Не поталанило. Хотів попасти домів стареньким автобусом, а він показав противнющого задимленого хвостика, коли першокурсник університету Антон Музика вийшов на трамвайній зупинці, аби встигнути. І не було ради на прикрість. Й він пішком поплентався у середмістя, щоб звідти повернутися у гуртожиток. Хоч ще не мав поняття чим займатиметься далі.
Слава Богу, транспорту не довелося довго чекати. Вскочив у той,що під’їхав, і, стоячи коло заднього вікна, вдивлявся в силуети будинків та поодиноких дерев. Зненацька відчув як хтось вгатив межи лопаток. Озирнувся. Неподалік стояв Михайло Королю ,що вчився на іншому факультеті, але мешкав у тій самій багатоповерхівці що і він.
– Хотів у рідних пенатах побувати, але не вспів на розкішнющий “Ікарус” кисло усміхнувся він показуючи на пузату сумку. – От і мушу назад у свою кімнатчину їхати.
– І що тепер чинитимеш?
– Ще не знаю, – знизав плечима.
– Пішли зі мною на танці до сусідів, – запропонував Михайло. – Не прогадаєш…
Хлопцеві не дуже подобалися оті тупцювання багатьох ніг під музику, але вголос про це говорити не наважувався. Адже, як й багато його перевесників, вважав суботні жести молодих тіл важливим елементом студентської буденщини , яку не можна псувати поганими думками.
Невдовзі вони, обнявшись, зайшли у напівморок зали у сусідній багатоповерхівці.
Королюк кудись щез. Та скоро він повернувся, ведучи з собою двох дівчат. Антон згадав, що одну з них вже бачив із приятелем, коли прогулювався містом. А другу угледів уперше.
Та довго розглядати обох не зміг. Після павзи магнітофонна бобіна народила тужливу мелодію і всі подалися до танцю, якщо так можна назвати постійні вихиляння молодих тіл. До цієї дивної товкотнечі приєднався знайомець, потягнувши за собою й партнершу. Й Антон, щоб не виглядати несміливим білим ворониськом, кивнув головою до її подруги. Підійшовши до гурту, взяв її за талію і відразу каштановолоса припала до його плеча та всім тілом притулилася до нього. Йому здалося, що округлості кофтинки пропалюють груди, а а в єство вливається невідома енергія. Гіпнотично і незбагненно! І вони не відходили одне від одного кілька танцювальних турів.
Але “відклеїтися” таки довелося. Бо втихла музика: щось клацнуло у магнітофоні і він перестав подавати ознаки життя. Й вони пішли на те місце, де вперше зустрілися позирками. Прошкуючи туди, перетнулися поглядами з якимось юнаком з вилицюватим лицем, запалими щоками і неохайно зачесаним волоссям. Спочатку він дивно-дивно втуплював зір в обох, а потім злющими очицями ковзнув на дівочі тужавості під одежиною та оголені повнуваті ноги дівчини.
– Мені страшно… – залепетала вона, притискаючись до нього.
– Не звертай уваги, – весело сказав. – Хтось витріщився на тебе… Подумаєш… Ходімо до своїх.
Та знову четвірка не змогла довго перекидатися словами. Їх заглушило звучання мелодій. Всі знову полинули на її поклик, наче нетямущі метелики на палахкий вогонь.
Антон не сподівався, що у такі моменти може статися щось несподіване. Але… Через якийсь час до нього підійшов високий гевал, з-під картатої сорочки якого виднівся тільник. Ще він помітив золоту фіксу у нижньому ряді пожовтілих від паління зубів.
– Треба поговорити! – рішуче пробасив він.
Як суворий морський вовк, гадав, що суворий тон налякає низькорослого хлопчиська і той перепудиться.
– Відчепися! – Музика скинув зі свого плеча важезну долоню невідомця. – Я тебе не знаю! Про що ми балакатимем?
Той не сподівався та чиюсь таку реакцію на його грізнючість. І шарпонув юнака до себе.
– Доведеться! – реготнув огидно. – Але не зі мною, а з хлопцем, що стоїть оно в кінці коридора.
І, відштовхнувши хлопця від дівчини та боляче штовхнувши кулачиськом у спину, підвів до йог початку і вказав у кінець, де справді стовбичила якась постать.
І Музика попрямував туди. Дуже кортіло взнати про те, кому захотілося терміново поговорити з ним, почути голос того, хто покликав його у гуртожитку, де він раніше ніколи не був. Яким було його здивування, коли побачив хирляка, який недавно пас очищами його і дівчину.
-Хто ти? – перепитав, коли не почув й привітання з його уст, що, мабуть, найбільше годилося в такій ситуації.
