(Спроба реконструкції біографії видатного діяча українського націоналістичного підпілля, політичного керівника УПА, голови Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради,
письменника Йосипа Позичанюка)
Одним із найобдарованіших серед письменників УПА був, безперечно, Йосип Позичанюк. Йому належить низка оповідань і новел, друкованих у підпільних та емігрантських виданнях. Серед них такі відомі твори, як «Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Життя», «Іскра», «Чемпіон», «У полі», «Зелений шум», «Карпатський етюд», «Мартини», «Нащадки» та інші. На жаль, талант молодого письменника не встиг розквітнути. Він, як і його бойові побратими, загинув 22 грудня (це було Свято Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії) 1944 року у боротьбі з чекістами в Юшківському лісі, поблизу села Дев’ятники тепер Жидачівського району Львівської області.
Писати про діячів націоналістичного підпілля, таких, як талановитий письменник, політичний референт Головного командування УПА, член Української Головної Визвольної Ради Йосип Позичанюк дуже складно, тому що вони, дотримуючись усіх умов конспірації, часто зберігали інкогніто, ховалися за псевдонімами, різними літературними масками, вдавалися до містифікацій і т.д. Мабуть, цим можна пояснити й імена, якими прикривався Йосип Позичанюк: «Шугай», «Д.Шахай», «Устим Чубенко», «Євшан», «Стожар», «Устим», «Чубенко», «Рубайгада» та ін. В цьому, очевидно, й причина того, що й біографія національного героя України має чимало «темних» місць, і навіть відомості про нього у таких авторитетних виданнях, як «Енциклопедія Українознавства», «Encyclopaedia of Ukraine», «Літопис УПА» містять неточності.
Назріла потреба встановити справжні імена та достеменні факти біографії національних героїв, зокрема і Йосипа Позичанюка.
У Ніжинському філіалі Чернігівського обласного державного архіву вдалося відшукати студентську картку Йосипа Позичанюка під ч.543, видану 20 серпня 1931 р. У ній, зокрема, зазначалося: «Представник цього Позичанюк Йосип Іванович рахується студентом літературно-мовного факультету Ніжинського інституту соціального виховання» (Ф.427, спр. 3959). На підставі студентської картки з’ясували, що наш герой народився 25 березня 1913 року у селі Дашів тепер Іллінецького району Вінницької області На студентській картці було вміщено його світлину: вольове широке обличчя, ясні великі очі під високим лобом, міцно стиснені вуста.
Я надрукував знайдену світлину Йосипа Позичанюка і копію його студентської картки, а також статтю про нього у ніжинській газеті «Просвіта» (див. «Людина з легенди», «Просвіта», 1994, №№6-7). Петро Дужий передрукував світлини у «Шляхові Перемоги» (ч.50, від 10 грудня 1994 р.), і тут же вмістив свою статтю, спираючись на знайдені архівні матеріали, «Йосип Позичанюк – “Шугай”’», у якій акцентував на важливості цієї знахідки і навів нові подробиці з біографії відважного бійця. Він, зокрема, писав: «Нещодавно в газеті “Просвіта”, яка появляється друком у Ніжині, що в Чернігівській області, за стараннями редакційної ради, до складу якої входять Марія й Олександер Астаф’єви та інші, появилася стаття про сл.п. Йосипа Позичанюка п.н. “Людина з леґенди”. У статті використано архівні матеріяли.
І нарешті вдається встановити точні дані про те, що Йосип Позичанюк народився 1913 року в селі Дашеві теперішнього Іллінецького району Вінницької області… І смерть не настигла того видатного діяча, борця за вільну Україну, у лютому 1945 року, а раніше, про що я даю свідчення: група з 9-ти осіб, в якій був і автор цих рядків, була атакована карально-репресивним загоном, що налічував близько 300 чекістів, в Юшківському лісі поблизу села Дев’ятники тепер Жидачівського району Львівської області 22 грудня (це було Свято Непорочного зачаття Пресв. Діви Марії) 1944 р. Із групи 9-ти підпільників-націоналістів тоді загинули: Йосип Позичанюк – “Шугай” (1913 – 22.ХІІ.1944), Костянтин Цмоць – “Модест” (10.ІІ.1914 – 22.ХІІ.1944), Богдан Вільшинський – “Орел” (12.VІІ.1910 – 22.ХІІ.1944) і четвертий націоналіст-підпільник, прізвища й ближчих даних якого ще не вдалося установити. Всі загиблі поховані у братській могилі на Юшківському кладовищі. Живими вийшли з бою Іван Пеленський-“Гонтар”, зв’язківець, псевдонім “Прикрий”, два незнаного імени рядові стрільці-зв’язківці й автор цих рядків» (Дужий П. Йосип Позичанюк – “Шугай”’ // Шлях перемоги. – 1994. – Ч.50. – 10.12).
