марка Черемшини був співанник: “Ще не вмерла Україна” (Відень, 1916р.), укладений Богданом Лепким. Я часто клала його перед собою, грала з нот мелодії пісень, зокрема стрілецькі. В той час в містах і селах були дуже популярні ці пісні. Так от, у цьому збірнику була патріотична пісня “Наша славна Україна”, а під нею стояло: “Слова і музика Сивенького”. Мене захопили і слова, і мелодія пісні. Питаю якось Марка Черемшину: що то за поет Сивенький? У відповідь чую: та це ж Володимир Самійленко, він, кажуть, справді сивий. Ніби-то посивів у молодому віці. Так я й дізналася хто ото поет Сивенький»…

Вона талановито виконує пісню на слова Володимира Самійленка для автора, він зворушений і  аж трохи знічений від уваги до себе.

Здавалося би – ось це ідилія. Письменник і його дочка потрапляють у середовище, де їх люблять і  цінують, що ж іще потрібно? Гуляючи якось зі своєю подругою Марійкою в саду, Галя зізнається: вона втомлена «бездомним життям»: снятинці – чудові люди, такі щирі і гостинні. Але тут не дім. А ще тато щоднини журиться тим, що половина його сімʼї – дружина з іншою дочкою – не з ним.

Володимир Самійленко, людина винятково делікатна і чуйна, теж у нелегких роздумах: з одного боку, дочка «при надії» – в такому стані їй небезпечно змінювати місце проживання. А з іншого: а як їй народжувати у домі Семанюків? Адже по-перше, цей дім – хоч і розкішна вілла, де всім вистачить місця, але з іншого – це адвокатська канцелярія, яка щоденно приймає відвідувачів. А доктор Семанюк – один із найзатребуваніших адвокатів Снятина. А друге (і ця причина має ще глибший корінь) – Семанюки бездітні, і вони вже знають про це. Як їм буде, коли у їх домі зростатиме чиясь дитина?

Невідомо за яких обставин Самійленки переселяються у хатинку позаду дому Черемшини. І їм вкрай не вистачає грошей. Марко Черемшина пише листа до Володимира Гнатюка: «Тут в Снятині мучиться письменник т.Самійленко з донькою п.Шаховою. Чи нема йому підпори зі Львова? Він голий-босий і донька теж, а  зима вже таки надходить. Може б хвальна редакція поштурмувала там дещо у Львові, а може, і виділ Товариства ім.Шевченка взяв би його на удержання до своєї Белелуї (село у Снятинському районі. – Авт.)».

Наталія Семанюк у спогадах пише, що далі Самійленки переїхали у Карлів (тепер – Прутівка Снятинського району) на запрошення дружини знаного етнолога Антіна Онищук ˗ Ядвіги, яка була частим гостем у домі Марка Черемшини. Проте вчитель з Карлова Петро Кузик вказує інші обставини переїзду (хоча можливо, ці відомості взаємно доповнюються): він із дружиною приїхав до Снятина на закупки, і побачив там Володимира Самійленка. Від Василя Костащука дізнається, що письменник дуже бідує, а його дочка – вагітна, це його дуже прикро вразило і Петро Кузик пропонує негайно переїжджати до Карлова, на що Самійленко погоджується.

У Карлові Самійленків прихистили спочатку Кузики, а згодом родина Ядвіги Онищук. Петро Кузик наводить і ще один вражаючий факт: 2 лютого 1924 року (а це буквально днем раніше, ніж він переїхав до Карлова) – Володимиру Самійленку виповнилося 60. Вчитель став дошукуватися згадок про те, чи відзначали тоді ювілей Самійленка хоча би на районному рівні – він таких даних не знайшов. До слова, у згадуваній вище авторській програмі Ірини Фаріон наводиться ще такий цікавий факт з життя Самійленка: на один із власних творчих вечорів (де саме і коли проводився – не вказується) Володимир Самійленко запізнився на дві з чимсь години, бо він збирався прийти уже на кінець (вочевидь, аби не бентежитися від похвал, або ж не готовий був почути свої твори у чиємусь виконанні), і був дуже здивований, що вечір ще не починався, бо всі чекали його.

Коли Володимир Самійленко оселяється в родині Онищуків – його часто навідують Василь Стефаник та Марко Черемшина, і Ядвіга спеціально запрошує їх практично щонеділі, аби розрадити «нашого соловія». До речі, карлівська громада виявилася дуже одностайною у турботі про родину Самійленків, на що вказують численні краєзнавчі згадки.

