Світлана Короненко — авторка, що залюбки мандрує в поезії століттями та епохами, вільно почуваючись у різних жанрах і віршових формах. Не цурається поетеса і географічних прив’язок, хоча вони зринають у віршах зрідка: Стопчатів, Шпола, Львів, Берлін, Париж. І це засвідчує лише одне: для авторки більше важить “політ вигадки”, аніж імпульс, підкинутий реальністю. І цей політ частенько є нічним (згадаймо збірку “Нічний політ”, 2009), ніби трішки відьмацьким. Оте “відьмацтво” — це і чаклунство та чари (“срібне шаманство вірша”), і знання та відання, спрямоване на утвердження добра. Чи не звідси у Світлани Короненко виростає “Замовляння” (“Говори про любов! Говори про любов! Говори!”) і “Замовляння на білоруську мову”. Останнє із замовлянь дало назву найсвіжішій поетичній збірці С. Короненко.

У збірці “Замовляння на білоруську мову” (К.: Ярославів Вал, 2020 — 168 с.) також зустрінемо мотив нічних мандрів, зокрема, у вірші “Готель” із циклу “Романси”. Жанрове окреслення твору терміном “романс” налаштовує читача на співпереживання любовній історії, на щирість оповіді ліричного персонажа, а також на романтичний антураж, картини вечірньої чи нічної природи.  Натомість читач стає свідком монологу ліричної героїні:

Я вийду в ніч, тремку і чорну. Я вийду в ніч, де дощ і вітер,

І зблисне сяйво бутафорне, й слова окреслить з білих літер.

Я вийду в ніч! У ніч, коханий! У ніч безумну і пекельну.

Вино, коктейль, марихуана — наздоженуть слова готельні.

Обвіє вітер, темні двері ударять важко за плечима.

Здригнуться тіні на портьєрі… Погасне свічка незгасима. (С. 41)

Звісно, романси описують і розлуку закоханих, а не тільки їх зустріч. Але Світлана Короненко робить це інакше: вірш її збудовано на контрастах (дощ — у природі, пекло-вогонь — у душі), не цурається поетеса й оксюморону (“свічка незгасима”) з відтінком сакральності: назви ікон “Нев’янучий цвіт” і “Неопалима купина” — з того ж ряду. Чи не найбільша різниця у тому, що лірична героїня виходить у ніч не з власного / батьківського дому, а з готелю. Понад те: саме готель винесено у назву цього вірша-романсу, що свідчить про надзвичайну важливість цієї деталі.

З. Бауман у працях “Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства” (К., 2008) та “Текучая современность” (Сп., 2008),  осмислюючи структуру міського простору, зауважує схильність цього простору уникати взаємодії (“обміну інакшістю”) зі Стороннім. Для цього створюються особливі середовища, які З. Бауман окреслює термінами “немісця”, “порожні місця”: аеропорти, автостради, готельні номери, громадський транспорт. Тобто до категорії “порожніх місць” потрапляють місця транзиту, місця переходу.

Власне, готель у однойменному вірші Світлани Короненко є таким місцем переходу. Але стосується перехід не географічної подорожі, а душевних мандрів. Адже початок вірша містить згадку про вокзальну душу:

І при такій душі непевній, і при такій душі вокзальній

Про що шепочеш в ночі темні слова тяжкі і сповідальні?

І погляд сивий і осінній, і погляд вогко-іронічний

Засвідчить щось, немов провину, й поставить знак питально-кличний.

Куди піду я серед ночі? Чому піду й кого покличу?

Не заглядай мені у очі, не повертай мене обличчям.  (С. 40)

Сокровенне, сповідальне слово ліричної героїні позначене мудрістю (погляд “сивий”) і сумом (погляд “осінній”, “вогко-іронічний”), а ота вогкість у погляді недвозначно вказує на сльози, що так суголосні з дощем за стінами готелю. І сльози ті важкі, бо пролито їх за крок до розлуки. У душі ліричного персонажа-жінки вирує буря емоцій і зринає чимало питань. Деякі питання містяться у підтексті (у чому провина? що вичерпало стосунки?). Інші у тексті: “Куди піду я серед ночі? Чому піду й кого покличу?”.

Оте “покличу” можна трактувати і в контексті “затримаю” біля себе, “не відпущу”. Заключний рядок наведеного фрагмента показовий: написано “не повертай мене обличчям”. Зауважу: не “мені обличчя” — руками, скажімо, для поцілунку. А таки “мене обличчям” — голосом, тобто, “не клич мене” (тому знак “питально-кличний”, а не питально-окличний). Питальний, бо цього разу нема певності, що замовляння-закликання матиме ефект і лірична героїня озирнеться (повернеться обличчям) і повернеться до ліричного персонажа, аби залишитися з ним.

Пригадуєте вірш “Замовляння” зі збірки “Дебора” (К., 2018), перший рядок якого звучить оклично “Говори про любов! Говори про любов! Говори!”? У вірші “Готель” лунає антонімічне прохання:

Не стій, як птаха, що незряча, не пий вино, воно солоне.

Не говори слова гарячі, хай серце трохи охолоне. (С. 40)

Птаха — душа ліричної героїні, звикла до лету (поетична, бо ж закохана!). Тепер та душа “незряча”, за слізьми не бачить дороги (“Куди піду?”) ні буквально, ні метафорично. Адже в темній ночі розлуки ще не знає, як жити без коханого… Вино, що його лірична  героїня п’є в готелі, солоне від сліз. Таке ж солоне і кохання ліричної героїні, і романс, очевидно, складений нею.  Пам’ятаємо ж: вино — символ кохання і творчості. А яка творчість, коли слова застряють у горлі, змішуючись із слізьми?

