Богдан Манюк. Фатум: драма-феєрія. – Тернопіль: Астон. 2017 р. – 144 с.

Підгаєцький поет Богдан Манюк запропонував увазі поціновувачів красного письменства віршовану драму-феєрію «Фатум». Чи не вперше на Тернопіллі за останні роки з’явився твір, який поєднує поезію та драматургію. Пригадую, на подібний крок зважився Левко Крупа ще в період після проголошення Незалежності України. Сміливо? Так! Особливо, враховуючи, що Богдан Манюк уперше пробує сили у такому непростому літературному жанрі.
Виходячи з цього, очевидно, можна говорити про творчий дебют, оскільки відсвіт неофітства присутній. Проте автор цих рядків не погоджується з подібним твердженням, тим паче тоді, коли контраргументи, образно мовлячи, лежать на поверхні. Хіба, скажімо, не є доконаним фактом, що підгайчанин є автором кількох збірок віршів, книжок поезії і прози, публіцистично-краєзнавчого видання? (Вони, як на мене, вирізняються на фоні поліграфічної продукції літераторів краю своєю оригінальністю думок і слововираження. Не буде, мабуть, перебільшенням, що й новий твір Богдана Манюка викличе вибуховий ефект).
Розумію всю неоднозначність подібного висновку, як і певну авансованість оцінок, та не бачу потреби відмовлятися від них. А навіщо? Адже не розшаркуюся перед графоманом духу і слова. Майбуття цього не хоче. А Богдан Манюк, напевно, образиться, якщо не акцентую на справжності. Усвідомлюю, що сам він ніколи вслух не скаже про це. Та й навіщо мені, літературному критикові, нехтувати цим? Тим паче, що оригінальність мислення, мудрість, неповторність слововираження привернули мою увагу до його творчості ще раніше, на одному із засідань літоб’єднання при обласній організації НСПУ. Просто не міг не захопитися тим, що почув. (Як це чарівно виглядало на тлі безпросвітної графоманії місцевого розливу!). Потім була зустріч із його книгою віршів «Янголам написані листи», захоплений відгук про яку я вмістив на сайті «Золота пектораль». Повторивши в ньому те, що сказано у попередньому абзаці. (Коли процитував би найосновніші тези, то очевидно, не було б гріха, та не бачу в тому потреби, оскільки кожен, хто бажає, може сам звернутися до електронного першоджерела).
Про книгу Богдана Манюка «Янголам написані листи» згадую невипадково. Чомусь здається, що саме в ній закладено підвалини майбутньої драматичної поеми-феєрії. Тому й поведу мову про те, що вважаю найважливішим. І почну з історизму в авторовій інтерпретації. Подумалося, що цим відчуттям пронизані твори «Балада на новий лад», «Кривий танець». Важливим, як на мене, є те, що історизм в уяві автора виіскрюється поетичним краєзнавством. І справа полягає не тільки в тому, що підгайчанин вправно оперує фактами локальної історії. Він ще й наближує до читачів говіркове слововживання. Яскравою ілюстрацією може стати вірш «Желехолет», в якому автор намагається по-своєму осучаснити «гринджу», «горголю»… Хто і що там не казав би, а затія варта уваги. Зрештою, є ще два моменти, які неможливо оминути. Небанальність того чи іншого вираження і словесні новотвори або рідковживаність. Прикладів, на щастя, вистачає. «І кленовий листок – суєти перевізник мимоволі до ніг – по заблудлій золі», «Ти вростаєш, як сяйво, в мольфарові чари. Я втікаю від сяйва у щем вогневиць». (Не назвав би останню фразу чимось надзвичайним, але ефект протиставлень є надто зримий у даному випадку). Як і чарівність вживання «римосхрестя», «зеленпосмішки», «пеленколо»… Не відкидаю того, що в окремих новотворах присутній певний елемент штучності, але про це забуваєш, коли намагаєшся бачити те чи інше слово у контексті.
Дещо конкретизую. Якщо говорити про літературознавчий аспект поеми «Фатум», то Богдан Манюк – у виграші. Обрано небанальну тему, яку вміло висвітлено, поєднавши з місцевими переказами та язичницькою міфологією. Все це (на мою думку, звісно) є тим, чим твір причаровує.
Наведу кілька паралелей. Здається, автор мимоволі й сам змушує до цього. Так от, в українській літературі маємо «Лісову пісню» Лесі Українки, де авторка чи не вперше вивела на світові обшири волинську автентичність. Упевнений, що саме через це її твір отримав високу оцінку, бо справжніх поціновувачів красного письменства не надто цікавив космополітизм поетеси. А література без національних ознак – мертвонароджене дитя.