Марко Черемшина дізнається від Самійленка про те, що той хоче повернутися до Києва і починає юридичну опіку над оформленням документів. Проте не пробувши і трьох тижнів у гостинному Карлові, Володимир Самійленко отримує останній  і найглибший удар долі: під час пологів помирає його донька Галина. Батькові дитини, Іванові Шаху, сповістили про те, що у нього у Карлові народилася дитина, дівчинка, але надалі слід Самійленкової внучки губиться.

Галину Шах поховали на кладовищі в Карлові, і вже навесні Володимир Самійленко покидає це село і переїжджає до Києва.  Похований письменник у Боярках.

Та чи ця гранично драматична родинна історія – лише приватна? Народжений на межі двох століть, він – письменник з «великої України», чиє володіння саме літературною мовою Іван Франко вважав еталонним. І цей геній письменництва – глибоко нещасний.  Його родину розполовинили обставини «по Збруч»: дружина і донька у одній частині, він з іншою донькою – в другій частині. Перебуваючи у вічних пошуках власного дому, батько і дочка Самійленки, по-справжньому тепло прийняті в Снятині та Снятинському районі. Їм цікаво вивчати духовне і національне життя цього краю, тут вони перебувають під опікою родин Семанюків, Кузиків, Онищуків, їх часто відвідують інші просвітяни краю. І все ж це – не вдома. Володимир Самійленко – людина націєцентричного типу і мовознавець виняткового таланту, який одним із перших показав високі можливості української літературної мови. Від самого початку, ще студентом, він обирає Україну – навчаючись, а відтак працюючи на її імʼя. І був скромним аскетом, котрий життя провів у скруті і вкрай боявся когось обтяжувати своєю присутністю. Ті біографічні удари, які потерпів він один за одним, були сильнішими за нього – тому і краєзнавець М.Чорнопиский висловлює думку, що Самійленка просто не вберегли і що прожив би він значно довше, якби його шанували скрізь так, як на Снятинщині. Якби не трагічна доля його дружини і доньок, проте, як відомо, у біографії немає варіанту «якби», коли вона уже написана…

На похорон Самійленка, до слова, ризикнули прийти одиниці. Не можна сказати, що і в незалежній Україні його імʼя найняло своє заслужене місце на пʼємонті слави. Для Снятинщини від першого і до останнього дня перебування Володимир Самійленко – видатний гість з «великої України», а Прутівський ліцей носить його імʼя. У Полтаві відкрито меморіальну дошку до 150-річчя письменника. Цікаво, наскільки він почутий українцями зараз (а ці висновки важко зробити у межах літературної розвідки, то й питання залишиться риторичним).

… Володимира Самійленка, того письменника, який не був початківцем, а відразу професіоналом, запитували, чому він так мало пише. На що він скромно відповів, що він – більше читач, і що краще багато читати, ніж погано писати.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Бажанський М. Вічно житимуть. – Дітройт: Снятин, 1984
  2. Онищук В.М. Василь Самійленко і Галичина [електронний ресурс]. – Точка доступу: http://teacherhistoryblog.blogspot.com/p/blog-page_11.html
  3. Самійленко В. І. Вибрані твори / В. Самійленко ; з перед. сл., прим. і за ред. Ол. Дорошкевича. — Київ: Книгоспілка, 1926. — 236 с., 1 л. портр. — (Літературна бібліотека).
  4. Самійленко В. Вибрані поезії / В. Самійленко ; за ред. М. Рильського. — Київ ; Харків: Укр. держ. вид-во, 1944. — 104 с.
  5. Семанюк Н. Спогади. //Архів Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, основний фонд.
  6. Фаріон Ірина «Велич особистості: Володимир Самійленко» [електронний ресурс]. – Точка доступу: https://www.youtube.com/watch?v=5AyhaB0s3ZY&feature=youtu.be.
  7. Франко І.Зібр. творів: У 50т.-Кнїв: Наукова ду мка, 1986.-Т.2
  8. Черемшина Марко. Твори в двох томах. Том ІІ., Київ: Наукова думка, 1974.

 

 

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК),

кандидатка філологічних наук,

членкиня Національної спілки письменників України,

наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини

58004

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.