Нещодавно у Ніжинському філіалі Чернігівського обласного державного архіву я натрапив на особову справу Йосипа Позичанюка (Ф.6121, спр.2359). До неї увійшло кілька документів: 1) Заява від 18.05.1931 р. до Ніжинського Інституту Народної Освіти з проханням зарахувати його студентом літературно-мовного факультету; 2) Заява від 25.05.1931 р. до стипендіальної комісії щодо призначення стипендії; 3) Анкета учня Ніжинського технікуму радянського будівництва; 4) Рекомендація від 17 січня 1931 р. від Кам’яногірського осередку ЛКСМУ до Робфаку; 5) Довідка Польовської сільради Дашівського району від 28.12.1930 р. про те, що Йосип Позичанюк працює у Кам’яногірській цукроварні; 6) Медична довідка від 11.04.1931 р.; 7) Характеристика від 15 червня 1930 р. на Позичанюка Й.І. як учня Дашівської семирічної школи; 8) Особова справа Йосипа Позичанюка; 9) Заява від 29.07.1935 р. на ім’я директора Ніжинського педінституту М.П.Загрецького щодо вступу до аспірантури; 10) Копія інститутського диплома від 11.07.1935 р.; 11) Посвідчення від 15.06.1930 р. про те, що він закінчив Дашівську семирічну школу.
З учнівської характеристики Йосипа Позичанюка випливає, що він із 1922 по 1930 роки вчився у Дашівській семирічній школі, де виявив достатні знання із суспільствознавства, хімії, природознавства, української, російської та німецької мов, краєзнавства та ін. “Цілком достатні знання” мав з фізики, арифметики, алгебри, геометрії, креслення, малювання, співів. Добре зарекомендував себе на уроках фізкультури.
Виховувала його мати, батька втратив, ймовірно, після революції. В.Вольський, який разом із Йосипом навчався в Ніжинському педінституті, пише, що його батька репресували і юнак «змушений був іти покрученими стежками, щоб бодай трохи приховати свої сліди і не датись переслідуванням» («Ідея і чин», 1965. Лютий. Ч.2 (57). Позичанюк брав активну участь у суспільно-корисній роботі: ініціював збір коштів на 3-й займ індустріалізації, виконував обов’язки члена ЛКСМУ, Автодору, товариства “Друзі дітей” та ін.
Його рекомендували до кінотехнікуму. Про те, що він цікавився кіномистецтвом, свідчить його рецензія на фільм “Коліївщина”, яка була надрукована у 1935 р. у газеті “Нове село”.
Тоді, у 1930-му, Йосип Позичанюк до кінотехнікуму не потрапив. Натомість анкета Ніжинського технікуму радянського будівництва засвідчує, що його було відряджено осередками ЛКСМУ та профспілки до цього навчального закладу для опанування спеціальності “по управлінню”, тобто фахівця з управління.
Управлінцем він не став, а подав заяву до Ніжинського інституту соціального виховання, туди його зарахували на літературно-мовний факультет 20 травня 1931 р., а закінчив його він у червні 1934 р., де одержав диплом за №514. Йосипа Позичанюка було кваліфіковано як “викладача літературознавчих дисциплін у повних та неповних середніх школах та дорівнюваних до них”. З оцінкою “дуже добре” захистив дипломну роботу на тему: “Творчість Йоганна Бехера”.
Дирекція педінституту дозволила йому продовжити навчання в аспірантурі, це видно з його заяви від 29.07.1935 р.
На цьому записи в його особовій справі обриваються. В аспірантурі він, ймовірно, не навчався, а обрав шлях журналіста.