– Тобі не обов’язково знати, – пробурмотів той. – Дай спокій дівці… Відчепися від неї.
– Від кого?
– Що ти викобенюєшся? Від тієї, до якої реп’яхом причепився…
– А тобі що до того?
– Не буду пояснювати нетямущому, – проговорив той. – Забагато честі! Тільки вимагаю “відклеїтися” від неї. Вона – моя…
– То чого сам не танцюєш з нею? – дивацька вимога його розсмішила і він вже хотів повернутися назад, бо його почала бісити незрозумілість.
– Не твоя справа. – почув від незнайомця. – Востаннє кажу тобі зникнути…
– А коли не послухаю, то що мені зробиш? – веселий настрій у ту мить вселився в юнака, бо вже не мав бажання говорити з нетанцюристом про щось серйозне…
– Відлупцюю, щоб не перечив… Коло маминої цицьки будь героєм, а не тутка…
– Щось не бачу тут шафи, яка впала тобі на голову? – продовжив Антон в своєму ж дусі, подивившись на все, що було навколо.
Пробував, як від надокучливої мухи, відмахнутися від дивачиська. Та й більше думав про дівчину, яку покинув задля розмови, яка не дала можливості хоч щось збагнути.
– Завтра опівдні чекаю тебе з секундантом, – відчеканив замість пояснення. – Галявину у ліску коло гуртожинка знаєш… Отам всьо й буде…
– А коли не прийду?
– Віддухопелю, коли й не сподіваєшся…
– І чого ти причевся до мене?
– За ту дівку…
– Смішно якось, – прошепотів сам до себе. –Я навіть імені її не знаю.
Думав, що тільки він чує власне шепотіння. Та порухи його губ прочитав і невідомець. Це стало зрозумілим з його повеселілості.
– От і добре, – зненацька промовив він. – Йди собі геть звідси і вважай, що все тобі тільки приснилося…
– А чого це ти маєш вирішувати, що я маю робити? – у душі сімнадцятирічного юнака заговорило несприймання дивного прохання з нотками нахабної вимоги.
Ще через мить додав:
– Йди сам туди, куди мене посилаєш… Це тобі приснилося, що говорив зі мною…
– Отак?
– А що такого? – здивувався він. – Як ти до мене, то я так і до тебе…
– Доведеться тобі дещо пояснити, – сказав він, зрозумівши, що Музика продовжує іронічно ставитися до його слів.
Проковтнувши, наче противнющі оскомини, вибирав слова. Був упевненим, що своєю тирадою розставить усе на свої місця.
Але те, що він хотів сказати, Антон збагнув з фраз, окремі слова з яких мовець залишив у своєму нутрі. Й хлопець, в якого вимагали відчепитися від дівчини, почув, що той народився у маленькому галицькому селі. Звідти і до армії пішов, коли настала пора. І там його застав лист від мами з неприємною вісткою: вийшла заміж дівчина, яка обіцяла чекати. Взнав, що вона з чоловіком живе у цьому місті. Вступив до університету, аби одного дня продефілювати перед зрадницею з новою дружиною. Ще й похвалитися, що та вірніша. Й чув, що з легкодоступних, які самі вішаються на хлопців, такі виходять.
Музика розсміявся, почувши таке.
–Хіба твоє хотіння для мене щось означає? – перепитав він.- Чи ти, дурню, не розумієш, що не все від тебе залежить?
– Жона має робити те, що я хочу…
– А не пам’ятаєш приказку про пана і його кожуха?
– Смійся! Смійся! Ще раз доказуєш, що ти мене розумієш… Регочи собі й регочи, але затям: дуелі бути!
Вищирив зуби на Антона та зникнув на сходах, що вели вниз. А Музика, не оглядаючись пішов туди, де його могли чекати Королюк і дівчата.
– Де ти пропав? – накинувся на нього Михайло. – Танці закінчилися, бо маг поламався. І я вже не знав, що маю чинити…
Він натякав, що Антон мав прихистити дівчину, яка йому заважала. Та неочікуванно почув те, на що не сподівався.
– А пішли ви всі на… , – прокричав той, хто підійшов до гурту.
Махнув рукою і швидкими кроками подався до свого гуртожитка, до якого треба було йти повз галявину майбутньої дуелі. У темноті не міг нічого помітити. Але в ту мить у глибині єства озвалося переконання, що все буде добре.
Уранці проснувся від стуку в двері своєї кімнатчини. Відчинив. І угледів за ними Королюка.
– І яка муха вчора тебе вкусила? – запитав після вітання. – Не розумію… Ми ж тебе не образили…
– А… – промовив протяжно. – Маю клопіт через ті танці. Та якось сам виплутаюся.
