Люблю Петра Сороку, вірю Йому, Надіюся на Його підтримку…
Вдячний долі, яка подарувала мені такого «по духу брата», цього внутрішньо і зовнішньо красивого чоловіка.
Гостював у нього, спів-творив із ним: робили телепередачі, видавали журнал «Сова», в редколегію якого Петро запросив мене та із власної ініціативи організував видання моєї книги любовної лірики «Стихія», ставши її редактором. Багато писав про мене у своїх різножанрових книгах, писав чесно, як і про себе самого: як пишуть люди, які по-справжньому бажають іншим добра, спасіння душі.
Він мав що сказати цьогосвітнім людям і мав талант красиво і доступно повідати цю вистраждану правду, хоча сам був дещо не від світу цього.
Найсвіжіша його блискавична реакція-рецензія на мій роман у віршах «Паломник».
Так мене зрозуміти відчути міг лише Петро…
Петро-християнин, Петро-письменник, Петро-Людина, Петро-Побратим… Петро-батько-дідусь, Петро – муж, Петро-Українець, Петро-земляк-землянин, Петро…
Тобто він дієво любив мою творчість і мене грішного, як мало хто у цьому світі, де всі ми – вигнанці із раю і паломники до раю.
То був би я камінним, якби не відчував цієї Петрової любові і не платив, як умію, взаємністю.
Тому сказати, що я в боргу перед ним – не те сказати… і те також.
Адже тим, що йдуть Додому, потрібна лише наша молитва за їх душі, бо ж похвала від людей і примазування до чужої (мирської) слави позбавляє хвали від Господа всіх («Не приймаю слави від людей» (Іван, 5, 41)).
…Звістка про зупинку його зболеного серця, бо у Всевишнього смерті нема, застала мене в потязі зі Львова до Києва, як грім із ясного неба… бо десь за тиждень до того ми спілкувалися по мобільниках і домовилися зустрітися найближчим часом на презентації того ж мого «Паломника» окремою книгою, на обкладинку якої винесені Петрові слова. Він був радий, що ця, благословенна ним книга, після певних митарств вийшла друком. Ми обмінялися радістю, а я навіть не знав, що він у цей час був хворим…
Відразу ж із мого рідного Інститут літератури поїхав прощатися із Петром у його Петрики, написавши на коліні некролог на прохання нашого директора академіка Миколи Жулинського, де закономірно постарався поєднати формальне з душевним: «Український національний духовний простір 5 червня цього року втратив одного із найоригінальніших, найорганічніших своїх репрезентантів – надзвичайно талановитого письменника і дивовижно світлу, чутливу, чесну, принципову, правдолюбну людину Петра Івановича Сороку, члена Національної спілки письменників України, міжнародного ПЕН-клубу, кандидата філологічних наук, лауреата літературно-мистецької міжнародної премії «Слово України», премій — «Тріумф» імені Миколи Гоголя, імені Володимира Сосюри, Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Братів Богдана та Левка Лепких, імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», імені Романа Федоріва, імені Пантелеймона Куліша, імені Михайла Коцюбинського, який народився 6 січня 1956 року селі Грицівці Збаразького району Тернопільської області і після закінчення Кременецького медичного училище в 1975 році та філологічного факультету Тернопільського педагогічного інституту у 1986 році працював журналістом збаразьких газет «Колгоспне життя» (1986-1990 роки) та «Гомін» (1990-1993 роки), викладачем, а з 2001 року – доцентом кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, а також головою правління обласного літературно-просвітницького товариства «Галицько-Волинське братство», засновником і редактором просвітницько-видавничого товариства «Пегас», приватного видавничого підприємства «СорокА» (від 2005 року), співзасновником (1999 рік) і головним редактором журналу «Сова», редактором літературно-мистецького альманаху «Курінь» (від 1992 року), газети «Дзвони Лемківщини» (1994-1999 роки), секретарем Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України.
При такій активній громадській, просвітницькій діяльності Петро Сорока – автор численних різножанрових книг (у діапазоні від видань для дітей до наукових монографій), перейнятих істинною християнською любов‘ю до людей, рослинного і тваринного світу, всього земного і Всесвітнього, Творця і його творінь, серед яких книга інтимної лірики «Я так люблю», книга гумору і сатири «Сповідь сатирика», повістей, оповідань, «оддробин «На ясні зорі Запорожжя» (2000 рік), «Шедевр» (2014 рік), «Симфонія Петриківського лісу» (2015), самобутніх творів для дітей, як-от «Пригоди кота Патріка» (2005 рік), «Куди ішли зайці», «Маленький дотепник», «Мандри Реп‘яшка Чіпа», «Це було у Дивограді», знаменитих книг його денників під назвами «Пам’яті навперейми» (2001 рік), «Найкраще помирати в понеділок: денники 2001 рік» (2002 рік), «Голос із притвору» (2004 рік), «Застиглий вогонь» (2007 рік), «Знак серця: Денники 2008 року» (2009 рік), «Натщесерце: денники 2009 року», «Дерево над водним потоком» (2012 рік), багатьох статей в українських і закордонних виданнях, монографічних досліджень про творчість вітчизняних митців та письменників діаспори, як-от «Дух і форма, або Іван Мердак» (2005 рік), «Душа при свічці (Діяріюш Федора Жученка)» (2002 рік), «Секрет вічності, або Ліра і терни: Десять етюдів про Бориса Демківа» (2000 рік). А сам він був членом журі Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».
Володіючи надзвичайно рідкісним естетичним даром в універсальних етичних координатах, він уважно стежив за літературно-мистецьким процесом в Україні і старався першим відгукнутися на знакові явища в ній.
