Відповідальний секретар по роботі з молоддю Національної спілки письменників України, громадський діяч і відома поетеса Леся Мудрак та письменник Василь Кузан діляться своїми роздумами про життя, культуру, національні інтереси та про можливість вести розмову із народом агресора в умовах гібридної війни з Росією.

Василь Кузан: Життя не стоїть на місці. Письменники теж не мали би сидіти у своїх кабінетах постійно, а хоча б інколи виходити у відкритий простір. І не тільки для того, щоб набратися свіжих вражень. Інколи ще треба з’ясувати ситуацію навколо і захищати, при потребі, свою територію від зазіхань сусідів. Сидячи на своїх диванах, ми допустили війну з Росією, маю на увазі не тільки владу, тому, що не захищали мовну територію, не оберігали інформаційний простір, не дбали про те, щоб мова вільно функціонувала на всіх рівнях інтелектуального розвитку особи і суспільства не тільки у межах наших кордонів. У мене склалося таке враження, що після Революції Гідності ситуація тут ще більше загострилася. Адже телеефір майже повністю російськомовний. Шоу-бізнес так само. Про газетну і журнальну (глянцеву) продукцію навіть говорити не хочеться. Коли державні мужі нічого не роблять у цьому напрямку – за справу беруться письменники. Ти серед них. Ти не тільки створюєш інформаційні приводи видаючи книги, організовуючи міжнародні фестивалі та мистецькі імпрези, беручи участь у конференціях, презентаціях, конкурсах, акціях різних рівнів і не тільки в Україні. Твої вірші ще і перекладають різними мовами, як ось недавно – китайською. Все це працює на позитивний імідж країни загалом та розширяє сферу функціонування української мови.

Леся Мудрак: Іронія це – прекрасно. Принаймні я сприймаю Вашу гіперболу саме так (усміхається). Мені випала нагода побувати на кількох міжнародних фестивалях, самій було надзвичайно цікаво, якою бачать українську літературу і чи є українські письменники знаними у Європі. Хочу підкреслити, українську поезію оцінюють дуже високо. І це не гіпербола, а констатація факту. Справді, вона – одна з найцікавіших і найглибших за художнім і естетичним рівнем, щедра розмаїттям метафор, архетипною й формотворчою структурою тексту. На жаль, у нас відсутня державна політика, яка б підтримала це духовне багатство.

До України нині існує особливий інтерес. Тому хочеться, щоб про неї знали не тільки як про країну з тяжкою й героїчною історією, а й з високою культурою, високою літературою

 На європейських фестивалях панує філософська, сугестивна й любовна лірика. Європейська поезія, за моїм спостереженням, «втратила» силабічну, силабо-тонічну, навіть тонічну систему віршування. Європейці, надто захоплені верлібрами, що іноді нагадують ритмізовану прозу, нині позбавлені смакування звуком і фонетичним забарвленням тексту. Тому не випадково лауреатство отримують автори силабо-тонічних текстів. Міжнародні поїздки сприяють взаємозбагаченню літератур при спілкуванні з представниками інших народів.

Василь Кузан: Пересічні громадяни інших країн складають загальне враження про Україну у першу чергу завдяки спорту і культурі. Бокс, футбол, пісня, книга – це можливості заявляти про себе і популяризувати свою країну. Якщо бокс і футбол, завдяки перемогам наших спортсменів, постійно знаходиться в центрі уваги світової спільноти, то з піснею і літературою ситуація гірша. Руслана Лижичко високо тримає бренд української пісні, але вона виглядає на теренах української естради всередині країни одним воїном у полі. Є ще другий ешелон співаків, які самовіддано працюють на національну ідею, але ні Руслана, ні Вакарчук, ні інші, навіть Народні артисти, жодної вагомої державної підтримки не мають. Те саме у літературі. Ти стала лауреаткою міжнародного конкурсу Терра Поетіка, принцип його проведення схожий на принцип Євробачення.. Прикро, що ти взяла виключно на свої плечі організацію. Де ж – культурницька державна політика?  Натомість робила все самотужки, з допомогою друзів та колег по перу. Така ситуація насторожує і лякає. Закостеніла система управління культурою неефективна, неоперативна, не здатна реалізовувати ідеї сучасні, перспективні, ті, які б викликали довіру суспільства та повагу творчої інтелігенції.

