(До 130-річчя від дня народження видатного українського військового діяча 
і публіциста, редактора військово-літературного журналу «Табор», 
генерал-хорунжого армії УНР, головнокомандувача 
Української армії)

Великі характери постають у гущі великих подій, бо саме останні визначають світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні вартості, а через них і спосіб її суспільної поведінки, здатність переступити власні межі і скерувати свою енергію на “великий світ”, пізнавати і розкривати його через вчинок. До бурхливих подій, безперечно, належали революція та громадянська війна на Україні, що висунули цілу плеяду уславлених військових діячів, таких, як: Марко Безручко, Андрій Вовк, Михайло Греків, Петро Дяченко, Петро Єрошевич, Олександр Загродський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Осип Микитка, Віктор Осмоловський, Михайло та Іван Омеляновичі-Павленки, Андрій Мельник, Іван Рогульський, Олександр Удовиченко, брати Юрій і Василь Тютюнники та інші. До справжніх героїв української державності, чий подвижницький життєвий шлях може служити за приклад, належить і генерал Павло Шандрук.
Павло Шандрук народився 28 лютого 1889 року в селі Борсуки на Волині, у сімї Анни й Теофана (Шандруків).
Жадоба пізнати себе, свій народ і його історію привела хлопця до Ніжинського історико-філологічного інституту, в якому на той час викладали такі визначні вчені, як Г.Ільїнський, І.Іванов, П.Заболотський, Є.Карський, В.Данилов та інші. У 1911 році Павло Шандрук закінчив інститут і був покликаний на службу до царської армії. Перед допитливим і талановитим юнаком відкривалася блискуча військової кар’єра, тим паче, що в 1913 він завершує вишкіл в Олексіївській військовій школі у Москві.
На початку Першої світової війни молодий підпоручник піхоти вирушає на фронт. Під кінець 1916 року вже у ранзі капітана командує 3-ім куренем 232-го піхотного полку, що був дислокований у Твері. Р.Дражньовський пише: “Службу в українській армії почав серед небуденних обставин. Перебуваючи в окупованому більшовиками Харкові, на вістку про визволення Києва й наближення українських частин до Полтави, він при переході фронтів недалеко Солониці, попав у перехресний вогонь наступаючої Запорізької дивізії. Після бою, який закінчився перемогою українців, він на місці вступає до української армії та перебирає команду панцирного авта, яке охрещує “Полуботок”. Незабаром він перебирає командування над панцирним поїздом з завданням пробитися через білогвардійський фронт на Крим, щоб випередити німецькі частини в окупації тих районів. Після визволення України від більшовиків, він переїздить із своєю частиною до Харкова, де повнить службу в комендатурі. Під постійними більшовицькими наступами українські частини відступають і він у Полтаві перебирає команду куреня і переходить до Лубень. Тут довідується від Степана Скрипника, теперішнього владики Мстислава (після проголошення незалежності нашої держави Патріарха Київського і Всієї Руси-України – Авт.), що Симона Петлюру призначено головним отаманом Армії Української Народної Республіки («Вісті комбатанта», 1979, Ч.3, с.29.).
Вчені ще скажуть своє слово про взаємини Симона Петлюри і Павла Шандрука, та вже зараз можна припустити, що саме з ініціативи головного отамана він від 1917 року займав командні пости в армії Української Народної Республіки  Запорізькому корпусі і Третій Залізній дивізії, одержавши у квітні 1920 року чин генерал-хорунжого. Очолював наддніпрянські підрозділи у травневих і червневих боях з більшовиками 1919 року біля Гусятина, Кременця, Почаєва, Тернополя. Саме в цих боях найповніше розкрився військовий хист Шандрука-полководця, а його бойова слава сягнула слави генерала Олександра Удовиченка.
Наддніпрянські частини, які навесні 1919 року влилися в Українську Галицьку армію, недарма називали “залізними”  вони доводили це у боях і проти поляків, і проти більшовиків. У червні 1919 року їх обєднали в 3-тю Залізну дивізію, 9-тим стрілецьким полком якої командував Павло Шандрук. Полк брав участь у поході на Київ, воював на півдні проти більшовицької групи Якіра. Брак амуції, тиф змусили рештки української армії перейти ріку Збруч і податися до Польщі. 21 листопада 1920 року генерал з рештками української армії (напередодні переходу через Збруч в у ній нараховувалося 4 тисячі старшин і 35 тисяч козаків) переходить міст у Волочиську й опиняється у польському полоні, де частини роззброюють, а вояків Залізної дивізії інтернують до десятого табору у м.Каліш (тепер Познанське воєводство).
Ще взимку 1914 року німці за рахунок роззброєних вояків вибудували тут, у Каліші (місцевість Щипйорно) на пятигектарній площі табір для військовополонених Скальмєжице (назва сусіднього села). Протягом першої світової війни у ньому перебувало 4-7 тисяч інтернованих, тепер же, у 1920-му, сюди перевели біля 4 тисяч і надали їм статус політичних емігрантів. Понад 120 з них тут померли від тифу та дизентерії, а до 1929 р. на цвинтарі в Щипйорні, Каліші та околицях було поховано біля трьохсот колишніх вояків, серед них генерал-полковник Наум Никонів, полковники Микола Єфремов, Дмитро Гудзів, Михайло Середа, Леонід Крамаревський, Массалітин, Нечаїв, Фролов, Тоцький, Сухоцький, Куриця, Крилів, Кисіль, Кришталів, осаул лосів, сотники Корній Кучма, Сергій Лапченко-Слабович, Божок, Супруненко, Кречат, Сікорський, Тимошенко, Недай-Каша, Безносенко, Сухин, Мартиянів, Добровольський, Івченко, Атрахович та інші.
За ініціативою старшинської ради було створено Центральний комітет праці, який координував освітні та культурні заняття серед полонених. Діяли курси для неграмотних, різні школи, зокрема гімназія у Каліші, Військова комісія, Правничий, Просвітній, Музичний, Драматичний та Сільськогоспо-дарський гуртки, працювали торговельні, кооперативні та технічно-промислові студії, хор, різні комітети та комісії тощо. Тут же, у таборах, Павло Шандрук починає видавати військово-науковий і літературний часопис “Табор”, з яким, писав Симон Петлюра, “зв’язується початок творчої праці і шукання української військової думки” (Петлюра С. Статті. К., 1993, с.276). Перші три його номери вийшли у листопаді-грудні 1920 року, писані вони олівцем та чорнилом.
