Сто років тому Перша світова війна сколихнула людство правдивим словом. Але воно не осмислило його трагізм. Інакше не розпочалася б Друга світова  з її ще більшим трагізмом. Світ не перейнявся велелюдним болем на смертельних поворотах, бо сьогодні він знову стоїть на межі третього такого свого безглуздя.


Наблизився до розуміння того, що чекає людей після теперішнього кровопролиття, розпочатого росією, гурт “Антитіла” з музичною композицією “Поламані”. Це новий творчий виклик після його “Фортеці Бахмут” із рекордними понад 24 мільйонами прослуховувань від 10 лютого 2023 року. Чи усвідомимо наскрізну думку пісні – “Так, як є, не має бути. Всьому міра є!”?

____________________
 “Старий світ на ладан диха”
Перестати брехати собі та іншим. Так, “старий світ на ладан  диха”… І все ж з-поміж словоблуддя правда виборсується!
Режисер “Фортеці Бахтут”  Віктор Скуратовський показав усьому світові, як треба влучно стріляти словом. Музиканти, а вони всі на той час воювали на фронті з москалями, били ворога снарядами, на яких писали  рядки пісні. Справжні воєнні дії на полі бою, справжні влучання “словом”! Ось чому українські захисники люблять “Фортецю Бахмут”! Не випадково її героїчну міць відчув тодішній Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний і подякував “Антитілам”. Про це розповідала в розлогій статті “Коли музи не мовчать… “Стіни горять у бою, мамо, а я стою!” (“Галичина”, 24 лютого 2023 року).
Та сама творча команда  – Тарас Тополя, Віктор Скуратовський. Сергій Вусик, Максим Сиволап, Кадім Тарасов та інші її учасники створили композицію “Поламані”.  Автор слів і співавтор музики із Максимом Сиволапом  виконавець Тарас Тополя в описі до нового твору на офіційній платформі YouTube зазначив, що рятувати душі, поламані війною,  – це те, що маємо робити “тут і зараз”. Поламані, але незламні! “Пісня “Поламані” як про тих, хто потребує цієї підтримки, так і про тих, хто готовий її надавати. Навіть, коли нестерпно важко, коли вся ваша воля і характер закуті – не бійтеся попросити про допомогу. І навпаки, якщо вам здається, що від вас нічого не залежить, все одно відгукуйтесь на поклик того, хто потребує вашого плеча”, – вважає Тарас Тополя. Творча робота символізує мир. Про нього благають діти – хор хлопчиків чоловічої хорової капели імені Левка Ревуцького, що гармонійно завершують композиційний задум.
…Війни, як і трагедії, здійснюються з мовчазної згоди байдужих. Отої німої потвори, що сидить у майже кожному з нас. Лише одиницям вдається вичавити з себе раба. Небайдужих  боялися завжди. Пам’ятаємо російське  імперське гасло (мушу процитувати ворожою мовою): “Ми нє раби, раби нє ми”. Але не всі, мабуть, знають, що в цьому  вислові таївся вулкан, завуальований нехитрою орфографією. Правильно: “Ми нє раби, раби нєми”. Власне, раби німі!
Згадала свої роздуми на цю тему 25-річної давнини  – “І досі та війна, як рана незагойна”  (“Галичина”, 20 лютого 1999 року). “До світла, що в слові”, за Андрієм Содоморою. Свого часу Василеві Стефанику пропонували написати статтю, що, мовляв, я, письменник, який знає народні біди, заявляю: не було в нас штучного голоду. Але автор “Синьої книжечки” не піддався облуді. Відмовився, позаяк знав правду про геноцид українців. Брехати не міг і не хотів. Йому теж відмовили. У пенсії, якою зваблювали. “Правдивий артист із Божої ласки”, як називав його Іван Франко, не спокусився нею, хоч і не жив у статках. Мужній письменницький вчинок підтримав митрополит Андрей Шептицький, котрий із своїх заощаджень надав нашому талановитому краянинові довічну пенсію.
Правда про війну має рятувати поламані  душі.  Мертві не розкажуть… Тому вірмо живим з окопів  про її жахіття, аби знати, що діється з нашими душами, з Україною, зі світом!   