– Що сталося? – занепокоївся Михайло. -Не просто так питаю. Виходить, що я і винуватий…
Й Антон після наполягань розповів про дивну розмову. Ще й попросив його стати секундантом, бо когось ліпшого недільного ранку вже не знайде. І не здивувався, що той погодився. Та натомість якось знічено дивився на годинник на своїй руці.
– Мушу сказати своїй дівчині, що наша прогулянка містом переноситься на вечір, – пояснив він.- А заодно розповім Людці про дуель…
– Якій?
– Та дівчині, через яку хочеш битися з тим хлопцем… Зачекай! Ти що не знаєш, як її звуть?
– Навіть не питав, коли танцювали, – зізнався Антон. – Ми мовчали. І це нас влаштовувало…
–Оце так! – аж присвиснув знайомець. – Вперше чую про дуель через незнайомку…
Вони ще поговорили про різне. А опівдні обоє прийшли на галявину, де Музику і його приятеля очікував суперник. Фіксатий був секундантом закликача на дуель.
Хлопці утворили квадрат на пожовклій траві, позначивши кути спільними речами. Попередили, що під час сутички ніхто не має права вийти за нього. Більше говорив колишній морячок, а Михайло тільки згідно кивав головою.
Та сама дуель тривала недовго. Музика, увійшовши в означене місце, ще раз подивився на суперника. Збагнув, що той переважає силою рук. Й вирішив, що варто стерегтися їхніх рухів. Помітив, що той замахнувся лівою, відкривши при цьому частину корпуса. Гріхом з боку Антона було б не скористатися цим. І він з усієї сили вдарив правою ногою. І той, хто вчора кликав на дуель, звалився на холодну землю, як мішок щойно викопаної картоплі.
* * *
Та згодом Людка таки стала дружиною Музики. Після недуельного поєдинку за неї посеред березневого надвечір’я.
А спричинив усе один випадок. Коли на місто опускалися сутінки, він з бібліотеки прямував на трамвайну зупинку, щоб добратися до гуртожитка. Настрою не мав. Його зіпсував кепський роман про дуель молодого клерка за честь юної дворянки. Бештав себе, що згайнув чимало часу на книженцію замість того, аби хоч погортати потрібний посібник. Вже підходив до місця, де хотів сісти на трамвай, як з підворітні пролунав переляканий жіночий крик:
– Відчепися від мене, гнидо! А-й! А-й!
Моментально кинувся у тьмищу. І перед ним проз неї відкрилася картина: огрядний амбал підступав до невідомиці, котра щулилася коло темної стіни.
– Не кричи, сучко! Нікуди від мене ти вже не подінешся! – просторікував він, розстебуючи ширінку. – По-ве-се…
Голос зненацька пропав, а його власник розпластався на холодному і мокрому асфальті, судомно ковтаючи повітря. Над ним стояв низькорослий хлопець, який несподіваним прийомом звалив його.
– Навіть не думай підвестися, гниднику! – проговорив суворим тоном, бачичи, що той намагається підвестися.
А ще через мить додав, звертаючись до жертви огрядника.
– Ви, громадяночко, скоріше йдіть звідси! Чого баньки вилупили?
І тільки тоді, коли вона проходила повз нього,упізнав ту, з якою колись мовчком тупцював на танцях. Дивився на неї, відійшовши від місця поєдинку, яке перестало його цікавити. Чомусь з глибини пам’яті нахлинило те, як дівчина, постать якої віддалялася, тулилася до нього.
Врапт темінь розрізав її вигук:
– Обережно! Він уже піднімається.
Це змусило Антона оглянутися. І угледів, що амбал шукає опертя поза калюжею.
– Я ж попереджав тебе, щоб не ворушився, – мовив зі злістю. – А я караю неслухняних… Отримуй!
Міг би ще раз пожбурити незнайомця у мокроту, як це не раз робив на заняттях секції самбо, до котрої записався після отієї дуелі. Та не хотів демонструвати свою спортивну майстерність войовничому незнайомцю. І носаком черевика з усієї сили зацідив того у черевисько. Нахилившись після цього над ним, побачив, що огидна пика валяється у дощовиці, а губи ворушаться.
– Людко! Я тебе наздоганяю…
Через кілька хвилин вони вскочили у свій трамвай. Він невдовзі довіз обох на кінцеву зупинку. І весь цей час вона пригорталася до юнака, наче продовжувала шукати захисту від лиха, хоч воно вже віддалилося від неї завдяки тому, хто був поряд.