І хоча на титульній сторінці “Табору” зазначено, що його “начальним редактором” є генерал-хорунжий Віктор Кущ, начальник оперативного відділу штабу Армії УНР, а генерал-хорунжий Павло Шандрук посідає посаду “технічного редактора”, насправді ж увесь тягар підготовки і здійснення видання ліг на плечі останнього, саме він згуртував довкола себе колектив однодумців-співробітників, до якого увійшли: С.Дельвіґ, В.Колосовський, Ю.Науменко, Т.Олесіюк, Т.Омельченко, В.Прихода, Г.Порохівський, В.Сальський, Ю.Тимошенко, С.Шрамченко та інші.
Стратегічна лінія журналу “Табор”, безперечно, підпорядковувалася головній загальнонаціональній проблемі  підготовці нації до оборони своєї Батьківщини. Цю стратегію розробив головний ініціатор цього видання, видатний український культурний, політичний і військовий діяч, мислитель і будівничий української державності Симон Петлюра. У статті “Табор”, що зявилася у цьому часописі у першому номері за 1923 рік і тоді ж вийшла у Щипйорні окремою брошурою під заголовком “Завдання української військової літератури”, він писав:
“Для нас, окрім оцих  сьогочасних та історичних  асоціяцій, слово “Табор” і за символ стає… Хочемо ті можливості, що в собі відчуваємо, в певні цінності перетворити, той досвід мілітарної боротьби за власну державність, що його здобули від 1918 року, систематизувати і в певні, радістю перемог і горем невдач позначені, висновки укласти та до загального вжитку нашої військової громади подати…
Нація повинна зрозуміти вагу цієї ідеї, бо від того чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток чи занепад і державна загибель. Геній нації зуміє подолати і технічні перешкоди для оборони держави, і всякі інші труднощі, коли ідея оборони її, як вільна повинність і природна потреба, увійшла в свідомість народньої маси, стала органічним елементом національної думи. При наявності цієї умови в житті нації утворюється та атмосфера, серед якої ніколи не загине голос, що кличе до уваги чи практичних заходів у справі оборони” (Петлюра С. Статті. К., 1993, с.276).
Якраз цим “моральним чинникам” і були присвячені всі 37 чисел журналу, що виходив 1923-1939 (з перервою 1925-1926) у Каліші (1923-1924 і 1928-1929) і Варшаві (1927  і з 1930) у видавництві “До зброї” і містив матеріали з доби військових змагань і питань військознавства, розвивав історичну та етнічну свідомість, почуття Батьківщини, рідної мови, захисту духовно-культурних надбань тощо.
Журнал “Табор” всіляко підтримує збройну боротьбу армії УНР під проводом Симона Петлюри за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, зокрема обєднання армій УНР і УГА у боротьбі проти більшовиків і денікінців, перший та другий Зимові Походи, перемиря між Польщею і Росією та ін., з великим пієтетом ставиться до Голови Директорії, талановитого організатора і командувача.
Так, у статті “Перші роковини”, що зявилася у третьому числі журналу “Табор” за 1927 рік і була присвячена річниці від часу загибелі Симона Петлюри від куль більшовицького аґента Шльоми Шварцбарта у Парижі, Павло Шандрук писав: “Вбиваючи Провідника Нації, большевики лічили, що вони позбудуться грізної примари, яка у вигляді Самостійної Української Народної Республіки висіла над їх головою. Ніхто інший крім Симона Петлюри не був для них страшний. Він був через те страшний і небезпечний, що твердо тримав у своїх струджених, але міцних руках прапор У.Н.Р.  символ визволення народу. Страшний був через те, що в ньому Нарід Український бачив втілення своєї ідеї, що йому, Лицареві й Борцеві за волю свою безмежно вірив, про Нього мріяв та на його прихід з військом своїм весь час чекав.
Знали большевики, що одне імя “Петлюра” було магічним, було тим, що глибоко запало в душу та серце кожного Українця, як символ безглядної боротьби з ворогом-москалем. Й це все штовхнуло їх на нечуваний в історії людства злочин.
Кожний Українець-батько, кожна Українка-мати на віки-вічні перекажуть дітям своїм про чини Симона Петлюри та його мученицьку смерть за Нарід і Край. Перекажуть їм обовязок в імя його боротьби з одвічним ворогом.
З піснею про Петлюру буде Військо Українське йти до бою, з іменем його на устах вояцтво буде вмирати. Так буде аж до того часу, коли Нарід Український виборе собі свою державність” (Шандрук П. Перші роковини // Табор. 1927. Ч.3, с.3-4).
У девятому номері часопису за 1928 р. опубліковано замітку з нагоди Академії, присвяченої десятій річниці створення Директорії і наведено фрагменти виступів на Академії Л.Чикаленка, генерал-хорунжих В.Сальського та П.Шандрука, а окремі із номерів “Табору” (наприклад, 1936, ч.30, 1938, ч.33) подають великі підбірки вояцьких пісень про Симона Петлюру, надіслані на конкурс.
Тіісно співпрацював Павло Шандрук з Андрієм Лівицьким. Андрій Миколайович Лівицький у 1920-1921 роках виконував обовязки Голови Уряду УНР, в 1922-1926 був Головою Уряду УНР, а в 1926-1954  Президентом УНР в екзилі. 22 квітня 1920 р. він підписав союзний договір з Польщею  “Варшавський договір”. Після трагічного закінчення другого Зимового Походу відстояв тезу про продовження діяльності Уряду УНР в екзилі. Разом з Симоном Петлюрою керував у Варшаві дипломатичною діяльністю УНР, а після вбивства С.Петлюри став його наступником як Заступник Голови Директорії, Головний Отаман Військ УНР, відтоді очолював Державний Центр УНР і керував українською державною політикою.