Леся Мудрак: Мистецтво у найдраматичніші періоди історії було запорукою гуманітарного позитиву й креативного наповнення, коли розрадою і підтримкою людської сутності мусить бути духовне, художньо осмислене Слово як «оселя буття», за твердженням М. Гайдеггера. Як потверджує дійсність, письменники ніколи не лишалися осторонь революцій. Літератори були першими, проти яких застосовували жорстокі санкції: арештовували, розстрілювали, катували. Як підтвердження сказаному є письменники «розстріляного відродження», письменники-«дисиденти»…

Проведення Міжнародного поетичного фестивалю «Terra poetica» у 2014 році засвідчило тісний зв’язок української творчої інтелігенції зі світовою, національної літератури – з європейською. Фестиваль передбачав конкурс для іноземних учасників з 10 країн світу: Гіларі Шірз (Британія), Морін Велдон (Уельс), Морель Сміт (Шотландія), Діті Ронен (Ізраїль), Христина Ленковська (Польща), Ак Вельсапар (Швеція), Юрій Талвет ( Естонія), Дімітр Хрістов (Болгарія), Катеріна Стойкова-Клемер (США), Слагана Атанасова (Македонія). У переддень фестивалю Генеральний партнер «Самміт-книга» видав англомовну антологію «Terra poetica», в якій подано твори учасників з 17 країн (англійською мовою) та 20-ти сучасних українських авторів (в англійському перекладі).

Протягом усього фестивалю відбувались читання поезій мовою оригіналу та англійського перекладу, а глядачі мали змогу проголосувати за улюбленого учасника за допомогою смс-голосування та на сайті фестивалю, крім того, що всі читання оцінювались почесним журі конкурсу у складі чарівної поетки Морін Велдон та Дмитра Дроздовського, Голови журі конкурсу.  Відкриття й закриття відбувалося в Києві, а основні дні нас гостинно приймали Рівненська та Житомирська  ОДА (за що дякую співорганізаторам Андрію Пермякову та Світлані Гресь, а також усім партнерам і волонтерам). Особлива подяка Борису Олійнику, який тоді, як ніхто інший (а я була на прийомі й перемовинах в усіх найзнаковіших і найяскравіших державних діячів, у комітетах, департаментах, холдингових кампаніях) доклав усі свої можливості, аби фестиваль, із нульовим бюджетом, відбувся.  

Василь Кузан: Маю досвід, що стосується популяризації та створення позитивного іміджу країни на теренах чужих держав. Усі держави, крім нашої, дбають про це. Кілька років тому, ще задовго до революції і війни я був у Празі. Випадково опинився на масовому заході у Російському домі, до речі, успадкованому Росією, як і все майно за межами імперії, від Радянського Союзу. Організатори свята, а ними були чехи, дізнавшись, що я єдиний представник України запросили мене на сцену і попросили до слова. У своєму виступі я, зокрема, сказав, що мрію про той час, коли у самісінькому центрі чеської столиці буде Український дім і я буду виступати колись на подібному заході і в ньому. А що там відбувалося? Проводилося підведення підсумків та нагородження переможців конкурсу серед учнівської та студентської молоді на кращий твір про Росію. Аташе по культурі посольства Російської федерації крім інших цінних нагород вручив десятьом кращим авторам путівки для подорожі Золотим Кільцем Росії. Хіба після цього у головах 600 присутніх та кількох тисяч учасників конкурсу зможе поселитися думка про північного агресора? Та всі вони скоріше повірять російській пропаганді, ніж правді! Але я не про те хочу тут сказати. Ми пальцем у палець не вдаряємо на національному рівні для того, щоб запроваджувати щось подібне. Навіть навпаки. Знаю, що після твоєї участі у міжнародній конференції у Мінську на тебе накинулися зі звинуваченнями. Натомість мали би подякувати, що ти не побоялася виступити перед науковцями та політичними діячами східних та північно-східних країн у вишиваному національному костюмі та із кількахвилинною україномовною лірикою, яка стверджувала високий рівень нашої культури та літератури зокрема. Думаю, чоловіки би не наважилися…. Я схиляю голову перед твоєю мужністю донести українську поезію в маси ( навіть ворожому табору). А деякі недалекоглядні журналісти цього не помітили. Вони мавпують поведінку російських ЗМІ і мусолять підсунуту зовні думку про неприпустимість «примирення» еліт, яке веде за собою нібито узаконення на інтелектуальному рівні теперішніх наслідків війни.