Коли вийшли з транспортного засобу і стали дихати повітрям березневого передніччя, заблагала, тримаючи у своїх долоньках руку хлопця і торкаючись правиці пальченятами:
– Проведи мене до гуртожитка… Я боюся…
Говорила це, цокочучи зубамиі мало не плачучи. Антон не розумів, що йому чинити далі, бо, як завше, хотів прогулятися межи деревами лісопарку коло зупинки, посидіти на лавиці посеред його днища і ще раз поміркувати над тим, що йому чомусь не щастить у спілкуванні з представницями прекрасної статті, бо вони хочуть повного підкоренняз його боку, чого не хотів сприймати. Але водномить він усвідомлював, що зараз не треба про це балакати.
– Чого ти, дурненька? – почав заспокоювати, стиснувши у долонях маленьке рученятко. – Вже минулося… Не думай про те…
– Ага! – продовжувала Людка плаксиву арію. – Добре тобі говорити, коли знаєш прийомчики…
Музиці не хотілося нічого пояснювати і він , галантно узявши дівчину під руку, закрокував до гуртожитків, котрі мрячка і вечір ховали від зорів молодих людей.
Зупинився коло дверей, котрі вели до її тимчасового помешкання. Вже колись побував у ньому. Після отієї дуелі Королюк таки затягнув його туди. Але після того він більше не переступав поріг.
Тому й здивувався, коли почув від неї запрошення. Перебив схвильований монолог тієї, що привела його сюди.
– А що скажуть твої дівчата? – запитав, маючи на увазі ніч, яка невмолимо насувалася.
– Ти нікого там не налякаєш, – мовила кислувато, намагаючись витиснути посмішку з себе: – Всі подалилися до своїх мамць… Зоставили мене самісіньку. А до мого села і за день не доїдеш…
Антон слухав це і тупцяв на місці. Та збагнув, що так не може довго тривати. Й несподівано погодився із запросинами студентки, через яку колись дуелював.
І через кілька хвилин вони сиділи в кімнаті, в якій він не бував з того часу. З уст Антона одна за одною лилися веселі історії, якими він намагався відволікти її від поганих думок. В цю мить на столі з’явилося домашнє вино, яким обоє маленькими ковтками смакували посеред березнілості. І все завершилося тим, що Антон вперше доторкнувся Людчиних уст. А невдовзі він обіймав все трепетне тіло дівчини, обціловуючи кожну його частиночку…
Після закінчення нежданного ошелешено дивився на дівчину.
– Щось не так? – захвилювалася вона.
– Та все гаразд!- впевнено проговорив він. – Але я і припустити не міг, що в тебе досі… нікого не було…
– Дивуєшся?
– Ти ж тоді на танцях тулилася так, наче…
Вона поклала пальчик на його уста.
– Не треба! Я і зараз на танцях тулюся до хлопців, які мені подобаються. Та до чогось серйознішого з ними у мене не доходило…
– Мені казали, що ти – легкодоступна…
– Хай собі патякають ті, кого більше не захотіла видіти, – засміялася вона. – На чужий роток не вчепиш замок.
* * *
Три десятиліття минуло звідтоді. І так вийшло, що директор містечкової гімназії несподівано пересів у крісло голови райдержадміністрації.
Й одного березневого дня на прийом до нього попросився вчитель з віддаленого маленького села. Вже хотів доручити начальниці управління освіти зайнятися його проблемами, бо того дня і справді не мав часу.
І коли той увійшов у його кабінет, то у постаті сутулого чолов’яги упізнав невдаху-дуелянта. Відвідувач теж збагнув, що перед ним постав той, хто ударом ноги нокаутував його. Вже хотів піти геть, аби не бачити того, хто в молодості осоромив його. Та шлях до дверей перекрив господар кабінету.
– Перестань дутися на мене за старе, – проказав ,усміхаючись. – Мене воно не цікавить. Ліпше розкажи, що тебе сюди привело…
А потім, коли посланець з юності збирався з думками, продовжив:
–А зустріч з минулим у тебе ще може бути…
Той, нічого не розуміючи, глипнув на Музику, який набирав якийсь номер на службовому телефоні.
– Дорогенька! – звертався він до когось. – Я не забув про наш ювілей… Помчуся за тобою хоч на край світу… Але зайди за мною на роботу…
– Ниньки минає тридцять років, як зійшовся з дружиною, – пояснив він тому, хто несподівано прийшов до нього.
Обоє ще бесідували, коли на порозі постала літня жінка з веселинками у бездонні голубих очей. Пришелець стрепенувся: щось знайоме угледів у дивному зоорі. Але довгенько не міг згадати, де колись наткнувся на нього. І врапт згадав ту, яка тулилася до юнака на танцях у гуртожитку так, наче щось обіцяє партнерові порухами свого тіла.
Це таки була Людка. Легкодоступна. Але не для нього. І тепер принизливо дивилася в його бік. Як він тоді на танцях.
Дуель позирків.
Ігор Фарина
м. Шумськ
на Тернопіллі.