Часопис час від часу вміщував різні накази, звернення та листи Уряду УНР, підписані Андрієм Лівицьким, наприклад, Звернення з нагоди десятиліття першого парламенту (1927, ч.3), Лист до румунської еміґрації (1928, ч.9), Наказ Головної команди війська і флоту УНР “Про доповнення до Дисциплінарного статуту” (1936, ч.27) та інші, інформував про різні акції Уряду, скажімо, покладання квітів на могилу Невідомого вояка на площі маршала Ю.Пілсудського з нагоди 10-ї річниці відродження державності Польщі (1928, ч.9) тощо.
Зі сторінок часопису дізнаємося про різні громадські ініціативи Павла Шандрука. Одна з них  створення Товариства “Українська школа на еміґрації”.
Так, в одному з номерів “Табору” (1936, ч.27) вміщено звернення “До українського громадянства”, у якому, зокрема, є такі слова:
“На еміґрації маємо понад 3000 дітей. Цей молодий український еміґраційний доріст, перебуваючи в тяжких і складних умовинах еміґраційного життя, наражений на повне культурно-національне занедбання.
Перед нами стоїть грізне питання: чи зможемо зберегти наш еміґраційний доріст і виховати його в національно-державному дусі?
Мусимо це зробити, бо це наказує нам ідея і кров мучеників, пролита во імя здійснення Державної Незалежности України. Але це можна успішно зробити лише тоді, коли всі без винятку спричинимось своєю жертвою для цього святого діла. Рятуючи душу дитини і допомагаючи батькам, в більшості безробітним або дуже мало заробляючим, допомагаємо здійсненню нашої ідеї.
Звертаємось до громадянства устами цих дітей: допоможіть нам, а ця допомога буде допомогою Україні. І Україна завжди памятати тих, хто в тяжку хвилину прийшов їй з допомогою як і тих, хто був глухий на заклик. Допоможіть урятувати в першу чергу дітей сиріт по українських вояках, яких вже тепер переховується 62. Ці діти, голодні і холодні, чекають нашої допомоги.
З метою здійснення великого й непомірно трудного завдання допомогти вихованню і освіті тих дітей, при Головній Управі Товариства “Український Центральний Комітет у Польщі” заклалося Товариство “Українська школа на еміґрації”.
Тимчасова Управа цього товариства звертається до Українського громадянства з гарячим закликом вписатися в члени Товариства і тим виконати свій національний обовязок перед нашими дітьми.
Вписове 1 зл., членське 1 зл. Щомісячно. Гроші пересилати на конто 9.134 “Ukraiński Komitet Cеntraly w Warszawie” (Українська школа). Адреса управи: Warszawa, Czerniakowska, 204, m.25. Пані інженер Г.Марченкова.
Тимчасова Управа товариства:
Шандрук П., ген.-хор., голова,
Шкурат П., заст. голови,
Сікора П., інж., член Управи,
Денисенко П., сотн., скарбник,
Марченкова Г., інж., секретар” (До українського громадянства. Відозва // Табор. 1936. Ч.27, с.115-116).
Саме у період міжвоєння зростає авторитет Павла Шандрука як публіциста, його обирають членом Наукового товариства ім. Шевченка. Що ж характеризує його яку публіциста? Насамперед, чітка ідейно-політична позиція, з якої він висвітлює явища і факти дійсності, бо в кожному із творів виражає активне ставлення до життя з погляду будівничого української незалежної держави. По-друге, усім його жанрам притаманна вірність життєвій правді, опирання на неспростовні факти, обєктивне висвітлення явищ і процесів. По-третє, всі його твори націлені на досягнення позитивних наслідків з точки зору військових інтересів оборони Української незалежної держави. За тематикою і проблематикою публіцистичні твори Павла Шандрука можна умовно поділити на групи: 1) власне публіцистичні твори (газетні і журнальні статті, доповіді й виступи на громадсько-політичні теми, відкриті листи, промови, політичні портрети, прокламації, огляди подій тощо); 2) літературно-критичні виступи (рецензії на твори, передмови, огляди органів періодичної преси та книжкових видань і т.д.); 3) твори з питань військознавства.
Серед власне публіцистичних творів у першу чергу слід назвати статтю “Термопіли  Крути”, яка друкувалася у часописі “Гартуймося” (1934, ч.2), а після цього її багато разів передруковували різні видання. Про бій під Крутами писали Юрій Смолич, Валеріан Поліщук, Євген Маланюк, Улас Самчук, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський, Юрій Клен, Уляна Кравченко, Оксана Лятуринська, Олександр Олесь, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Павло Тичина, Володимир Янів, Яр Славутич, Роман Кухар та інші. Та Павлові Шандрукові, як нікому іншому, вдалося віднайти найпроникливіші слова для характеристики рідкісної самопосвяти, жертовності, мучеництва і мужності студентської молоді у бою під Крутами і провести аналогію з грецькими Термопілами:
“Кожного українського вояка огортає невимовне зворушення, коли він згадує про героїчну смерть 29 січня 1918 року під Крутами наших лицарів-молодиків, що було їх вислано з Києва як останню резерву на захист Золотоверхого перед червоною московською навалою.
Є в тім зворушенні велична гордість національна  Український Народ мав таких героїв під час збройної хуртовини, що без вагання протиставили свої молодечі груди, протиставили свої нечисленні ряди безмірно численнішому ворогові. Є в тім зворушенні й ентузіязм, який пориває до чину, ганить за безчинність, хоч би й вимушену. Є в тім зворушенні й память про нашу мілітарну традицію, до створення якої спричинилася також і невмируча леґенда про Українські Термопіли…
Людство ґльорифікує чин Леоніда і його дружини, і кожен народ найбільш величні бойові вчинки свого війська прирівнює до невмирущих Термопілів. Ми, українці, героїчну загибель Студентського Куреня під Крутами теж прирівнюємо до самопосвяти спартанців у Термопілах…
Чи можемо в тій леґендарній, безсмертній поставі наших Крутянських героїв-вояків знайти щось подібного до історичного Термопільського чину спартанців? Хіба одне  наші лицарі, як і їхні славні історичні попередники, йшли свідомо на славну смерть за Вітчизну. Але чи можемо рівняти чин вправленого, загартованого в боях спартанця з-під Термопілів з героїзмом і самопосвятою новака з-під Крутів? Порівняння нема, історія подібного героїзму ще не знає, але знати мусить і знатиме, що під Крутами українські герої наказ про оборону Вітчизни виконали до кінця!