В.Вольський у статті «Письменник-воїн» подає його психологічний портрет: «Йосип Позичанюк був джентлменом, інтелігентом у повному розумінні цього слова. Користуючись великою симпатією і авторитетом серед друзів, він не був гордий і не відгороджувався від них. Чемний, розсудливий, тихий та лагідний, готовий був завжди допомогти ближньому, – таким його знали студенти Ніженського інституту.
В ньому горіла вроджена жага до науки, до розкриття людської правди. Про це свідчила його невтомна праця над книжкою, з якою він майже не розлучався» («Ідея і чин», 1965, лютий, ч.2). Над якою книгою він працював, з’ясувати не вдалося.
Та знову повернемося до статті В.Вольського: «Будучи найкращим студентом у навчанні, якого всі ми поважали за розум і талант, і працюючи, як член студентського комітету, він, здавалось, ніколи не був задоволений цим. Воно було десь у великому сховищі людських таємниць – у душі. Своїми здібностями і несподіванками він дивував не тільки студентів, а й професорів.
У відміну від багатьох, що з нагоди і без нагоди виголошували довжелезні промови, він був мовчазний. Мені він чомусь нагадував птаха, що перестав співати після того, як серед бурі втратив рідних, замінивши голосну пісню на сховану мрію. Він ніколи щиро не сміявся, як сміялися інші. Його сміх був подібний до сміху актора під час гри. Йому тяжко було бути іншим. Серце закинутої до клітки людини (це були 1932-33 р.) не могло сміятися щиро. Я бачив незабутнього Йосипа Позичанюка завжди із міцно стиснутими вустами, зі схованою в очах мрією. У затиснутості його вуст було не зло, а незламна воля і мужність, зважене прагнення – вперед!
Він був вершником і конем разом. Розум його – він, верхівець; почуття його – його кінь, на якому він мчав до омріяної мети. Здавалось, у розмові з людьми, навіть з друзями, він говорив одно, а думав про інше, далеке, незбагненне. Але коли говорив, панував над оточенням, над друзями. І зовсім не тому, що хотів того вшанування. Це було вродженим у нього.
В ньому палахкотів прихований гнів, гнів проти жорстокої московсько-большевицької несправедливости.
Пригадую його виступ на одному з студентських вечорів, де він читав свою гумореску. Студент-герой Позичанюкової гуморески звертався з проханням до своєї мами: «Мамо! Пришліть мені хоч півпуда сухарів!». Оті «півпуда» не могли затушкувати правди про нечувану дійсність, в якій гинув з голоду уярмлений український нарід. То були чорні, жорстокі роки. Вони відбилися також на житті студентів» (Вольський В. Письменник-воїн // Ідея і чин. – 1965. – Лютий. – Ч.2 (57).
Спогади про Йосипа Позичанюка залишив і голова Фундації Симона Петлюри у Лондоні Олександр Бондаревський. З його листів я вперше довідався про героя-письменника. Бондаревський на прохання Степана Мудрика (Мечника), заступник командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг», в’язня німецьких концтаборів, керівника розвідки ЗЧ ОУН (з 1951), Голови Головної Ради ОУН написав спогади про героя. У них є такі рядки:
“Так я вперше познайомився з покійним Йосипом перед лекцією світової літератури, що її викладав проф. В. Рязанов. З самого початку я зауважив, що він не поспішає швидко механічно записувати, а вдумливо, з повагою сприймав, засвоював, а потім головне коротко записував і так мав конспект лекцій. Я пригадую, що майже всі, а особливо дівчата, механічно намагались усе записати, а в цей час Йосип, удумуючись у кожне слово, вибирав найголовніше й до цього найголовнішого під час заліків додавав додатковий матеріал і цим витворювалась ціла гармонійність. Цей спосіб фіксування матеріалу він застосовував на всіх лекціях, а це свідчило про його глибокий універсальний розвиток. Бо коли проф. Рязанов, подаючи курс світової літератури, вплітав для порівняння щось з української чи російської літератури, що часами щось додатково вставляв і Йосип сам, це викликало приємне спостереження праці й підсилювало його авторитет серед студентів. На лекціях він використовував кожну хвилину для засвоювання матеріалу. Щоб уважніше сприймати лекції, Йосип сідав завжди за найближчим столом до лектора, належно приготовивши паперів, зошит і ручку. І ніколи під час лекцій не відповідав, коли хто перепитував. Коли було потрібно опрацювати доповнюючий матеріал до лекцій, то він робив те того ж вечора в читальні інституту, не відкладаючи.
