Петро Григорович, вчитель на пенсії, у лагідну днину полюбляв пройтися напівпустим селом. Заглядав на покинуті оселі, в яких од часу струпішіли стріхи й колись така золотиста солома, наче в ній щодня купалося сонце, – геть вигоріла й стала тьмяною; хіба тільки після дощу відходили дахи і тоді на короткий час оживав мох, а згодом знову залягав у сплячку до наступної зливи й лише пізньої осені, коли день у день сіялася мжичка, він заново зеленів.

Тут він народився і виріс. Після інституту повернувся до рідної школи, викладав математику. Теперки сидів без діла. Молодим, у вільну годину, столярував, умів в’язати гарні віконні рами та й фільончасті двері на дві половини так, що кожен хотів замовити. То було, коли ще не почало в різні боки розбігатися село. Ниньки у майстерню боїться заходити, чого троюдити свою душу, роботи ж немає.
Він одинакував. Дружина давно втекла з головою колгоспу, залишивши йому двох синів. Нову жінку не наважувався привести в хату, але біль зради часто доймав. Навчився пекти коржі, варив борщ, навіть крутив голубці й ліпив вареники. Сам і виходив дітей. За всі роки Наталя жодного разу не обізвалася, наче ті діти були чужі. Після школи, один за одним, подалися до міста. Повивчалися і не повернулися. Як навідувалися – жартували: «Тату. Не наполягайте, бо ми тут здичавіємо».
І може, їхня правда. Коли закрили напівпусту школу, учнів було наполовину більше, ніж учителів, то дав їм знати. Вони відписали: «Ми ж казали, не кличте в глухомань. У вас добре було б вовкам, ніхто не тривожив би».
Він часто блукав лісками й перелісками. І хоча коли-не-коли брав рушницю, зовсім не збирався полювати, а так волів забутися, щоб відпочила душа.
Того ж року вперше у Чернивах зустрів сірого. Раніше тут його не бачив. Наразі, ще в село не навідувався. Він звіра не злякав. І вовк запам’ятав, бо не побіг, а став і довго дивився у його бік.
Згодом у Стінці, на вузькій стежці, вони ледве розминулися. Той простував з гори, а він підіймався вгору. Вовк відступив на кілька кроків і дав дорогу, бо не відчув у цій людині ворога. Відтоді їхні стежки не раз пересікалися.
Осінь не забарилася.
Петро Григорович обколував село, і чомусь закортіло завернути до джерела. З Горбової вулиці, попри Попільову хату підійшов до камінника, а звідти донісся гамір. Пришвидшив кроки і побачив там двох бахурів. Один штрикав навильником, а другий намагався дістати щось тичкою.
– Хлопці! Що тут робите?
– Та ось вовка приперли.
– Невже на вас напав?
– Ні.
– То чому мучите?
– Він біля ставочка зловив нашого качура. Оно від нього лиш пір’я залишилося. А ми з подвір’я побачили й сюди. Зараз йому дух випустимо. Потім злупимо шкуру й здамо.
– І що купите на ті гроші?
– Мо’, вистачить на півлітру.
– І не жалко його?
– Чого маємо жаліти, він же вовк? Чому зловив качура?
– Бо їсти захотів.
Хлопці продовжили штурхати поміж каміння. Вовк огризався, гарчав, раз по раз клацав зубами, намагався вислизнути з пастки, але не вдавалося.
Петро Григорович підійшов ближче й упізнав вовка. «Це той, мій знайомий, що дав мені дорогу в Стінці. Видко, вже зістарівся, тому й попався».
– Хлопці! – запропонував, – я розрахуюся за вашого качура, думаю він дорожчий за вовчу шкуру. То згода?
– Та ми не проти, – зраділи.
Витяг гаманець і віддав гроші.
– А ви йдіть собі, бо вовк мій.
Хлопці знизали плечима: якийсь чудний, буцім несповна розуму, і пішли. А він стояв і дивився вовкові в очі, а той теж своїх не зводив з нього. Довго вивчали один одного.
– Що, сіроманцю, попався? Чого забрів у село? Видко, сильно зголоднів. Чи заслаб? Диви, як ти вилиняв.
Вовк слухав, наче розумів, про що питає цей добрий чоловік, наче співчуває йому за постійний голод і самотність.
– Ти ж такий одинокий, як і я. Тільки в мене пенсія, а в тебе – нема. – І далі продовжував: – Я маю корж, брав на дорогу, – і витягнув його з кишені. Вовк занюхав той повів, аж висолопив язик.
Петро Григорович відламав шматочок і кинув йому. Вовк дотягнувся і жував, примруживши очі від задоволення. Він підступився ближче і дав ще. Вовк з’їв і знов очікував. Тоді вже простягнув решту.
– А теперки, візьми сам.
Вовк нетерпляче перебирав лапами, міркував: йти чи не йти? Але раптово наважився, підвівся, підійшов, узяв з долоні залишок. З’їв і, наче пес, крутнув хвостом.
А він усміхнувся й проказав:
– Вовче. Йдемо до мене…

Leave a Reply

Your email address will not be published.