Громадянине український! Оповідай своїм землякам, своїм дітям, всьому світові оповідай, що під Крутами загинули найкращі сини України, які вірно сповнили свій обовязок” («Герої Крут», упор. І.Ільєнко. Дрогобич, 1995, с.230-232).
Серед багатьох численних статей Павла Шандрука, розпорошених по різних часописах, варто згадати ще одну: “Полтавська битва і її наслідки для України”, яка була надрукован у виданні: «Памятна книга. Пятдесятиліття Союзу Бувших Українських вояків у Канаді» (Ґамільтон, 1987). Автор статті підсумовує: “Для України Полтавську битву треба вважати трагічним зворотним пунктом в історії української державности. Незважаючи на все це, постать Мазепи стала символом українського патріотизму через його, хоч би й спізнене, рішення боротися проти московського насильства і неволі, стала символом прагнення українського народу до державної незалежности, стала настільки популярною, що зробилася для нас позитивним, а для Москви негативним окресленням українського визвольного руху” (Цит. за кн.: Іван Мазепа і Москва, Історичні розвідки і статті, К., 1994, с.66-75).
Павло Шандрук добре усвідомлював, що з практичними завданнями побудови незалежної держави тісно повязані критика і бібліографія, тому оперативно забезпечував на сторінках журналу “Табор” рецензування і бібліографування новинок соціально-політичної, військової, наукової і художньої літератури. Йому належать рецензії на видання: General Buat. Hindenbourg i Ludenforf jako strategicy. Przełożyl kpt. Z.Trylski, Toruń, 1925 (“Табор, 1927, ч.3”), Wyprawa Wiedeńska: Major Otton Laskowski. Wojskowe Biuro Historyczne, Warszawa, 1933 (“Табор”, 1934, ч.21), Jan III Sobieski: Major Otton Laskowski (Там же), Odrębność staropolskiej sztuki wojennej: Major Otton Laskowski. Warszawa, 1935 (“Табор”, 1936, ч.27). Цінність більшості рецензій, анотацій і книжкових оглядів на сторінках часопису в тому, що вони пройняті тим глибоким розумінням місії літератури, тією громадськістю, тим трепетом серця, без яких публіцистика не здатна хвилювати і завоювати серце читача. І в цьому, мабуть, найбільша заслуга Шандрука-редактора. Вражає насамперед вмілий добір творів для анотування та рецензування. Так, у двадцять сьомому номері “Табору” за 1936 рік розділ “Бібліографія” подає: редакційні рецензії на книги: полк. ля Рока “Вогненний хрест” (Львів, 1935), Юрія Горліса-Горського “Холодний яр”, “У ворожому таборі”, “Ave Dictator”, “Червоний чортополох” (усі  Львів, 1933-1935), колективну брошуру “Українські сили під московією” (Львів, 1935), рец. за підписом “Ю.Н.” на книгу О.Доценка “Зимовий похід 1920 р. ”, том ХІІІ праць Українського Наукового Інституту у Варшаві (Варшава, 1935), рец. за підписом “В.К.” на збірник: “Wschód  Orient”. Kwartalnik, №3 (Варшава, 1933), анотації на “Історію Українського Війська”, кн. І і ІІ. Видання І.Тиктора (Львів, 1935), “Українські січові стрільці. 1914-1920” (Львів, 1935), збірник “Morze”, № 12 (Варшава, 1935), рец. Павла Шандрука на вид.: Odrębność staropolskiej sztuki wojennej: Major Otton Laskowski (Warszawa, 1935).
Якщо говорити про фахові статті Павла Шандрука з питань військознавства, то кожна з них прагне зясувати вагу військового чинника в будівництві держави, подає оцінку певних досягнень у галузі військової науки. Саме такими є його розвідка “Паніка на війні”, надрукована у третьому номері журналу “Табор” за 1927 рік, та ряд статей, написаних у співавторстві з О.Горбачем, що увійшли до розділу “Військовий потенціял України” загальної частини “Енциклопедії Українознавства” (Сарсель, 1949): “Географічні фактори”, “Духові та фізичні властивості”, “Комунікаційні фактори”, “Військовий бюджет”.
Публіцистичний хист Павла Шандрука, зокрема його уміння весь час перебувати на передньої краї боротьби за державність, щодень вторгатися в битви віку, в пекучі проблеми часу високо цінували і Симон Петлюра, і Андрій Лівицький, і Дмитро Донцов. В архіві Дмитра Донцова у Варшаві збереглися ориґінали двох листів Павла Шандрука до Дмитра Донцова, надісланих, ймовірно, з Варшави до Львова.
“Високодостойний Пане Редакторе!
Не знаю, чи буде цікавою моя стаття для численних читачів Вашого хвального Вісника й чи визнаєте можливим її вмістити?
Якщо так, то бувби радий побачити себе в числі хочби випадкових Ваших співробітників.
З правдивою до Вас повагою Павло Шандрук.
10.ХІ.1933” (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 83984. S.121).
Про яку статтю йде мова і чи була вона надрукована на сторінках “Вісника”  зясувати не вдалося.
І другий лист:
“Високодостойний Пане Докторе!
Прошу вибачити мені, що одночасно повертаю книжку 6 “Вісника”. Моє матеріальне положення зараз таке, що просто не маю можливости сам підписатися на журнал, але передплачую його в половині з п.генералом Сальським і тому читаю.
При цій нагоді позволяю собі зазначити, що вважаю “Вісник” за бойовий орган нашої патріотичної думки, зокрема з великим зацікавленням читаю Ваші, Пане Докторе, статті.
З правдивим поважанням Павло Шандрук
21.VІ.33 р.” (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 83984. S.121).
Публіцистична діяльність Павла Шандрука, безперечно, заслуговує на окремі студії.