Драматичні поеми чи щось подібне являлися читачам і в тоталітарні часи. Але більшість із них не запам’яталася громаді власне через відсутність національного вогника. Правда, тут не все так однозначно. З одного боку, тодішня цензура з кадебістським оскалом не допускала присутності в літературі національної ідентичності. Мовляв, якщо той чи інший художній прийом не використовується в російському красному письменстві, то його не може бути в інших. А з другого? На превеликий жаль, не всі літератори збагнули важливість самобутності. (Можна, звісно, наводити приклади. Але… Як кажуть, після бою кулаками не розмахують. Якщо дивитися на ситуацію з часової верховини, то будемо відверті – це більше має цікавити істориків літератури).
Підемо далі. І ствердимо, що після проголошення Незалежності України у письменників ніби відкрилося «друге дихання». До читачів прийшли поеми Ольги Бабій, Михайла Каменюка, Михайла Стельмаха, Григорія Штоня. Зрозуміло, що про їхні тексти можна говорити багато. Та не бачу потреби наголошувати на окремих нюансах. Згадаю лише один. Ольга Бабій у «Нероні» і Михайло Каменюк у «Софії Потоцькій» не відкидають існування історичного начала. А якщо вчитатися, то, мабуть, і певну міфологічність, заглиблення в місцеві вірування. Але в них вони не є настільки зримі. Своєрідна ілюстрація для показу самобутності авторів?
А у випадку з Богданом Манюком все навпаки. Демонологія настільки міцно й органічно стала складовою твору, що без неї він просто не існує. Як на мене, то це вельми цікавий літературний аспект. Але історизм і оджерелення демонологією не мали б такого магічного впливу на свідомість читачів, якби не намагання автора ту чи іншу подію спроектувати на майбутнє. Чи не найяскравіше це зображено на протиставленні державницької позиції гетьмана Петра Дорошенка та емоційної, імпульсивної діяльності кошового отамана Івана Сірка, зорієнтованого на Москву. В уста Петра Дорошенка поет вкладає слова: «Шукаєм щастя поглядом полинним, а щоб від рабства… жоден – ні на крок!», «Москаль очима прошиває стіни». Запам’ятаються (у цьому впевнений!) і слова Івана Сірка: «Де забажаю, там пишу шаблями – на пиках турків, шиях татарви». (Не приховуватиму, що ця теза починає сприйматися болісно-іронічно після слів Солтенка: «Затіяв і різню, і люті лови заблудлий український херувим»). Подумалося – ми, очевидно, не переживали б нинішніх воєнних хуртовин на східних рубежах держави, якби тоді усі жили державницькими інтересами, не мислили так, як описано в поемі: «Московська влада – як у ребрах гак» (Петро Дорошенко) – «Ми різні, Петре, різні ми, мосьпане. Ми – дві ріки, широкі і стрімкі. Одна – на Захід, інша, бач, – на Схід» (Іван Сірко). Гадаю також, що додатковий позитивний ефект творові додало використання язичницької міфології і краєзнавчих джерел. Напевно, буде справедливо, коли цей аспект оцінять історики, краєзнавці, усі, кому подібні проблеми не повинні давати спокою. Хоча, звісно, це не означає відсутності поживи для роздумів літературознавців.
Тепер поговоримо про образність мислення та слововираження і мовленневий апарат, яким послуговується автор. Здається, не можуть не зацікавити висловлювання на кшталт: «Не час підозрі зверхньо гарцювати: чатує хитрий ворог поблизу», «Снопи надій світанок молотив», «Могутнє сонце одкровавить віршем». Продовжимо перелік вдатностей? «Дописуємо зморшками печаль», «разючий посвист обрієм хитнув», «ворота відчиняючи війні». Часто-густо висловлювання звучать афористично: «якщо твоя козирна карта бита, навіщо по губах ганяти свист», «якщо у серці не буває сонця, зі злотом, хоч убийся, ти – бутон», «о, зрадо, в українській вишиванці, яка ти дружелюбна, чорт візьми». І згодімося, подібні вислови приваблюють ще більше, коли зір натикається на такі цікаві образи, як «книга небокраю», «очі храмів», «вальсування пожежі», «ворожбитка-мла», «жмені смерті». Усе це вкупі з новотворами і рідковживаними зворотами типу «небочуле», «дивоздвиг», «псячив», «гудзує» творять неповторний колорит. А як не згадати промовляння Морока, Земного Духа, Скарбівника, Діда, Чура, Пека?
Не буде перебільшенням твердження, що твір Богдана Манюка спонукає до ширших роздумів і висновків. Кожен із них, мені здається, може стати поштовхом до створення окремого твору. Можливо, колись так і станеться. Але поки що зосередимося на чарівному світі поеми «Фатум». Демонологія слова чи слово про демонологію? Кожен сам може зробити висновок. Чи не в цьому полягає дивина, яка приворожує?

Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат всеукраїнської премії імені братів Лепких

Pidhaitsi109-6

Leave a Reply

Your email address will not be published.