Леся Мудрак: На мою думку, культура мусить бути поза-політичною. Письменники повинні гуртуватися. Я ж не закликаю до  “примирення” , бо війна мусить бути не оборонною, млявою, а – наступальною, переможною. Це стосується української інформаційної політики в Росії, на жаль, ще й досі відсутньої. Ми маємо боротися за душі багатьох тамтешніх українців, зомбованих російською пропагандою, спростовувати будь-які московські провокації. Не дозволити закриття Українського культурного центру, чи бібліотеки. Українська сторона зацікавлена в розмові на паритетних основах. Окрім того, треба дати можливість українській діаспорі в Росії повнокровно задовольняти свої духовні потреби. Чим більше буде наших однодумців в Росії, тим краще для нас. Ми маємо боротися за кожну українську душу – знімаючи з очей  шовіністичну  полуду.

Василь Кузан: Може ватро більше розказати про нещодавній форум у Мінську, адже інформації про нього було малувато. Знаю тільки, що очолював делегацію шанований усіма Борис Ілліч Олійник, чоловік, який твердо стоїть на позиції утвердження і розвитку української культури. Про його політичні уподобання говорити не будемо. Яка мета проведення того заходу, які питання порушувалися, про що говорилося з трибуни і не тільки з трибуни?

Леся Мудрак: Мене запросили на міжнародну наукову конференцію «Наука і культура в сучасному дискурсі», попросили підготувати доповідь про сучасну молоду літературу (я коротко ознайомила присутніх зі станом сучасного літературного процесу в Україні). Про жодні політичні моменти тут не йшлося. І хто там буде – теж. Крім запрошення й програми – нічого більше мені не надсилали. Та і так – завжди –  на будь-яку міжнародну конференцію.  Зрозуміло що, я йду всюди, куди мене запрошують, і де  маю можливість бути корисною для своєї держави. Я скрізь спілкувалася українською мовою, бо вважаю перехід на російську, особливо в сучасній, драматичній для України ситуації не завжди позитивний і виправданий. Усі мають повагу до мовної культури іншомовних співрозмовників. Я так само поводжуся і в Києві, і в рідному Дніпропетровську, і в інших  містах…. Вважаю неприпустимим загравання політиків, і не тільки політиків з «російськомовним населенням», яке треба привчати до україномовної культури, а не задобрювати їх намаганням спілкуватися чужою мовою на нашій землі. Знаєш, серед присутніх на конференції багато хто після такого спілкування, після мого виступу рідною мовою, згадав своє українське коріння. І то був не сентимент, а пробудження, нехай слабке, національної свідомості.