Особливо мав замилування до історії старовинного грецького і римського театру, часто опрацьовував додаткову літературу й обов’язково раз на тиждень відвідував міський театр, а особливо саме в цих двох роках був дуже модний О. Корнійчук зі своїми драматичними п’єсами соціалістичного реалізму, бож це був саме час знищення всіх українських літературних організацій та напрямку в мистецтві, а на їх місце було створено в 1934 році всесоюзну. Цебто московську організацію пролетарських письменників на чолі з М. Горьким. Ідеологічний напрямок цьому московсько-большевицькому творові подав Жданов. А тому нас, студентів-випускників літературного факультету змушували майже дослівно заучувати постанови Жданова, Горького.
Йосип захоплювався вченням Маркса, Енгельса, Леніна. Будучи секретарем комсомольської організації факультету, він організував додаткові семінарі для вивчення корінних основ соціялізму й реалізму. Правда, щоб не наражатися на політичні неприємності, ніхто йому не перешкоджав. Але практично нікого йому не вдалося скомунізувати.
Останнє перебування в інституті мені довелося навіть мешкати в одному приватному будинку по вулиці Баґрова ч. 5 в суміжній кімнаті, двері до котрої були завжди відчинені. Але ми змовились, щоб далі зберігати спокій і найменше говорити. Йосип мав спокійний характер, був скромний, нікому не докучав приватними справами, а тим більше політичними.
Одного разу дістав вірші Сергія Єсєніна, які читав перед сном, а потім ховав їх під матрас. Але наступного ранку потроху він їх деклямував і ставало дивним, що декадента, куркульського письменника, який повісився на трубі, Йосип, як активіст комсомолець, міг це робити. Одного вечора дав і мені ці вірші прочитати. Але нікому не сказав, хто йому їх позичив.
Ще була одна таємниця, що лишилася нерозгаданою для мене, а це ж, що в Ніжині була грецька православна церква, яка лишилася єдиною на все місто, де відпраляли Служби Божі. І ось під час Всенічної Великодньої відправи збоку церкви бачили Йосипа, який, схиливши голову, щоб ніхто не впізнав, понад дві години прислухався до мелодійного співу “Христос Воскрес!”
Не пригадую, що Йосип мав ближчі зв’язки з дівчатами й ніхто з дівчат не приходив до нашого будинку. Увечері довго читав, а ранком піднімався за півгодини до початку навчання, швидко одягався, вмивався і зачісувався, щоб волосся лежало набік. На жаль, сніданку жадного не мали, а маючи кусник хліба, їли по дорозі до інституту, що був не далі як 200 метрів від мешкання. Майже ніколи не бачив, щоб Йосип голосно сміявся, а завжди був чимсь заклопотаний, задуманий і це не давало можливостей розгадати його внутрішніх переживань» (Мечник С. Вивчаймо ворога. – Мюнхен, 1989. – С.257-260).
Звісно, портрет будь-якої людини складається з багатьох деталей – вчинків і їхньої мотивації, поведінки, етикету, жестів, які виражають свідомі і спонтанні реакції, мовність і комунікативність. Тому спогади Олександра Бондаренка дають уяву про соціальний статус Йоспа Позичанюка в Ніжинському педінституті, його виховання, ставлення до друзів і співбесідників. Ціннісну шкалу героя мемуарист вибудовує як позитивну, природну, живу, про що свідчать і подальші рядки спогадів:
«З дому пакунків не одержував. Але час від часу мав грошеві перекази й це давало можливість користуватися йому додатковими харчами ввечері в одній з дешевих міських їдалень. Не любив модно одягатись, а носив притертий одяг протягом року. Фізично не був міцної будови, — щуплим.
Повертаючись після зимової перерви, ми всі привозили деякі харчі й за звичаєм спільно ввечері споживали, навіть випиваючи по чарці горілки. Коли дехто розповідав неприємні речі з життя села чи випадки про арешти або самогубство від розпачу, то Йосип реаґував холодно, мовчазно. Але нікого не зраджував. Цього ж вечора він читав на закінчення написану під час зимової перерви новелю і прохав товаришів подати критичні зауваги.