У 30-их роках Павло Шандрук  керівник ресорту військових справ в екзильному уряді УНР. Незадовго до початку Другої світової війни він закінчив польську школу генерального штабу. З уваги на його великий хист йому запропоновано контракт і звання підполковника польської армії. В березні 1939 р. його підвищено до рангу полковника. Напад фашистів застає його на посаді командира 29-ої польської бригади. Він неабияк відзначився у боях за оборону Варшави, за що після війни був нагороджений орденом „Wirtiti Militari”.
18 січня 1940 р. у Варшаві його заарештувало гестапо і вкинуло до Мокотівської вязниці. Завдяки старанням дружини Ольги Шандрук та президента УНР в екзилі Андрія Лівицького у квітні того ж року його з тюрми визволяють. Він оселяється у Скернєвіцах біля Варшави.
Процитуємо фрагменти спогадів П.Шандрука:
“Одного прекрасного дня, здається 2.VІ.1941, німці посадили мене до потягу без слова й у супроводі жандарма довезли до Відня, де передали до диспозиції Sonder-Kommando, на чолі якого був барон von Hocbstätter, але не до Abwebr-у. Барон v. Hocbstätter заявив мені, що почнеться наступ в Україну й що вони будуть засягати моїх рад  нічого подібного не робили. За десять днів, що я перебував у Яссах, я лиш зробив для них трансфер летунських фото району Батума  з фото зробив плян. Наступ з Румунії в Україну почався 22.VІ, а 24.VІ мене відіслали назад до Скернєвіц, при чім на прощання барон von Hocbstätter сказав мені, що вони (німці) не потребують ані України, ані українських політиків чи генералів. До речі зо мною був пок. Д-р Ю.Липа, який одночасно зі мною був відісланий до Варшави” (Шандрук П. Це було так! // Вісті.1955.Ч.3-4. С.6).
Найбільша заслуга генерала Павла Шандрука полягає в реорганізації  після Бродівської битви  дивізії СС “Галичина” у Першу українську дивізію. Постання цього формування  складна проблема, на якій і сьогодні полюбляють спекулювати деякі історики радянської закваски. Вони залякують темне і затуркане населення: мовляв, дивізія співпрацювала з фашистами. Красномовнішої форми співпраці з гітлерівською Німеччиною, ніж таємна угода між Ріббентропом і Молотовим, підписана 23 серпня 1939 року у Москві, відповідно до якої Червона Армія окупувала Західну Волинь і Галичину і запровадила тут комуністичний терор, придумати годі. Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, на Західній Україні було репресовано 1120137 осіб. Тобто кожного десятого, сотні сімей депортовано в Сибір, конфісковано поміщицькі і церковні землі, націоналізовано банки, розгромлено політичні партії, а їх лідерів (Костя та Дмитра Левицьких. Остапа Луцького, Володимира Старосольського, Сильвестра Герасимовича та інших) заарештовано, закрито громадські, культурні, наукові, торговельні та промислові товариства і установи, такі як “Просвіта”, Наукове Товариство ім. Шевченка, розгромлено редакції часописів.
Та все ж спробуємо зясувати причини виникнення Першої української дивізії. Вона, як пише у своїх спогадах генерал Павло Шандрук, була створена для “продовження боротьби Українського Народу за відновлення своєї державної незалежності” (Українська дивізія “Галичина”. Київ-Торонто, 1994. С.66). Уже на початку 1943 року стало ясно, що Німеччина війну програла. Але в народній памяті ще живими були враження від дворічної окупації червоною армією Західної України: московський режим мало чим відрізнявся від німецького. Отже, йшлося про створення боєздатної дивізії для боротьби проти московської тиранії і в кінцевому рахунку й проти німецької, оскільки гітлерівська Німеччина війну вже програла. Для цього з квітня 1943 року й почалося формування дивізії “Галичина”, яка була розбита у битві під Бродами.
Час був дуже непевний, а для Уласа Самчука  цілком безнадійний, як “пять по дванадцятій”. Песимістично-іронічним умонастроєм від зустрічі із Павлом Шандруком 15 січня 1945 р. у Берліні просякнутий його спогад “Пять по дванадцятій”.
“При обіді в Ексцельсіорі, мій земляк М. повідомив мене, що прибув зі сходу генерал Ш(андрук), що хоче бачитися зі мною, а живе в цьому ж готелі. Я вирішив відвідати генерала. Застав його в ліжку, кілька ночей не спав… Коротко, стислими словами оповів, що “там” робиться. Содом і Гоморра, якщо можна тут вжити цих абстрактних понять. Весь схід Німеччини в русі на захід. І то переважно пішки. У сніг, у метелицю в мороз. Жінка генерала загубилась, і він у відчаю, де й як її знайти. І, між іншим, німці пропонують генералові творити українську армію. Ха-ха-ха! У “пять по дванадцятій!”. Генерал дав згоду, українці, мовляв, ніколи не відмовляються від армії, навіть на один день і де б то не було. Мені пропонує відділ пропаґанди у тій затії.
Я в душі лише посміхнувся, а назовні висловив думку, що пропаґанда такого роду вже існує при міністерстві сходу. Генерал зазначає, що такого роду пропаґанда мало йому імпонує, тепер, мовляв, потрібна інша, з іншими людьми. Я дав зрозуміти, що в чуда не вірю, та ледве чи вірить у них і сам генерал. Я відійшов без нічого” (Цит. за вид.: Колісник Р. Від дивізії “Галичина” до Української Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука // Вісті комбатанта. Торонто-Нью-Йорк. 1955. Ч.1.С.62-63).
У цей час дуже складними були взаємини українців з Андрієм Власовим, російським генералом, який 1942 р., потрапив до полону, перейшов на сторону німців і при їх допомозі створив “Комитет Освобождения России” (КОНР), а згодом очолив “Русскую Освободительную Армию” (РОА). Павло Шандрук описує свою зустріч із Власовим:
“Побачення з Власовим відбулося 30 січня 1945 р. з дотриманням протоколу. Велика вілля десь під Берліном, велика в ній гарно упоряджена заля, до якої з одних дверей увійшов Власов з Kroeger-ом, а з других одночасно я з д-ром Ф.Арлтом. Нам познайомили й обидва німці вийшли.
