(Еліна Свенцицька. Речі, що лишилися від дому. − Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. − 110 с.)

 

Речі не мовчать. Вони речисті, промовисті. Іноді вони відкривають те, чого не відкриє безліч слів. І той, кому те потаємне об’являється, має право наказувати: “Ви послухайте мене…”. Надто − коли душа такої людини пережила особистий апокаліпсис вимушеного залишення дому, до якого повертаєшся “пошматованим шляхом” зі сподіванням, що пропустять:

У минуле, в повітря-отруту,
До улюблених вулиць-примар,
До покинутих снів, де стоїть
Дім, розвіяний вітром… (С. 97)

Покинуті сни залишилися там −  у Донецьку. У жодному іншому місці і місті вони віднайтися не можуть. І тільки у снах стоїть Дім. Не треба розпитувати, чи його перетворено на руїни ворожою зброєю.  Якби він дивом і зацілів − це вже був би геть інший дім. Адже той, у якому жили, повнився розмовами, сміхом і сумом. Цей, що схожий на той лише віддалено, дихає пусткою… І повернути дім, “спалений” війною, здатна хіба пам’ять…

Минуле насувається здаля,

Торкнуся – поміж пальців вислизає… (С. 42)

“Пам’яте, сива жебрачко” , звертається до неї авторка. Ємний образ дібрала Еліна Свенцицька: пам’ять стара і давня, отже, сива. Зберігає нам сиву давнину. І навіть, якщо від моменту події минуло 5 років, то для душі, що звідала шеол, вони скидаються на вічність. Чи солодкий дим Вітчизни? Так. Безмірно. Чи гіркий? Безмежно. І пам’ять чіпляється за найменші деталі, збирає їх, мов мідяки в долоні. Болісне оте жебрацтво, ох і болісне…

Тягар речей. Коли важко нести, але не можна позбутися. Бо ці речі-спогади − єдине, що зосталося від дому. І ти, ідучи від нього, постійно озираєшся:

***

Спопеляється дім

Вогняною журбою.

Вірним жахом нічним

Я лишуся з тобою.

Важко сон обійняв

І веде за яруги.

Що ти зробиш, як там

Тільки сонце і туга?

На покинутий дім

Обернуся в тривозі.

І лишився мені

Тільки стовп при дорозі. (С. 20)

Стовп при дорозі − верстовий стовп, що вказує кілометраж між містами або відстань до міста. До того, де спопеляється дім. А ще у мене виникає стійка асоціація з соляним стовпом, на який обернулася дружина Лота, озирнувшись на місто, яке залишала. Її також палила вогняна журба і душили сльози. Важкі і солоні. Чи не тому стала саме соляним стовпом?

Думаю, що не буде інтерпретаційним свавіллям сказати: людина не випадково має бути сіллю землі, нагадувати про істотне, повертати смак кожній миті (не завжди приязній, але завжди безцінній). Особисто мене найдужче зачепив оцей “соляний” знак оклику, у якому змішано тугу, журбу, жах, вірність і … сонце. Сонце, що світить над праведними та грішними. Сонце, що проникає в найглибшу пітьму…

Ніби навчившись у сонця світить похилий ліхтар:

***
Ось ліхтар похилився – стоїть,
Ось і ранок настав – а він світить,
У фіранках здригається вітер,
Стугонить і гуде кожна мить.
Тут його не побачить ніхто,
А він світить, неначе востаннє –
Світло болю і світло тривог,
Світло слова і світло кохання.
Не прикриє воно від біди,
Світло це на стежках наших хибних,
І потрапимо всі ми туди –
В світ похилий речей непотрібних.
І похилимось, наче ліхтар,
Світло його даремне і вбоге,
Поряд лялька безнога й душа,
Що метеликом лине до нього.
Світ оцей – проміж соромом й сном.
Вийшли люди, щоб долі коритись.
І це світло – навіщо воно?
А він світить, і світить, і світить!

Навіщо світло ліхтаря? Щоб знайти шлях до дому, розвіяного вітром… Щоб знайти людину серед дня, огорнутого пітьмою війни…

Надія Гаврилюк (Київ)

Leave a Reply

Your email address will not be published.