Його новелі носили майже завжди опис природи та окремі пригоди людей і звірів у люті морози зі сніговіями, коли голодні звірі, налякані цим усім та терплячи голод, ставали між собою добрими приятелями. Добре пригадую короткий опис: тріщить мороз, завірюха. Господар несе корм худобі й у повітці натрапив на вовка, пса і лиса. Мотив – біда усіх ріднить.
На зборах голосно Позичанюк не виступав, не нав’язував нікому своїх поглядів. А на лекціях, при обговорюванні повчального матеріялу, завжди намагався підтримувати марксо-ленінським світоглядом. Але це нікому не шкодило. А викладачам було приємно, що їхній студент має марксо-ленінський світогляд.
Не пригадую, щоб він будь-кому заподіяв кривду, чи “викрив ворога народу”, як це робили інші. Листи батьків, по прочитанні, відразу нищив, а на столі не лишав ні книжок, ні зошитів, а все ховав, якщо не до скриньки, яку мав, то звичайно під подушку.
Мав добру пам’ять і тому під час заліків чужими конспектами не користувався. А за день чи два розгортав свій стисло записаний конспект, читав, головні думки допов¬нював, поширював, що стосувалося стрижневих думок. І все завжди виходило добре.
Одно неприємне в пам’яті безпартійних студентів. Видаючи безкоштовний квиток подорожі, Позичанюк таємно видавав їх тільки кандидатам партії та комсомольцям, які їздили таємно на два-три дні переважно до Брянська, звідки тихцем привозили хліб, сало, ковбасу. Тобто все те, чого не можна було дістати в Україні. Можливо така була настанова партійного активу. І він не зраджував цього, хоча кожен випускник мав право мати таку безкоштовну подорож.
Десь за два місяці перед випуском прибула комісія з народнього комісаріату освіти (нарком освіти) для розподілу випускників. Але практичного нічого з цього не вийшло. Бо саме після страшного голоду кожен хотів ділити долю і недолю спільно зі своєю родиною, недалеко від свого села чи міста.
Одного дня Йосипа викликали до Ніженського райкому комсомолу, де був представник від ЦК комсомолу України. Там йому сказали, що його, як загартованого ленінця, ЦК комсомолу України мобілізовує на комсомольську працю до Вінницького обкому комсомолу.
Випускники 1934 року не складали державних іспитів, а захищали дипломні праці… А після захисту дипломної праці він нас, його найближчих приятелів, запросив випити з ним по стакану вина. Пригадую, ніби під хмілем, він сказвав: “Щиро кажу вам, що дійсно вважаю вас приятелями” і потім затяг “Та вже 200 років як козак у неволі під московським караулом у тюрмі”
Якось так трапилося, що ми роз’їхалися непомітно, бо ніяк не пригадував свою останню зустріч. Чув пізніше, що Йосип працював в обласній редакції, друкуючи там свої новелі й рецензії на театральні вистави. Ще пригадую, десь на початку грудня 1941 року через члена похід¬них груп друга Володимира Лаврівського я одержав підпільний журнал з короткою допискою: “Васильків, постій. Йосип”.
Вічна Йому пам’ять. Зі сумом пригадав, що запам’ятав давно у роках 1933-34 в Ніжені» (Мечник С. Вивчаємо ворога. – Мюнхен, 1989. – С.257-260).
Петро Дужий Восени 1939 р., зазначає у статті «Йосип Позичанюк – «Шугай» зазначає, що восени 1939 року він за рекомендацією ЦК комсомолу разом з іншими молодими письменниками і журналістами потрапив на редакційну працю до Львова. Василь Гришко згадує, що він був спецкором газети «Комуніст» («Радянська Україна») у «воззєднаних» землях Західної України» (О.Шугай. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. К., 1996, с.462). Остап Тарнавський у книзі «Літературний Львів. 1939-1944» (Львів, 1995) писав:
«Не всі письменники, які прибули в Галичину, були визначені партією зі спеціяльними дорученнями. Були й такі, які просто потрапили сюди на працю. Таким тихим працівником був Йосип Позичанюк. Коли він з’явився у Львові, десь уліті 1940 року, ми чомусь вважали його таки нашим галичанином, думаючи, що він прибув, може, з Коломиї, чи з іншого закутка… Та справа вияснилась, коли у клюбі з’явилась мама Йосипа і їй дали роботу гардеробниці. Тоді ми й довідались, що Позичанюки прибули з Вінниці. Про батька Йосипа ніхто не говорив, і ми так і не довідались, чи його знищили, може, як куркуля, чи він сам десь загубився під час переслідувань. Йосипа Позичанюка приділили до редакції журналу “Література і мистецтво”, і він вираховував гонорари авторам цього видання. Він тримався дуже стримано, з ніким надто не зближувався і не шукав ширшого знайомства. Мені він видався загадковим… Я зразу зорієнтувався, що Позичанюк – це не звичайний висланник на роботу в Галичині, але людина не тільки з характером, а й світоглядом, який далекий від урядового соцреалізму» (с.57-60).
