“Книги Дмитра Захарука треба читати. У цій другій книзі є авторське післяслово, фрагмент якого зацитую: „Головна сюжетна лінія роману «Як сниться жито» – муки убитої горем божеволіючої матері, що шукає тіло свого сина. Паралельно – страшна доля вивезеної в Сибір родини, що там уся загинула. Але попри це твір оптимістичний. Навіть у найгірших умовах вдова будує хату. А всі нещастя гартують юного Дмитрика, закладають у нього фундамент майбутнього успішного політика…”

ДВІ СЛОВІ ПРО РОМАН ДМИТРА ЗАХАРУКА «З-ПІД МАШКАРИ»

Дмитро Захарук. З-під машкари.– Івано-Франківськ: ВГЦ «Просвіта», 2014. – 240 с.

Це другий роман із задуманої письменником трилогії під загальною назвою «Осінні проліски (рефлексія максима)».Перший роман має назву «Як сниться жито», і вийшов він 2012 року в коломийському видавництві «Вік». Задумана ще третя частина «Що Бог лучив».

Мені шкода, що тиражі цих романів невеликі, і український читач, фактично, не знає нічого про автора і про його задум. А це один із тих авторів, який пізно дебютував у літературі, але якого знати і читати варто.

Щось не дуже хочу переповідати зміст першого роману, як і другого, бо це невдячна справа. Книги Дмитра Захарука треба читати. У цій другій книзі є авторське післяслово, фрагмент якого зацитую: „Головна сюжетна лінія роману «Як сниться жито» – муки убитої горем божеволіючої матері, що шукає тіло свого сина. Паралельно – страшна доля вивезеної в Сибір родини, що там уся загинула. Але попри це твір оптимістичний. Навіть у найгірших умовах вдова будує хату. А всі нещастя гартують юного Дмитрика, закладають у нього фундамент майбутнього успішного політика. Герої роману «З-під машкари» відразу по страшній поразці починають готувати майбутній великий зрив, який, як глибоко переконані вони, нарешті буде переможний“.      Другий роман ­ – це розповідь про „Олегів“, організацію українських націоналістів (організація легальна – звідси „олеги“), які входили в структури радянської влади і в умовах суворої конспірації готували ґрунт для майбутньої української перемоги…

Сам Дмитро Захарук у вже згаданому післяслові („Про «Осінні проліски», романи «Як сниться жито» і «З-під машкари»“) детально розповідає про задум, про свою творчу долю і художню манеру писання.

У центрі роману – доля двох молодих людей, Богдана і Оленки, які виходять із підпілля і під чужими іменами легально продовжують боротьбу за українську державу.

Не знаю, наскільки реальною є ця історія, і чого у ній більше, – вигадки чи факту, але роман, поданий у формі монологів-розповідей головних героїв, розкриває усі перипетії їхнього непростого завдання, яке вони поставили перед собою, пожертвувавши особистий щастям.

Роман читається добре. Можливо, має рацію Дмитро Павличко, закидаючи авторові перевагу поетичного письма над прозовим (Дмитро Захарук переказує фрагмент листа Дмитра Павличка), бо перед нами  розгортається не так прозова драма чи трагедія, як романтична балада.

Думаю, автор свідомо пішов шляхом ідеалізації своїх героїв і тих людей, як дорослих, так і підлітків «Степанів», які усвідомили важливість своєї трудної місії.

Чимось письмо автора нагадує твори Юрія Яновського, Олександра Довженка. Олеся Гончара, – власне, отією романтизацією буднів і героїв. Це вибір автора.  Я би не сказав, що це зле. Але чи буде готовий сприйняти молодий український читач таку творчу манеру, – мені передбачити важко. Хоча сам виступаю за те, що в сучасній прозі українській забагато життєвого бруду і герої надто приземлені, з обов’язковим мовним додатком – татуйованої лексики, жаргонізмів тощо. У Дмитра Захарука є і цей пласт лексики, але він чітко контрасний, – позитивні герої у Захарука і в мові позитивні; негативні, відповідно, говорять суржиком з обов’язковим табуйованим додатком…

У якийсь із моментів читання у мене навіть склалося враження, що в книзі Дмитра Захарука важить не так сюжет, як ідейний задум. Це ідейний роман, дидактична лекція з правильними моральними прикладами. Зрештою, записки Оленки („Нотатки у пролісковому зошиті“) є  нічим іншим, як морально-дадактичними максимами.

Безперечно, цей роман близький до жанру „роману виховання“. Аж трохи дивно, що він зʼявився на початку ІІІ тисячоліття, коли ми забули про виховання, а тільки займаємося на усіх рівнях його імітацією.

Я би хотів, аби цей роман, так само, як і перший у цьому циклі, мав широке коло читачів. Це той правильний художній акцент, якого нам все-таки бракує. Бо маємо не голу дидактику, а колоритний пласт літературного „шаманування“: яскраві психологічно-наповнені діалоги, монологи, у тому числі й внутрішні; чудові пейзажні замальовки; добре знання українського фольклору і доречне і тактовне його використання, загальна моральна настанова, – роблять цей роман не просто фактом літературного процесу, а тим внутрішнім патріотичним стрижнем, на якій тільки й може вирости нова українська людина.

Дмитро Захарук свідомий свого завдання, а індивідуальний досвід, талант і людський такт дозволяють йому не тільки розставити правильні акценти, але й створити  яскраве художнє полотно.

     Євген БАРАН, критик, літературознавець,
голова Івано-Франківської обласної організації
Національної спілки письменників України,
Заслужений працівник культури України

Leave a Reply

Your email address will not be published.