–         

 “Пальці б’ють червоні кнопки”       

 У кожний рядок твору “Поламані” Тарас Тополя вкладав свої смисли. Ми сприймаємо їх по-своєму. “Старий світ на ладан диха…”. Це і про імперську росію, що прагне на крові втримати себе від неминучого краху. Це і про Європу, що втрачає себе на моральних роздоріжжях.  Це і про Америку, що своєю показною “стурбованістю” доводить до безповоротних деградацій. Це і Китай, що прочищає собі дорогу до першості світу запопадливими балансуваннями.  А ще – Індія, Іран, Ізраїль… Як бути Україні? Невже випала їй доля як країни, на родючих землях якої гинуть люди, аби послабити імперії для їх нового світопорядку? І при цьому, за словами соліста “Антитіл”, “пальці б’ють червоні кнопки”.
З кожним днем виразнішає розуміння, що війна є не лише безглуздям людства, але і його поразкою. “Воювати до останнього діда в останньому селі”, – як необачно висловився Президент України Володимир Зеленський під час однієї пресконференції для зарубіжних медіа. Це той абсурд, що його передбачали тверезі голови з великої справжньої любові до України. Чи не тому в інформаційному просторі, звісно,  без його мотлоху, що чимраз дужче плодиться, частіше з’являються означення війни як спровокованої та змовної…
“Червоні кнопки” – ядерна зброя, що нею держави шантажують одна одну, претендуючи на лідерство, обманувши українців з їхнім потужним ядерним арсеналом. На цьому геополітичному тлі національна дипломатія занепала до краю. Про безнадійну діяльність міністра закордонних справ Дмитра Кулеби свідчить хоча б те, що він з якогось дива, щоб, мабуть, більше сподобатися “гарантам” Будапештського меморандуму, намагається пояснювати, мовляв, цей дипломатичний документ – не про “гарантію безпеки”, а про її “запевнення”. Схоже, фаховість державного чиновника є якраз на рівні його публічних висловлювань, що “Україна буде воювати лопатами”, якщо США зволікатимуть з наданням зброї… Для цього недолугого означення він скористався інформацією з Вікіпедії, що є ненадійним джерелом. Сказав те, на чому тепер, щоб уникнути відповідальності за одностороннє роззброєння України,  наполягають підписанти англомовного варіанта документа.
Будапештський меморандум про гарантії безпеки України 5 грудня 1994 року підписали Президенти:  України – Леонід Кучма, США – Білл Клінтон, Російської Федерації – Борис Єльцин і Прем’єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор. Цей міжнародний політичний документ підтверджує зобов’язання США, Росії та Великої Британії  “поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України”. Чітко й зрозуміло.  Але є одне велике “але”, що нівелює так звану “безпекову угоду”. Цитую: “Ядерні держави зобов’язалися домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН із метою надання допомоги Україні в разі, якщо Україна стане жертвою агресії акту або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї – проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань”.
Чи були “негайні дії”! Ні! Росія грубо порушила Будапештський меморандум, згідно з яким Україна вивезла до неї всю свою ядерну зброю. А та з 2014 року погрожує завдати їй ядерного удару, а тепер уже – й США та Європі. Невже пересохло чорнило 30-річної давнини й відбілилося аж до зникнення?! Чи росія наважилася б напасти на Україну, якби діяв Будапештський меморандум з його задекларованими “негайними діями”?! Навряд. І передусім програла дипломатія, якщо світ насправді не хотів би цієї страшної війни. Натомість він залишив собі зобов’язання “консультувати’, з чим вряди-годи справляється, маневруючи між росією, щоб та не програла війну, і Україною, щоб вона не виграла її. Тому зацікавлення в російсько-українській війні є очевидним за відомою фомулою колишнього Державного секретаря США Генрі Кіссінджера, що “у війні не повинно бути переможців і переможених”, тобто “хай живуть війни!”. Дослівно: “Мій кошмар – це перемога будь-якої зі сторін”, – вважав “архітектор” спровокованих воєн, після яких ніде люди не стали жити краще. В’єтнам, Афганістан, Ірак, Сирія… Генрі Кіссінджер, який прожив сто років і помер 2023-го, половину з яких впливав на американську зовнішню політику підбурюванням до воєн на виснаження. Його називають “містер хаосу” і навіть “воєнним злочинцем”, хоча йому вдалося отримати Нобелівську премію миру 1973 року за спеціальною для нього номінацією “На знак визнання заслуг у зв’язку з перемир’ям у “В’єтнамі”.  Тоді мир не настав. Але це не завадило йому відмовитися від премії, як це зробив в’єтнамський дипломат Ле Дик Тхо.
Це той В’єтнам, який після Саміту миру в Швейцарії слідом за Північною Кореєю приймав диктатора володимира путіна. Це той нинішній В’єтнам, який заявляє, що США і росія для нього є стратегічними партнерами, щоб, можливо, застерегтися  від нової спровокованої війни на його території. Згадую, як ми, студенти Львівського державного університету імені Івана Франка,  протестували проти війни у В’єтнамі разом із ровесниками випаленої напалмом землі, котрі навчалися у Львові.
Ініціатором Будапештського меморандуму була Україна, який так і не надав жодних безпекових гарантій. Україна також ініціювала Саміт миру в Швейцарії 15-16 червня 2024 року. Президент України Володимир Зеленський після підписання комюніке назвав його вже “Глобальним”. За ним означили це міжнародне зібрання в своїй  непрофесійній манері телемарафонівські “Єдині новини”, що не додало належної історичної ваги події. Ядерна і продовольча безпеки займають дві провідні позиції. Третій пункт – звільнення українських полонених і повернення наших дітей, який держава-агресорка незаконно вивезла. На жаль, аналітику цієї події світового виміру в українських та зарубіжних медіа витіснило обурення, чому на спільній світлині в першому ряду опинився керівник Офісу Президента Андрій Єрмак. Таке враження, що це начебто зумисне відволікання від суті очікуваного заходу. Другий момент, який, на мою думку, відвертає увагу українців та світову спільноту, – це надмірний акцент на кількості учасників  без домінування вирішальних домовленостей про “мир” на Саміті миру. Чи треба аж так тішитися, що до фінального комюніке долучилися Барбадос і Маршаллові Острови?! З’являтимуться нові підписанти. Можливо, це перший крок, як вважає Володимир Зеленський. За ним буде наступний Саміт миру, на чому він наголосив і про це підтвердив у Брюсселі на спільному брифінгу з Президентом Європейської Ради Шарлем Мішелем.
З огляду на численні такі ж зібрання, а також підписання безпекових угод, що наразі не дають можливості припинити вогонь і проливання крові українців у цій безглуздій війні, є сумнів щодо ефективності Саміту миру в Швейцарії поставити край злочинам імперської росії.
Ще одне слушне запитання: невже й досі живучий “Інтернаціонал”?! У росії – зрозуміло. Це москальська ментальність. А де ж той світ, чому він не реагує?! Хіба і йому треба все зруйнувати до основ, щоб будувати новий порядок?!
…Історія пам’ятає, коли на світанку 11 листопада 1918 року об 11 годині на всіх фронтах Першої світової війни пролунав сигнал:”Припинити вогонь!”. Тодішня війна, що забрала понад десять мільйонів життів, завершилася перемир’ям між Антантою і Німецькою імперією з її сателітами. Російська імперія, відомо, визнала свою поразку до закінчення війни. Але через двадцять років той жаданий мир знову порушив гуркіт танків і літаків…