Іван Багряний у статті «Народження газети» згадує про львівські зустрічі з Йосипом Позичанюком: як вони «на квартирі Юрія Стефаника “пропили” гонорар за “Тигролови”, як разом “обдумували ідею творення героїчного пісенного репертуару для партизанських відділів» (О.Шугай. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. К., 1996, с. 459-464). Йосип Позичанюк тоді ще і не підозрював, що мине кілька років і партизани уже складатимуть і співатимуть пісні про нього, безсмертного “Шугая”. Ось одна з них, “Пісня про Шугая”:
Хто з повстанців та не знає друга Шугая,
Хто не знає, як літає молоде орля?
Знають, знають усі хлопці, знають, як один,
Він – поет, боєць одважний, України син.
Побратиме, побратиме, вірний, дорогий,
Не забудемо про Тебе, друже бойовий!
Червоніє, в’ється обрій, мов вогненний змій,
Це Шугай веде повстанців з ворогом у бій.
Багровіє ціле небо, багровіє світ,
Гей, привіт Тобі, Шугаю, вогневий привіт!
Побратиме…
Хто ж міче там з автомата аж трясеться гай?
Це кладе комуну кляту побратим Шугай!
Ой, схилився, ой, упав він тихо на плече,
Кров червона, кров повстанська по снігу тече!…
Побратиме…
Поховали та під кленом друга Шугая,
Посумніла, зажурилась лісова сімя,
Гей, повстанці, не журіться, не хиліть голов,
Нашим ворогам не жити, буде кров за кров!
Побратиме…
(Співаник УПА, Реґензбурґ, 1950, с.112-123).
На початку війни Йосип Позичанюк став у лави борців за визволення. В анонімному виданні “Історії УПА” (1990) сказано, що “навіть прибулі до Галичини українці з осередньо-східних українських земель і східних земель ставали членами ОУН. як наприклад славної пам’яті Йосип Позичанюк”, хоч це було й дуже ризиковано, бо НКВС навмисне підсилало різних провокаторів, щоб розшифрувати діяльність підпілля.
Йосип Позичанюк – організатор українських повстанських частин у Центральній і Східній Україні. Петро Дужий у згаданій статті констатує, що в серпні 1941 року Йосип Позичанюк входив до спеціальної похідної групи, яка вирушила на Київ, щоб проголосити в ньому Акт відновлення української держави. До групи, якою керував сл. п. Дмитро Мирон – “Орлик”, входили (крім Позичанюка) й “східняки” педагог Пантелеймон Сак – “Могила”, письменник Олекса Гай-Головко, Яковенко та інші. Д-р Іван М.Чинченко у замітці «1941 рік в Україні» свідчить про прибуття похідної групи, в якій перебував Йосип Позичанюк, до Василькова, де відбулися збори на подвір’ї шкільного будинку, під розгорнутим національним прапором. На них були присутні 1500 осіб. «Зборами керували три особи з нашої похідної групи: сл.пам. Йосип Позичанюк, колега Сак і автор цих рядків… Порадились з місцевими учителями, що були теж на зборах-мітингу, про кандидатів до міської та районної управи. Обрали міську управу, районну управу, голів цих управ. Обрали команданта поліції… Обидві управи віддано працювали для Української Держави аж до серпня 1941 року, коли команда СС-ів приїхала з м.Житомира і перевела масові арешти, в тім числі членів обох управ» («Шлях перемоги, 1969, 23 червня, с.3).