Там на виступ простим учасникам (не на пленарному засіданні) давалося 3-4 хвилини. Усього неможливо було встигнути. У приватних розмовах питання порушувалися різні. Пропонувалося провести окремий круглий стіл і прозвучала готовність до подальших діалогів. Представники московської еліти говорили про Львівський форум видавців, як про чудовий міжкультурницький бум, висловлювали невдоволення тим, що цього року пані Коваль не запросила їх взяти у ньому участь. Питання Сєнцова, Кольченка, Савченко на самій конференції не порушувалися. Але в моїй книжці, яку я подарувала й Міністру інформації Білорусі Лілії Ананич, і ще кільком держслужбовцям, є прозовий етюд про мужню і душевно відкриту Надю Савченко, яку я особисто знаю з 2006 року. У загальному – на форумі порушувалися питання науки, культури, без слова про політику. Хоча, як на мене, десь у повітрі відчувалася недомовленість. І кожен від когось щось чекав почути. Але ніхто не наважувався це зробити першим… Усі прагнули бути максимально коректними….

Василь Кузан: Думаю, що це дасть свій результат. Говорити з ворогом треба його ж засобами. Треба показувати свою силу і наміри відстоювати свої права та інтереси. Треба заявляти про себе голосно і твердо, щоб у жодної суки не виникало бажання вкусити тебе. Натомість, частина представників нашої влади говорить із нами мовою ворога, доносить до нас інформацію мовою ворога, пропагує ворожу культуру. Виникає питання: а чи не відстоюють ті люди інтереси ворога на нашій землі? Виникає ще багато питань, відповідь на які однозначна. Але… Нам треба жити і будувати свій великий державний дім. Треба ввести інститут громадянства, як це зробили, наприклад, у Латвії. Якщо ти не знаєш української мови, історії та гімну – ти маєш право жити тут, але права голосувати не маєш. Бо я не хочу, щоб мою долю і долю моїх дітей своїм голосуванням вирішували сепаратисти, які живуть у всіх регіонах і приводять до влади всіляких негідників, злодіїв і бандитів, ворогів нації. Олесь Доній колись сказав, що українська культура мусить бути агресивною. Десять років тому цього більшість із нас не розуміло. Тепер, після стількох втрат до нас починає доходити. Але все одно ми дозволяємо владі знущатися з себе, привласнювати наші авторські права, не оплачувати інтелектуальну працю, платити зарплату інтелігенції таку, що вижити з нею неможливо. Це вже інша сторона медалі. Про це теж треба говорити. Та в умовах війни письменникам треба говорити в першу чергу про те, що стосується нас, письменників. Ми стоїмо на сторожі інформаційного простору, життєвого середовища нашої мови. Наскільки важливим є для нас тепер питання спілкування з культурою народу, який веде проти нас загарбницьку війну? Що зміниться, чим буде відрізнятися ситуація, якщо ми будемо замкненими чи відкритими для спілкування? Однозначної відповіді у мене нема.

Леся Мудрак: З погляду мудрої жінки я можу для себе пояснити це, проектуючи ситуацію на модель сім’ї. Якщо виникає проблема, то хіба вона вирішиться від того, коли обоє будуть мовчати?

Василь Кузан: Проникаючи у свідомість громадянина чужої країни засобами культури, ми, таким чином, нейтралізуємо потенційного ворога. Чи, як мінімум, сіємо сумніви у його переконаннях. А це благо для усіх нас, для держав-сусідів і для світу в цілому. Ти погоджуєшся зі мною?

Леся Мудрак: Я не можу не погодитися з таким мудрим  чоловіком.

Василь Кузан: Цим матеріалом ми аж ніяк не розставили всіх крапок над «і». Навіть, радше, навпаки – питань поставлено більше, ніж знайдено відповідей. Але ми і не мали на меті відповісти на все на світі. Сподіваємося тільки започаткувати в нашій громаді дискусію щодо порушених проблем. Бо розв’язання бодай найдрібнішої проблеми у співтоваристві починається із її обговорення. А замовчування проблем ніколи ні до чого доброго не приводить.

Leave a Reply

Your email address will not be published.