“Миру голуби сховали голови”
   Гурт “Антитіла” п’ять днів збирав багатотонну висотну металеву конструкцію неподалік Києва. Під час знімання кліпу його учасники  отримали травми, згоріла частина музичних інструментів. Композиція “Поламані” захоплює не лише текстом та співом Тараса Тополі, але й музикою популярного року, цікавим за стилістикою. Відеоряд настільки гармонійний змістові й звучанню, що створює незабутню картину про війну як зла, від якої  “не можна чекати ніяких благ”, у чому був переконаний поет Давнього Риму  Вергілій.
   Символ сучасної України, а може, й світу, – це багатоповерхові будівлі. Бо ж “поламані душі”  не лише в українців від цієї клятої війни. Білі полотнища, як бинти. Їх розвіває вітер, але не рве. З білих вони перетворюються на червоні. Це – рани, що стікають кров’ю. Як застереження – великий дзвін, що б’є в людські серця, щоб отямитися, бо світ сам себе спопелить, заллє  людською кров’ю. “Це ж вони самі зробили. Світло злом перетравили”, – співає Тарас Тополя.  І згадує Ісусове:”Мир вам!”. І в той час горить-палає каркас – Божа будівля світу. Біблійний мотив утверджує правду, яка визволяє, а не поневолює.