Перше враження  дуже гарний мужеський тип високого росту у військовій формі без нараменників. Перші незобовязуючі куртуазні з його боку слова  глибокий бас, гарна вимова. За кілька хвилин німецький старшина приніс пляшку коняку на кристалевім сервісі. Як відомо я не пю, але одну чарку мусів випити. Власов щохвилини наливав собі й пив. Далі заговорили про справу, а втім я більше мовчав, даючи можливість ініціятиви Власову. Отже, він запитав, чому я не хочу увійти як автономний комітет до його “Коммитета Освобождения Народов России”. Він уважає, що це тим більше можливо, що він уже має українську секцію на чолі з пп.Форостівським, Музиченком, Бутенком та іншими, яка, цілком природньо, пристала б до УНКомітету. Він малював образ досягнень, якби ми почали таку співпрацю, при чому відразу підкреслив, що я був би його першим заступником. Після скінчення його досить довгої тиради я відповів, що на перешкоді до такого “возсоединения” стоїть формальна справа, саме: український народ не є народом Росії, а лиш червона Москва тепер як 260 років тому Москва була підступно підбила Україну. Власов похапливо перервав мене й сказав, що він добре знає історію, але це минуле, а тепер справа стоїть так, що треба йти разом, що за прикладом моїм пішли б всі інші національні репрезентації (тут я побачив, про що йде з тої тактичної помилки Власова.  П.Ш.). Далі Власов говорив про можливі перспективи особистого характеру для мене й для нього, а я собі думав, “яка ж ти все таки наївна людина, коли так по дурному думаєш грати на амбіції”. Вже тоді я зрозумів свою повну перевагу над ним і спокійно відповів йому те саме, що говорив німцям, себто: він окремо, я  окремо, але в інтересах боротьби можемо узгіднювати нашу діяльність.
Тоді Власов з виразним подразненням підкреслив, що я своєю впертістю гамую цілу справу і що можу понести за це консеквенції  “я бачу, що Ви політик”, сказав він. Досить довга мовчанка. Нарешті він запитує мене, як я собі уявляю дальший розвиток мілітарних подій. Я відповів, що хіба він краще від мене орієнтується в ситуації, бо вже має комітет і штаб, а я не маю нічого. Вже таки досить на підпитку він з цього дуже зрадів і почав говорити про те, що за 2-3 місяці вже матиме 6 дивізій й тоді рушить… на Україну. Не дивлячись на те, що впродовж цілої розмови я тримав себе в руках, я підскочив і перервав його: “Чому через Україну?” запитую. “Ну бо там більше матеріяльних можливостей та населення вороже наставлене проти червоних”, відповів Власов. На це я сказав, що він помиляється, бо український народ вороже наставлений проти москалів взагалі й буде битися проти нього теж. Тоді вже він вийшовши з себе, сказав: “Побю і Вас і народ!”  Можливо  зазначив я  Ви побєте (це слово я дуже підкреслив.  П.Ш.) всіх нас, але Денікін та Вранґель теж били нас”. ”Ну що ж, не хочете, то й не треба, тут сваритися не будемо, але розмова з Вами була приємна”, закінчив Власов” (Шандрук П. Це було так! // Вісті.1955.Ч.3-4. С.4).
Ідею створення УНКомітету підтримали багато видатних діячів культури, воєначальників, вчених, зокрема М.А.Лівицький, М.М.Ковальський, полк. Дацько, полк. д-р Б.Гомзин, інж. А.Мілянич, проф., д-ри В.М.Кубійович, К.К.Паньківський, М.О.Вєтухов, Х.С.Рябоконь, М.І.Шлемкевич, відомий історик В.В.Дубровський.
12 березня 1945 року було створено Український Національний Комітет, до якого увійшли: Павло Шандрук  голова, Володимир Кубійович (колишній голова Українського Центрального Комітету в Кракові)  перший заступник; Олександр Семененко (колишній мер Харкова)  другий заступник, Петро Терещенко  секретар. Про те, що нові керівники виходили винятково з українських інтересів, свідчить “Декларація Українського Національного Комітету” (від 17 березня 1945 року). У ній є такі рядки:
“Створення Українського Національного Комітету є новою сторінкою в житті українського громадянства, що глибоко просякнуте любов’ю до рідного краю і хоче бачити його вільним від окупантів.
Тому УНК приступає до створення Української Національної Армії, що має відновити боротьбу за українську державність” (Цит. за вид.: Колісник Р. Від дивізії “Галичина” до Української Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука // Вісті комбатанта. Торонто-Нью-Йорк. 1955.Ч.1.С.69).
А ось уривок із “Відозви УНК до українського громадянства” (від 8 квітня 1945 року):
“Жорстоко хазяйнував ворог на нашій землі. Він приніс колгоспне кріпацтво для селянина, неволю для робітника, льохи, чрезвичайки, Соловки і Сибір для українського інтелігента… Коли тепер почалася нова світова війна, большевики в перших рядах послали на смерть за себе українців, щоб знищити їх, щоб позбутися тих, хто не хоче підпорядковуватися їхній неволі… Всі ті мільйони українців повинні пам’ятати, що поворот на Рідну Землю є можливий тільки зі зброєю в руках, що добровільно ворог з нашої землі не уступить” (Там же. С.70).
В обох документах підкреслено, що Українська Національна Армія “має одне завдання  боротьбу за Народ, за власну суверенну державу”, бо “червоний ворог несе смерть і знищення” (Там же. С.70).
Генерал Павло Шандрук, якого Український Національний Комітет призначив головнокомандуючим Української армії, ще 19 березня 1945 року наказав змінити назву дивізії СС “Галичина”, яка у битві під Бродами втратила понад 70 відсотків особового складу, на “Перша українська дивізія”.