При такій потужній громадській, організаційній та письменницькій діяльності Петро Сорока зоставався вірним уважним другом, відповідальним колегою, батьком та дідусем великого сімейства, правдивим патріотом України.
До вічного Дому пішла Божа Людина.
Земля Йому Небом і Царство небесне.
Молитимемось за спасіння Його душі і пропагуватимемо його творчість, навчаючись жити у цьому світі без його неповторної дитинної усмішки мудреця».
Тому пишучи ці перші спогади-рефлексії, не відійшовши ще психологічно від його гробу, бо й сорок днів ще не минуло… пам’ятаючи руками доторк до його складених воскових рук, особливо відчуваю його світлу зболену душу і стоїть мені перед очима серця ота його незвичайна усмішка, адже в усмішці направду схована душа людини.
В полинно-медовій усмішці Петра Сороки від радості плакав Бог.
Упевнений, що добре слово-спогад, слово-молитва про Петра Сороку для людей, які знали його сім’ю, буде розпанахане без відчуття-розуміння того, ким у його земному бутті була його дружина Галина!
В її особі Всевишній дав цьому чоловікові ще одного ангела-охоронця.
…Власне, про Петра Сороку можна писати Книгу. І хтось її обов’язково напише, як написав свою Книгу сам Петро.
А наразі наймудріше просто молитися за нього.
Хто як уміє.
Людське слово, яке сказане до людей, не може вхопити ультразвукову суть, сутність.
Та й не треба.
Тут потрібен Логос.
А мені грішному до Логосу ще рости й рости, як ріс до Нього Петро, чи не найбільший духовний письменник нашого часу, вся симфонічна творчість та життєтворчість якого з усіма злетами-падіннями, сумнівами, попри все і вся – во славу Божу.
Це єдино правильний Шлях-смисл спасіння людської душі і тому Петро Сорока – вічно живий приклад для мене, який надихає і в житті: іти Божою дорогою, і в творчості, адже я ніжно люблю читати Петрові сакралізовані описи природи – Творцевих творінь, які спонукають мене, як і кожна справжня творчість, до репродукцій, до спів-творчості, як-от із моєї книги «Магма»:
ЧИТАЮЧИ ПЕТРА СОРОКУ
1.
Щасливий я, мов дерево з гніздом.
Скидає дух останні рештки плоті.
У венах тиша.
І ніхто-ніхто
Іще не зупинивсь на ешафоті.
«І день і ніч горить горобина,
Щоби дощі не збилися з дороги…»*
Хтось викинувся з рідного вікна,
Життя ж бо баба, п’яна, босонога.
Бензином пахне, книгами, піском.
Молочне злато Місяця, як осінь.
Дерева журавліють, а Славко
Сердечно колупається у носі.
А зорі, як скульптури із вогню,
Жерців научать мудрості і світла.
Давно померлим яблуням дзвоню,
Пишу рокам, що утекли на мітлах.
Пропаща сила.
Ладанні сніги.
«Слова душі завжди співкровні долі»*…
І знов – ніхто мені не вороги.
І знов на груди падають тополі.
6 січ. 2000
2.
Сумна весна.
Вона мене завіє.
Той цвіт із кров’ю.
Він цей сад спасе.
«Щось шепче ліс, та я не розумію,
А сови плачуть – розуміють все»*…
Було ж усе закутане снігами,
Цитринний ліс, вертепні пацани.
А час лікує – шрамами на шрами.
«Шляхами крові бурлакують сни».*
А хтось, зіпсутий славою і горем,
Коптить в собі «котяче м’ясо тьми».*
Стоїть над предком, наче небо, море,
А над нащадком яблуня з грудьми.
Душа ж не має за що зачепитись.
Холодний рай – мов зіграна любов.
Красиво вмерти, чи банально жити?
І написати кілька молитов.
Вітри і зорі, Місяць і криниця,
Такі прості здадуться і свої…
Чи то навічно хочеться напитися?
Чи то ж до ранку впасти в кураї?..
––––
*Цитати з Петра Сороки
16 січ. 2000, Нью-Йорк
* * *
Українським поетам не можна вмирати рано.
Хтось постукає в двері, а ти у білому весь…
Гайдамаки-вітри калинові зашиють рани,
Та одна з них ніколи не заживе.
Як вітчизну Дніпро, ділить серце та рана навпіл
І впадає кудись, аж туди, у безкраю синь…
Кам’яними бабами стають там веселі мавки
Від фатального надлишку грації і краси.
Українським поетам не можна вмирати пізно.
Чую дихання трав, упавши в небо лицем.
На планеті оцій всіх рятує лиш юна пісня,
Молоком материнським пропахла і чебрецем.
І солона сльоза на устах закоханих – медом.
І на білих снігах білі коні в білім танку.
Вітер камінь різьбить, мов зорю недосяжну – веди.
Журавлині ключі висять на серця замку.
Українським поетам не можна летіти в ірій:
Більш не схоче ніхто бути долею цих степів!
А Всевишній у нас перестане душею вірити,
Коли світ розіпне
І молодших
Його
Синів.
І ще, і ще, і ще…
Моя дорога до Петра Сороки триває.
Закликаю на цю дорогу духовного зростання моїх побратимів по духу, бо Дорога ця вертикальна, вона Додому – до Всевишнього, до апостола Петра, звідки вже благодатно усміхається нам наш Петро – як приклад письменника, твори якого – благодатний духовний харч і для діток, і для тих, мудрих дитинних серцем…
Ігор Павлюк