“Йде людина, йде”
Повторюваний рядок у пісні “Поламані” нагадує, що найважливіше – це людина, народжена для життя. Смерть, спричинена війною, – поза Божим замислом. Тому вона є й ще гріхом, хто і як не виправдовував би вбивство. Олександр Довженко знав фронтові дороги не з книжок. Він жив ними й творив правду про війну, бо бачив “Україну в огні”, переживав сильні враження від страшних руйнувань і численних жертв. “Моє серце не витримує тягара неправди й зла”, –писав у щоденнику, коли його твір опинився на столі ката України лаврентія берії із забороною. Саме Олександр Довженко поставав проти тих, хто називав війну “мистецтвом”. “Ні!, – казав він, – це шизофренія або чума”.
Навіть неправильно написане в тексті пісні “по швам”, що можна й треба виправити, не відволікає від головного: маємо рятувати поламані душі.
Світова історія, що повторюється, яку не засвоїли, застерігає нас від помилок. Не читаємо уважно Марка Черемшину, нашого Івана Семанюка, письменника, якого зрадянщило літературознавство й досі тримає в своїх зужилих рамках, попри те, що гідно вшановуємо 150-річчя з дня його народження. Збірка новел “Село вигибає” – хіба це не пересторога, що війна калічить життя, руйнує мрію людини, яка “йде” за задумом Господа?! “Вже немає села, лише цвинтар”, – писав талановитий і стійкий у національних переконаннях, як і Василь Стефаник, побратим по зболеному перу Марко Черемшина. Хіба тепер війна не чорніє хрестами?! Усе нові й нові виділяємо місця для поховання українських загиблих військових. Під час війни подаємо інформацію про втрати ворога. Статистика про полеглих українських воїнів та померлих від ран наразі закрита. Але її не приховати за щораз свіжими могилами…
Наш земляк Марко Черемшина не зміг мовчати про страшне людське горе у час війни двох імперій: російської та австрійської. Творча перерва тривала двадцять років! Але людський біль прорвав її! І письменник вибухнув збіркою “Село вигибає” з однойменною новелою, де болем просякнуте кожне її речення. Галичани воювали на боці Австрії, яка програвала іншій імперії. Не за свою землю, не за свої родини, а за чужу імперську хіть, що прагнула на той час також нового світопорядку.
… У село повертається український жовнір Петро. На війні він втратив очі, знесилений “як жовтий лист на крушині”. Ведуть його “попід пахи”, бо навколо темінь у його очах. На смертному одрі лежить його батько. Він не впізнав сина, хіба що “по голосі”. “Дєдику мій рідний, де ви?”, – навпомацки шукав рідну людину. На що батько запитав:”А ти де дів очі, Петре?”.
Українського воїна скалічили в бою 1916 року. “Не видивляйте собі старих очей у мої дві темні тварі”, – просив умираючого. Син з “дуплавим лицем” “давився смутком” і “глушив хату ревом”. Хлопець не бачив, як виросла Анничка. Баба розповіла, що в селі від гармат “такі вибіїни, хоть возом обертай”. З війни повертаються без ніг, без рук… Дивляться на рідні гори – і хто ридає ридма, а хто “іде зі світу сего” та й “на цвинтари під берізков білов”…
І Петро “страшний, бо очей не має”. Ураз “кріс луснув через його голову”, “впав Петро на землю”. “І смерть, – пише Марко Черемшина, – перелетіла чорними крильми з дєді на синове лице. Петрова душа летіла у село подивитися та побанувати”. Отак “лежали на смеріччю” дєдя і син…
Невимовний біль, туга краяли письменникове серце за селом, що “вигибало”. Не витримало і воно, бо раптово помер на могилі свого батька…
Марко Черемшина писав тоді про непотрібність війни, від якої  лише “людям велике горе”. Століття не змінило людства! Треба й тепер писати правду про страхіття війни. Може, це зупинить її криваві жнива. Я й далі зустрічаюся з пораненими військовими. Підбадьорую їх, бажаю якнайшвидшого і повного одужання. Не плачу при них, але на самотині даю сльозам волю. Які красиві наші воїни! Нехай вибачають жінки, але чоловіки гарніші, бо природні, без лукавства в очах. Розмовляла з пораненим  воїном-красенем. Над очима в нього на все чоло грубий шрам. Помітно соромився скаліченого обличчя. Кажу йому: “Шрам додає мужності”. Усміхнувся. В очах вдарила вогнем громовиця. Треба жити, боротися і виживати!