“Поява генерала Шандрука в дивізії,  писав його адютант Мирослав Мелецький,  наприкінці війни все-таки мала своє значення. Його незаперечна заслуга полягає в тому, що він зумів за таких несприятливих умов і недвозначно виявити те, чого бажав український народ. Генерал прийняв від вояків дивізії присягу на вірність Україні і наказав носити на уніформі український тризуб, заборонений німцями” (Там же. С.156). Вольф Дітріх Гайне у своїх спогадах пише, що дивізія постала завдяки залученню до неї ветеранів визвольних війн, таких, як Павло Шандрук, оскільки вони “творили живий звязок з першим “героїчним віком” українського націоналізму двадцятого століття і були дуже необхідні для втримання військового духа” (Там же. С.81). Протягом двох місяців генерал Павло Шандрук провів гігантську організаційну роботу, залучаючи до участі у дивізії “остарбайтерів”, військовополонених українців, що були інтерновані у німецьких таборах у різних країнах світу.
Поет Леонід Полтава у своїх споминах пише: “Десь у кінці засніженого 1944 або на початку 1945 року,  до табору “Ост” на вул. Бессемера в Берліні, прибули в неділю, в супроводі німецького старшини  коменданта того табору, два українці: один у німецькій уніформі підстаршини, другий  у гарному цивільному убранні, зі шкіряними рукавичками, у крислатому капелюсі.
Гості промовляли до зібраних понад 300, переважно молодих українців українською мовою… Сенс їх промов був такий: віднині всі жителі табору “Ост”, які походять із України (у розумінні Наддніпрянщини  люди з Галичини не підпадали під категорію ”остарбайтерів”; їх часто вивозили на важку працю силою до Німеччини, але жили вони за трохи легшим “розписом” німаків),  скидають глумливу синю пов’язку “ОСТ” і одержують на руки пов’язку, на якій намальований “Тризуб”  Герб тисячолітньої Української Держави. Такий наказ українського генерала Павла Шандрука, узгоджений з німецьким Управлінням у справах чужинецьких робітників у “Райху”. Усім жителям таборів будуть видавати значно краще харчування та одяг, а в неділю вони зможуть виходити поза табори на півдня та мають право йти на молитву до своїх церков (раніше це було суворо заборонено). До таборів з українцями будуть приїздити мистецькі групи  для розваги й культурного відпочинку робітників. Молоді матері будуть отримувати спеціяльне харчування для них і дітей-немовлят, таке, яке одержують німецькі матері й діти. Молода жінка-мати не йтиме до праці три тижні після породів.
І вкінці: “Хто з вас, земляки-українці, бажає йти до Української Армії під командуванням генерала Шандрука, нехай зголоситься завтра у коменданта табору” (Визвольний шлях. 1981. Кн. VІ. С.750).
За підрахунками генерала Фон Кестрінга таких осіб нараховувалося понад 220000. Вони почали поповнювати дивізію; так було сформовано протипанцерну бригаду (під керівництвом полковника П.Дяченка), парашутну (отаман М.Бульба-Боровець), бригаду вільного козацтва (полковник Терещенко). 281 запасну бригаду (полковник Ф.Гудима), влилися до дивізії і 2 полки, що несли охоронну службу в Голландії і Бельгії.
Від жовтня 1944 до січня 1945 року Перша українська дивізія перебувала в Словаччині, де взяла участь у придушенні інспірованого комуністами Словацького повстання, потім у Югославії і південній Словенії, згодом відступила в глибину Австрії, де вела бої з регулярними радянськими військами, що насувалися з Угорщини. Один з ветеранів цього формування під час відзначення 50-річчя Першої Української дивізії у Києві (у 1993 році) сказав про неї так:
“Вона була фронтовою частиною, яка воювала під українськими прапорами і на всіх видах її військового виряду пишався золотий лев на блакитному щитку. Ніде не воювала з цивільним населенням ані на Україні, ані поза її межами, і її частини не виконували жодної служби при концентраційних таборах. Що її вояки не йшли воювати за Великонімеччину чи нову Європу, про це дуже добре знало німецьке командування й тому не кидало її на Західний фронт. Українська дивізія “Галичина” була створена для боротьби з більшовизмом, і на тому фронті вона вистояла до кінця, тобто до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року” (Українська дивізія “Галичина”. Київ-Торонто, 1994. С.163).
Звісно, якби в роки війни дивізія скоїла хоч найменший військовий злочин, її за це притягнули б до відповідальності на Нюрнберзькому процесі, де було засуджено фашистську партію СС як злочинну організацію. Однак жодне з імен дивізійників на цьому процесі не фігурувало.
Після того, як Німеччина капітулювала, дивізія перейшла на бік західних альянтів і була інтернована англійцями (табори полонених у Філляху  Беллярії  Ріміні, перевезені в 1947 році до Англії і розпущені) й американцями (табори полонених у Раштадті  Ріґзе  Ауербаху  Реґенсбурзі). У своїх меморандумах про Дивізію до різних урядів, штабів та установ Павло Шандрук наводив неспростовний арґумент: його вояки ніколи не були радянськими громадянами, а були громадянами Польщі, тому про їх репатріацію до СРСР не може йти мови. Це врятувало життя багатьом дивізійникам. Вони у 1950 році на зїзді у Мюнхені  Фраймані створили Братство колишніх вояків Першої української дивізії. Воно має свій осередок у Мюнхені, управи у Німеччині, США, Канаді, Арґентині, Австрії, у багатьох містах на Україні, видає свої військово-політичні журнали “Вісті”, “Вісті комбатанта” і військово-патріотичну літературу.
Нелегкою була й особиста життєва доля командуючого Першою українською дивізією генерала Павла Шандрука. “Я його двічі зустрічав 1945 й 1946 років в м. Ашаффенбурґ (Баварія), де він ховався від московських людоловів, які намагалися впіймати його”,писав у „Просвіті” (1994, №№ 6-7) голова фундації ім. Симона Петлюри у Лондоні Олександр Бондаревський. -Більшовицькі нишпорки безнастанно полювали на нього і хотіли вчинити над ним самосуд, як вчинили його над Симоном Петлюрою. Євгеном Коновальцем, Степаном Бандерою та іншими. Все своє життя генерал Павло Шандрук жив у конспірації, після війни з дружиною переїхав до США, де брав активну участь у комбатанських і громадських організаціях, виступав зі статтями на сторінках газет і журналів, а згодом видав книгу спогадів “Arms of Valor” (Нью-Йорк, 1959).