31 серпня у Василькові групу підступно арештували і Йосип Позичанюк потрапив до рук гестапо, його відвезли на допити до Кракова. Митрополит і президент УНР Андрей Шептицький 17 листопада 1941 року звернувся до окупаційної влади і проводу ОУН у Кракові з проханням його звільнити:
«Високоповажний Пане Полковнику!
Звертаюся до вас з такою просьбою. У Львові за більшовицьких часів був письменник-наддніпрянець Осип Позичанюк, національно свідомий українець, який з більшовиками не мав нічого спільного. Тепер він виїхав на Україну і був арештований дня 28 серпня 1941 року німецькими властями в місті Житомирі. Тепер він перебуває в тюрмі Монтенлю в Кракові. Відомо мені, що дня 19 вересня ц.р. була видана Львівським Ґестапо постанова про звільнення Осипа Позичанюка. Ця постанова не була виконана, бо тоді Ґестапо не було ще відомо місце перебування Позичанюка. Прошу Вас занятися справою цього молодого чоловіка та допомогти йому звільнитися з тюрми. Митрополит і президент УНР Андрей (Д-р А.Шептицький) («Визвольний шлях, 1993, №1, с.230-231). Ми не могли з’ясувати імені полковника, якому було адресовано листа. Та Позичанюку вдалося вирватися з гестапівських лабет, і він знову переходить на роботу в підпілля. 21-22 листопада 1943 року він бере участь у Першій Конференції Поневолених Народів Східної Європи і Азії, на яку з’їхалося 39 делегатів від 13 народів (білорусів, башкирів, азербайджанців, вірменів, грузинів, кабардинців, казахів і т.д.). Конференція прийняла відозву до всіх поневолених народів, накреслила найб¬лижчі політичні завдання.
11 липня 1944 року у Карпатах, біля с. Сприня Самбірського району, під охороною піших і кінних частин УПА відбувся Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, який заслухав доповіді та звіти різних комісій, опрацював Універсал і текст присяги воїнів УПА. Через кілька днів відбулися вибори Голови Президії Української Визвольної Ради, Голови Генерального Секретаріату, Генерального Судді та членів Президії. Йосипа Позичанюка (псевдоніми Шаблюк, Шугай) було обрано членом Української Головної Визвольної Ради і Головою Осередку інформації і пропаганди. Він увійшов до головного “штабу” УПА і йому довелося працювати разом з Романом Шухевичем, письменниками Петром Полтавою та Юрієм Липою.
Беручи участь у розробці найважливіших політичних документів УПА, Йосип Позичанюк зарекомендував себе зрілим політиком і теоретиком націоналізму. Йому належить велика праця “Тактика щодо російського народу” (“Літопис УПА”, т. 8, кн.І), написана як меморандум для керівних кадрів підпілля. Крім того, він виконував велику редакторську роботу: писав і редагував декларації, ухвали, меморандуми, звернення, а також часописи “Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради”, “Самостійність”, “Повстанець” та ін.
Вчені ще не сказали свого слова про підпільну літературу УПА, яка за кількістю назв і якістю побила усі рекорди літератури “андеґраунду”, хоч і друкувалася у підпільних друкарнях, інколи на цигарковому папері чи листках із шкільних зошитів, множилася на циклостилі і переписувалася від руки. Серед підпільних видань співаник “Повстанський шлях”. “Календарець повстання”, журнали “Чорний ліс”, “Український перець” та інші. В умовах підпілля виросла ціла плеяда таланови¬тих публіцистів, прозаїків, поетів: П.Дума (“Тарас”), Я.Бусел (“Київський”), Я.Старух (“Ярлан”), Р.Мох, Осип-Осипенко, П.Полтава. О.Дяків (Горновий), У.Кужіль, В.Волош-Василенко, М.Боєслав, Марта Гай, Богдана Світлин (М.Дмитренко).
Одним із найобдарованіших серед письменників-повстанців був, безперечно, Йосип Позичанюк. Йому належить низка оповідань і новел, друкованих у підпільних та емігрантських виданнях. Серед них такі відомі твори, як «Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Життя», «Іскра», «Чемпіон», «У полі», «Зелений шум», «Карпатський етюд», «Мартини», «Нащадки» та інші.
На жаль, талант молодого письменника не встиг розквітнути. Він, як і його бойові побратими, загинув у Юшківському лісі.
На світлинах: фотографія і студентська картка Йосипа Позичанюка, віднайдені в Ніжинському архіві.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.