Як ми назвемо цю війну? Епітетів – хоч відбавляй. Гібридна, страшна, клята, змовна, геноцидна, спровокована, велика, визвольна, загарбницька, ненависна, безглузда, окупаційна, імперська, злочинна, екзистенційна, позиційна, тупикова, рашистська…
Президент США Франклін Рузвельт якось у розмові з Прем’єр-міністром Великої Британії Вінстоном Черчиллем поділився думкою, що хотів би знати, як можна назвати Другу світову війну. Той одразу запропонував: “Непотрібна війна!”. І додав: “Як легко було запобігти трагедії…”. “Війну, яка зовсім недавно зруйнувала те, що від світу вціліло після попередньої битви, легше було зупинити, ніж будь-яку іншу. Попри всі зусилля та жертви, принесені сотнями мільйонів людей, попри перемогу справедливої справи, ми все ще не набули миру та безпеки і нам загрожують небезпеки більші за ті, які ми подолали. У цьому найвища точка трагедії людства”, – вважав Вінстон  Черчилль.
Хто перечитував історичний документ – звернення до Конгресу Президента США Франкліна Рузвельта під назвою “Чотири свободи”, яке він виголосив 6 січня 1941 року, тому, мабуть, зрозуміло, що Америка абсолютно не змінилася в тактиці й стратегії щодо національної безпеки. “Як держава ми можемо гордитися тим фактом, що ми добродушні, але ми не можемо собі дозволити бути дурнями”, – казав тоді з трибуни керівник наддержави. Ішлося про надання зброї країнам, що перебували в стані війни: “Вони не потребують живої сили, але їм для оборони потрібна зброя вартістю в мільярди доларів. Настає час, коли вони не зможуть заплатити за неї сповна готівкою…”. Він пропонує, щоб  із США розраховувалися товарами, що потрібні їхній країні.
Є в цьому історичному виступі й  про стурбованість, яка чітко зрима і під час теперішньої російсько-української війни, а також про їхню допомогу як акту війни. “Така допомога  не є актом війни, навіть якщо диктатори в односторонньому порядку назвуть її війною”.
Означені чотири свободи – слова, віросповідання, мирного життя в достатку і без страху в ньому –  міліють на тлі цих заяв, незважаючи, що кожна завершується повтором – “повсюдно в світі”.
Вінстон Черчилль пережив Франкліна Рузвельта на двадцять років. Він устиг написати з помічниками “Спогади про Другу світову війну”, за які отримав Нобелівську премію з літератури.
Адміністрації Президента США Джозефа Байдена у світовій політиці впізнавана з часів Франкліна Рузвельта із його “Чотирьома свободами”. Ми майже щодня чуємо: “Якщо Росія (в американських заявах “Росія” з великої літери – О.Р.) спробує розширити цей фронт, то Україні буде дозволено досягти цілей на більшій відстані…”. Чи це не є стримуванням України, щоб вона перемогла ворога, що нищить її?! Різко про це не раз запитував у статтях для зарубіжних медіа Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний, якого звільнив Президент України Володимир Зеленський. Своєю принциповістю із  захисту України перед російськими загарбниками він не подобався американським партнерам, котрим завжди дякував за допомогу. Але добре розумів, що тримати на прив’язі ЗСУ– це все одно, що підігравати ворогові, виснажувати його смертями українців та руйнуванням країни, про що символізують конструкції у музичній композиції “Поламані” з білими, як ранами, полотнищами, що згодом стають червоними від крові. Виснажувати, щоб краще вмоститися на світовому олімпі…
“Поламані”, як засвідчує Словник української мови в одинадцятьох томах, – це ті, “хто відчуває сильний біль”. За два тижні “Антитіла” згуртували навколо себе майже два мільйони людей. Виступ гурту заплановано в містах України. У недавній закордонній поїздці музиканти  зібрали  два з половиною мільйони гривень  на закупівлю човнів для Головного управління розвідки. А перед тим “Антитіла” побували в світовому турне, під час якого закумулювали 25 мільйонів гривень і закупили десять тисяч якісних аптечок за стандартами НАТО.
“Поламані” – це світло, що не буває без тіні, згусток емоцій з виходом назовні, щоб завжди було :”Йде людина, йде”!


                                     Оксана  РОВЕНЧАК.         

 Лавреатка премії НСЖУ “Золоте перо” і міжнародних літературно-мистецьких відзнак імені Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка та Франца Кафки.

Leave a Reply

Your email address will not be published.