Журнал “Вісті”, орган управи Братства вояків Першої української дивізії у Німеччині, в одному із своїх номерів за 1968 рік подає відомості про святкування у всьому світі 25-річчя дивізії “Галичина”. З публікації дізнаємося, що 27 квітня 1968 року генерал Павло Шандрук виступив з головною промовою на ювілеї у Нью-Йорку, у залі Українського Народного Дому, а 11 травня  у Філадельфії. “Програма банкету в модерній авдиторії парохіяльної школи св. свшм. Йосафата почалася, коли на залю ввійшов ген. штабу ген.-полк. Павло Шандрук, кол. головнокомандувач УНА. Учасники банкету, зокрема кол. Вояки 1 УД УНА, привітали генерала бурхливими оплесками, відразу створюючи вояцький настрій пошани до найвищого військового авторитету. Рясними оплесками привітано також 50 кол. вояків І УД, що, удекоровані червоними стяжечками комбатанів, перемаршерували залю й уставилися на сцені”. Далі журнал зазначає:
“Із вступним словом виступив ген. Павло Шандрук. Із його обличчя пробивалася гордість, що він знову може провести дещо часу між, як він сказав, “своїми вояками”, які вкрили славою українське ім’я й, перейменувавшись на І УД УНА, склали присягу на вірність українській державі й народові. Підкресливши хоробрість вояцтва дивізії її кол. Головнокомандувач підкреслив, що багато вояків 1 УД УНА, згодом пішло в ряди Української Повстанської Армії, щоб продовжувати боротьбу за здійснення найвищих українських державно-національних ідеалів. Генерал висловив глибоку віру, що прийде хвилина, коли можна буде відзначувати ювілеї Дивізії у вільній Україні” (Вісті. 1968. Ч.129. С.59-60).
Самому генерал-полковникові Павлу Шандруку не судилося дожити до цих радісних хвилин, про які він говорив на зустрічі з дивізійниками Філадельфії, не судилося стати свідком світового зїзду дивізійників, який у 1993 році розпочався у Львові, а закінчився у Києві. Він помер 15 лютого 1979 року у м.Трентон, США.
Похорони почалися 18 лютого у Трентоні, штаті Нью-Джерсі. У панахиді взяли участь прапороносці станиць Братства колишніх вояків Першої української дивізії молодіжних організацій “Спілки Молоді України” та “Пласту”, ветерани визвольних змагань з Нью-Йорку, Чікаґо, Детройту, Клівленду, Гартфорду, Філадельфії та ін. Покійного генерала вшанували президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Лівицький, представники Державного центру УНР та Товариства “Броди  Лев”. Особливо зворушливим було соборне відправлення панахиди: генерал Павло Шандрук ще за життя був прихильником ідеї обєднання Українських Церков, то ж панахиду відправили священик Української Православної Церкви о. протопрес. Богдан Желехівський та священик Української Католицької Церкви о. протоієрей Микола Галета, вони виголосили прощальні промови, а жалібну пісню виконав хор Української Православної Церкви у Трентоні. Зі словами прощання виступили голова Крайової Управи Братства колишніх вояків Першої Української дивізії мґр Богдан Артимишин, представник Державного Центру УНР Петро Лимаренко, представник Об’єднання колишніх вояків українців в Америці Степан Конрад, командир Української Національної Армії Михайло Ліщинський. Вони добрим словом згадали про заслуги генерала у визвольних змаганнях українського народу у двох війнах.
“Присутня на Панахиді жалобна громада була дуже зворушена прощальними промовами і на очах багатьох присутніх видно було сльози, бо щойно відчислені заслуги дали змогу пізнати, яку втрату понесла наша визвольна визвольна боротьба внаслідок смерті Головного Командира Української Національної Армії” (Українська думка. 1979. 5 квітня).
19 квітня у церкві на цвинтарі св. Андрія у Бавнд Бруку архієрейську Службу Божу відправив блаженніший митрополит Української Православної Церкви Владика Мстислав.
Перед закриттям домовини підполковник Михайло Ліщинський за козацьким звичаєм закрив очі Командира червоною китайкою, а інженерові Івану Скірі випала честь нести за домовиною аж до могили відзнаки вояцької честі і слави  подушку з орденами та комбатанську шапку. Промову над гробом виголосив заступник голови Головної Управи Братства колишніх вояків Першої Української дивізії Роман Данилюк. Бойові побратими генерала на прощання заспівали йому жалібну вояцьку пісню “Чуєш, брате Мій”.
Генерала поховали, та живі ще (хоч, звісно, далеко не всі) його побратими-дивізійники, які 1943 року, навіть у несприятливий історичний момент сміливо стали до боротьби з більшовизмом, щоб здобути незалежну державу. Вони щороку приїздять у Крути, щоб вшанувати память героїв крутянського чину, які стали для всіх “невмирущою леґендою про Українські Термопіли” (П.Шандрук). За їх гроші тут зведено меморіальний комплекс. Усі колишні дивізійники увійшли до обєднання ветеранів Другої світової війни, яке очолив народний депутат Верховної Ради України академік Ігор Юхновський. Усім їм хочеться одного  всеукраїнського порозуміння, вони зі співчуттям і пошаною ставляться до всіх вояків, що загинули у війні, незалежно на чиїй стороні вони воювали. Вони поважають ветеранів Червоної армії, що боролися проти фашистських зайд і чесно виконували свій військовий обовязок. Культ героїзму і крутянського чину прищепив дивізійникам Павло Шандрук і вони радіють, що дожили до незалежності своєї держави і сподіваються, що молодь нікому не віддасть нашої свободи.

1

Копія листа Павла Шандрука до Дмитра Донцова від 10.ХІ.1933 р.

2

Копія другого листа Павла Шандрука до Дмитра Донцова від 21.VІ.1933 р.

Олександр Астаф’єв, Київ – Варшава.

Leave a Reply

Your email address will not be published.