“Не говори слова гарячі, хай серце трохи охолоне”, — наказує жінка. Коханому, щоб не говорив слова про любов, зраджену і зранену образами? Чи собі, аби не сказати зопалу різкого слова у гніві? Не так і важить… Бо навіть “гарячий вітер у фіранці шукатиме собі остуди”… Однак, це не врятує кохання (“у склянці вина червоного не буде”). Буде хіба коктейль суперечливих почуттів і бажання забутися  (образно кажучи, “марихуана”):

І вже тоді, коли не треба ні слів, ні щастя, ні любові,

І біль такий, що упівнеба, й губу закушено до крові,

Я зупинюся. Темні сили і білі сили, він не винен!

Чогось ми просто не зуміли у цім життєвім варовинні.

Я стисну пальці. Боже милий! Моя свобода, як безодня.

І тиша в місті спорожнілім стоїть, як музика господня. (С. 42)

Біль упівнеба — наче блискавка, що може вразити. Героїня уже не біжить, не втікає, вона спиняється… З цього моменту елегійна тональність, характерна романсам про розлуку, зникає з вірша. На зміну звинуваченням коханого приходить усвідомлення, що він не винен, а лірична героїня стає вільною. Її свобода притягальна, загрозлива і безмежна, як безодня. У цій свободі вона знаходить звільнення від негативних емоцій, її душа наче “порожніє” і в ній настає переміна настрою: з громів обурення, болю та елегійності, на тишу прийняття, прощення і просвітлення… Як у природі після грози.

Прощення — “музика господня” (на яку не завжди здатні люди). Але хочу спинитися на іншому моменті порівняння оксюморонного штибу: “тиша… як музика господня”. Адже романс — це і музичний жанр для сольного співу з інструментальним акомпанементом, камерно-вокальна лірика.

На мій погляд, романс “Готель” Світлани Короненко можна зарахувати до піджанру баркароли. Не лише тому, що розквіт цієї музичної форми припав на романтизм, а і тому, що баркарола характеризується розміреним темпом, нагадуючи плавне гойдання човна (італійською: barca — човен).

Вірш Світлани Короненко “Готель” також має розмірений ритм завдяки стабільним паузам посередині рядків. Місця цієї паузи-цезури акцентує внутрішня  рима у суміжних рядках, як-от в цитованому щойно фрагменті: “треба-упівнеба”, “сили-не зуміли”, “милий-спорожнілім”. Цезура розбиває кожен із рядків твору на два піввірші, кожен із яких написано чотиристопним ямбом (Я4). Ритміка цього розміру налічує у вірші “Готель” чотири варіації. В межах вірша виникають різні комбінації ритму: 1) ритм тотожний в обох піввіршах одного рядка; 2) ритм тотожний для перших або других піввіршів суміжних рядків; 3) ритм за принципом підхоплення: другий піввірш першого рядка ритмічно тотожний першому піввіршеві рядка другого (або ж другому рядку в цілому). Ці ритмічні повтори формують, образно мовлячи, “гойдання ритму”, його розміреність, і доповнюють ті лексичні повтори, які читач легко віднайде сам у цитатах із вірша, наведених вище.

Від моменту, коли лірична героїня стає здатна чути тишу довкола себе і в собі, вона втрачає потребу щось приховувати, прикидатися, видаватися кращою: “Й коли уже ні жить, ні дихать, і зникне те, що зветься гримом, / Я помолюсь за тебе тихо, щоб все тобі було простимо…” (С. 43).

На рівні змісту маємо у романсі переходи від любові до розлуки, від готелю до природи  (згадаймо оте “темні двері… за плечима”, “вийду в ніч”), від гри до природності (“зникне те, що зветься гримом”). Дощ   солоних сліз і дощ за вікном змінюється річкою:

Моя рука тонка і темна, моє лице важке і сіре…

Десь річка гуркотить скажена, десь краплі падають на шкіру. (С. 43)

Варто наголосити на цьому “десь” (не тут, не з ліричною героїнею!). Отже, і гуркіт пристрасті (“гуркотить шалена”), і дощ (“краплі падають на шкіру”) вже сприймаються як те, що  належить минулому. Річка — не звичний пейзажний атрибут для розгортання романтичних подій у романсі, а також не місце, де самотня дівчина перебуває в очікувані зустрічі з коханим (як у провансальських “піснях про друга”). Це річка часу, на якій закохані не зуміли втримати любовного човна.

Але проживання цих емоцій дає змогу відчутися вільно, здійснивши перехід від ночі до дня, від  мовчання (не говори) до натхнення (“Говори про любов!”), від розгубленості та самоти (відчахнутості) до надії, що її символізує зелене листя фінального рядка:

Земля волога. День іскристий ступає по землі натхненно

І пряно пахне мокре листя, відчахнуте і ще зелене… (С. 43)

Сподіваюся, ця маленька мандрівка заохотить читачів узяти до рук “Замовляння на білоруську мову” Світлани Короненко і товаришувати авторці у її захопливих поетичних подорожах. А ювілярці побажаю лиш одного: щоби кожен день був іскристий і ступав землею натхненно і окрилено на радість їй та усім поціновувачам її поетичної творчості.

Надія Гаврилюк (м. Київ)

Leave a Reply

Your email address will not be published.